З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

обговорення богословських думок, питань богословської освіти

Модератори: Just_me, Artur, ihor

З ким Католицька Церква скоріше осягне єдність?

З православними
23
72%
З протестантами
9
28%
 
Всього голосів: 32

Аватар користувача
romanm
старець
старець
Повідомлень: 1986
З нами з: 17 березня 2009, 09:43

Повідомлення romanm » 11 грудня 2009, 20:09

svjat писав:Ну еклезіологія розвивається через взаємодію Сходу і Заходу. І богослови, які беруть участь в католицько-праволавних переговорах стоять в авангарді цього розвитку. З часом ці напрацювання можуть стати офіційними документами КЦ.
Ось бачення майбутньої католицької еклезіології http://www.religion.in.ua/main/analitic ... -chii.html


Це значить, що Не завжди вислови теологів стають офіційними документами Церкви. Є спекулювання(роздумування) теологів, а є магістеріум Церкви. І не завжди ці дві речі сходяться між собою. Хтось може бути спецом в теології, а хтось не такий спец, але має владу охороняти вчення Церкви. Папа може бути поганим теологом, але він дбає про ортодоксію Церкви. А чи кожен теолог є охоронцем депозиту віри?

Дальше, зверніть увагу, що схід в своїх теологствуваннях не є єдиним. Бо П.церкви роздріблені між собою.Про яку сумісну екклезіологію мо йти річ, якщо не є можливим прийти до спільних заключень щодо числа таїнств, та перехрещення християн? Як маленькі приклади.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Повідомлення о.Олег » 14 грудня 2009, 12:28

svjat писав: Ось бачення майбутньої католицької еклезіології http://www.religion.in.ua/main/analitic ... -chii.html

думаю - це бачення майбутньої православної еклезіології
або: що пов`язує (окрім назви) наведене з католицизмом?
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
Yuriy D
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 270
З нами з: 30 вересня 2008, 09:41
Звідки: Броди, Львівська обл.

Повідомлення Yuriy D » 14 грудня 2009, 17:45

vitalko писав:
http://www.christusimperat.org/uk/node/22121

Про яку єдність може йти мова, коли з уст таких високопоставлених церковників лунає відверта брехня.

Не думаю що тут єпископ Ілларіон (Алфеєв) свідомо збрехав. Скоріш за все він або використовував неперевірену інформацію, яку йому підсунули клірики, або ж просто не займався вивченням цього питання (в таких випадках кажуть чув що дзвін, але не знає де він).
Звичайно, 500 храмів РПЦ на Західній Україні не могло бути в принципі. В таке можуть повірити хіба що старенькі бабки десь з глибинки Росії, які ніколи не були в Україні (схоже єпископ Ілларіон не був також). Знаємо, що після псевдособору 1946 року частина храмів УГКЦ перейшла до РПЦ тимчасово, в силу обставин, але первісним їх власником звичайно є УГКЦ.
Я би намісті офіційної влади УГКЦ зажадав від Москви вибачень за такі слова та спростування, бо виглядає це як недолугий наклеп.

luksander
старець
старець
Повідомлень: 1003
З нами з: 11 грудня 2009, 17:23

Повідомлення luksander » 17 грудня 2009, 17:21

Слава Ісусу Христу!
Бачачи в «обговоренні» людей розумніших за себе, хотілося б (при можливості) почути їхню думку на деякі питання.

Можна об’єднати ХРИСТИЯН східного обряду і ХРИСТИЯН західного обряду, а католиків і православних – ні, бо для цього або католикам треба стати православними, або ж навпаки.

""Недружні стосунки між православними та греко-католиками в Україні архиєпископ Іларіон назвав основною перешкодою для діалогу між РПЦ та РКЦ.""
А хіба якраз бажання їх (стосунки) покращити не повинно спонукати до діалогу?

""жахне слово "схизматики" (хоч це так у суті...)""
Слово «католики» ще більше «у суті», але воно, для декого з наших співгромадян, якщо й не жахне, то лайливе точно.

""Колись одна релігія поділилася на дві і виникли Католицька і Православна церкви. Тому , на мою думку, їм і потрібно поєднатися, щоб не було поділу між людьми, щоб не було причин ворогувати.""
У грішної людини бажання ворогувати завжди є, а поділ – ще однин привід ворогувати, а не причина. Причина ж – гріховність людської природи. І подиву гідна затятість людей, які цим поділом «опікуються».

А ось така історія. На початку 90-х в селі центральної України прибулий батюшка УПЦ КП в пристосованому приміщенні зорганізував церкву. Через невелику (5 – 15 осіб) кількість парафіян (дууже переважно – жінок похилого віку) та байдуже або й вороже ставлення сільських керівників до «українського» (ну і інші причини) за трохи більше 10-и років помінялось на парафії стільки ж батюшок, які належали до УПЦ КП та УАПЦ. А останні декілька років парафію (парохію) адмініструє священик УГКЦ, який добирається більш ніж за 70км. ДЯКУВАТИ БОГУ! Не знаю, як довго це зможе тривати, та ось питання по темі: хто ці парафіяни і з ким їм об’єднуватись? Адже охрещені вони були за часів СРСР в православній церкві, а тепер є прихожанами католицької.
А в сусідніх селах УПЦ МП будує потихеньку храми і перереєстровує громади. І все б нічого, та коли спілкуєшся з прихожанами чи батюшками МП, коли вони розказують, як їм болить наше спасіння – ну не запах любові витає в повітрі. Чимось іншим т…
На жаль.
[/i]

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Повідомлення o.Mykil » 17 грудня 2009, 17:58

luksander писав:Слово «католики» ще більше «у суті», але воно, для декого з наших співгромадян, якщо й не жахне, то лайливе точно.

[/i]


Звичайно, адже у певної частини некатоликів, зокрема серед так званих "православних", це слово асоціюється не із вселенскістю (як гласить грецька мова), а з "катом", відповідно до сприймання на слух... :))
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Михайло Шелудько
початківець
початківець
Повідомлень: 38
З нами з: 06 жовтня 2005, 23:46
Звідки: Одеса
Контактна інформація:

Ставлення протестантів до УГКЦ

Повідомлення Михайло Шелудько » 17 грудня 2009, 22:52

Невеличка ремарка по темі. Стикнувся з тим, що протестанти страхаються слова "православний", натомість "католик" сприймають більш позитивно. Тобто УГКЦ, відновлюючи свою православну самоідентичність, тим самим грає на віддалення від протестантів. А як на мене, саме протестантизм є набагато перспективнішим з точки зору єднання, ніж автокефальне православ"я.

P.S. Свої роздуми щодо встановлення єдності з протестантами я висловив y статті "Размышления о возможности уний с протестантами".

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Повідомлення о.Олег » 18 грудня 2009, 12:45

o.Mykil писав:
luksander писав:Слово «католики» ще більше «у суті», але воно, для декого з наших співгромадян, якщо й не жахне, то лайливе точно.

[/i]


Звичайно, адже у певної частини некатоликів, зокрема серед так званих "православних", це слово асоціюється не із вселенскістю (як гласить грецька мова), а з "катом", відповідно до сприймання на слух... :))

а слово "демократія" ведуть від "демон": виходить у них "демонів влада" :) Одній родичці - пані з РПЦ - довго пояснював, але, доки не подивилися у грецький словник, справа з мертвої точки не сходила...
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

svjat
початківець
початківець
Повідомлень: 48
З нами з: 27 вересня 2005, 10:55
Звідки: Київ
Контактна інформація:

Re:

Повідомлення svjat » 25 січня 2010, 15:23

romanm писав:
svjat писав:Ну еклезіологія розвивається через взаємодію Сходу і Заходу. І богослови, які беруть участь в католицько-праволавних переговорах стоять в авангарді цього розвитку. З часом ці напрацювання можуть стати офіційними документами КЦ.
Ось бачення майбутньої католицької еклезіології http://www.religion.in.ua/main/analitic ... -chii.html


Це значить, що Не завжди вислови теологів стають офіційними документами Церкви. Є спекулювання(роздумування) теологів, а є магістеріум Церкви. І не завжди ці дві речі сходяться між собою. Хтось може бути спецом в теології, а хтось не такий спец, але має владу охороняти вчення Церкви.

Все правильно. Але за цими словами проглядається скептицизм до офіційних православно-католицьких переговорів. Ви можете запропонувати кращий шлях до єднання ніж той яким йдуть учасники згаданих переговорів?

luksander
старець
старець
Повідомлень: 1003
З нами з: 11 грудня 2009, 17:23

Re: Re:

Повідомлення luksander » 25 січня 2010, 19:17

svjat писав:
romanm писав:
svjat писав:Ну еклезіологія розвивається через взаємодію Сходу і Заходу. І богослови, які беруть участь в католицько-праволавних переговорах стоять в авангарді цього розвитку. З часом ці напрацювання можуть стати офіційними документами КЦ.
Ось бачення майбутньої католицької еклезіології http://www.religion.in.ua/main/analitic ... -chii.html


Це значить, що Не завжди вислови теологів стають офіційними документами Церкви. Є спекулювання(роздумування) теологів, а є магістеріум Церкви. І не завжди ці дві речі сходяться між собою. Хтось може бути спецом в теології, а хтось не такий спец, але має владу охороняти вчення Церкви.

Все правильно. Але за цими словами проглядається скептицизм до офіційних православно-католицьких переговорів. Ви можете запропонувати кращий шлях до єднання ніж той яким йдуть учасники згаданих переговорів?

Не знаю як пан romanm, а я за трохи покращений шлях: оголосити перемир*я на час перемовин :friends:

Аватар користувача
romanm
старець
старець
Повідомлень: 1986
З нами з: 17 березня 2009, 09:43

Re:

Повідомлення romanm » 25 січня 2010, 19:26

Та який я пан, називайте Романом, можна на "ти", стосується усіх дописувачів форуму. :beer:

Можна об’єднати ХРИСТИЯН східного обряду і ХРИСТИЯН західного обряду, а католиків і православних – ні, бо для цього або католикам треба стати православними, або ж навпаки.

Що Ви маєте наувазі? Миі так об єднані з західним обрядом. А католики, до речі, також православні.

""Недружні стосунки між православними та греко-католиками в Україні архиєпископ Іларіон назвав основною перешкодою для діалогу між РПЦ та РКЦ.""
А хіба якраз бажання їх (стосунки) покращити не повинно спонукати до діалогу?


Для латинників, і для РПЦ, ми є яблуко розбрату. Винятки як Nikolach( на форумі нашому, православний) це дуууже велика рідкість.

""
жахне слово "схизматики" (хоч це так у суті...)""
Слово «католики» ще більше «у суті», але воно, для декого з наших співгромадян, якщо й не жахне, то лайливе точно.


Христос також лайливе для багатьох, так щож :Search:

""Колись одна релігія поділилася на дві і виникли Католицька і Православна церкви. Тому , на мою думку, їм і потрібно поєднатися, щоб не було поділу між людьми, щоб не було причин ворогувати.""


Цікавий у вас погляд на історію. Дозвольте питання, Ви католик? Чи православний? :)

А останні декілька років парафію (парохію) адмініструє священик УГКЦ, який добирається більш ніж за 70км. ДЯКУВАТИ БОГУ! Не знаю, як довго це зможе тривати, та ось питання по темі: хто ці парафіяни і з ким їм об’єднуватись? Адже охрещені вони були за часів СРСР в православній церкві, а тепер є прихожанами католицької.
А в сусідніх селах УПЦ МП будує потихеньку храми і перереєстровує громади. І все б нічого, та коли спілкуєшся з прихожанами чи батюшками МП, коли вони розказують, як їм болить наше спасіння – ну не запах любові витає в повітрі. Чимось іншим т…
На жаль.
[/quote]


Ну і добре що добирається. Хоча в мене велике питання щодо такого типу католиків. А те, що православні РПЦ вважають нас, уніатів, гірше ніж язичників- факт, по моєму. Цитую ідею арх Августина (Львів) РПЦ.

Переговори можуть бути, але не йде мова про з єднання двох рівних церков, які колись роз єдналися, мова йде про зовсім інше. Імхо.

Borrgdan
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 205
З нами з: 08 вересня 2009, 21:37

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Borrgdan » 26 січня 2010, 13:09

Єдність між людьми можлива лише тоді, коли вони знають і розуміють те, що говорять. Чи будуть сперичатись католики і православні, скільки буде 2+2? Ні, бо вони вміють порахувати. Якщо би хто не вмів, то інший зміг би його навчити. Для прикладу, вчитель математики не буде сперичатись з дитиною у 1 класі, а навчить її рахувати. І лише між самими дітьми, які не вміють рахувати, але щось про це чули, можлива суперечка. Так і християнським церквам потрібно давати зрозумілі відповіді на питання і відмовитись від відповідей на зразок "Для Бога нема нічого неможливого" чи "Такі питання задавати не можна", бо такі відповіді ситуацію не проясняють, а ще більше запутують. Той же хто буде давати логічні відповіді неминуче почне домінувати, і таким чином створить єдине християнське вчення і, як наслідок, Церкву.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 28 січня 2010, 12:49

Христос Раждається!
Borrgdan писав: давати логічні відповіді ...створить єдине християнське вчення і, як наслідок, Церкву.

єдина Церква нікуди після сотворення не ділася. Замішання творить масса людей/організацій, що заявляють або про себе, як єдину церкву, або про те, що єдина церква утвориться шляхом об`єднання. Думаю гарно буде дати ознайомитись (або не думаю, що зайве нагадати) читачіам форуму з наступним (логічним :) ) викладом Католицької Церкви (перепрошую - російською, взято http://www.catholiconline.ru/ , відсилаю у вигляді двох частин-повідомлень):

Кардинал Йозеф Ратцингер, Конгрегация Вероучения
Декларация "Dominus Iesus"
О единственности и спасительной вселенскости
Иисуса Христа и Церкви

Вступление
1. Господь Иисус перед Вознесением на небеса заповедал Своим апостолам проповедовать Благую Весть всему миру и крестить народы: "Идите по всему миру и проповедуйте Евангелие всей твари. Кто будет веровать и креститься, спасен будет; а кто не будет веровать, осужден будет" (Мк 16,15-16); "Дана Мне всякая власть на небе и на земле. Итак, идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, что Я повелел вам; и се, Я с вами во все дни до скончания века" (Мф 28,18-20; ср.: Лк 24,46-48; Ин 17,20,21; Деян 1,8).
Вселенская миссия Церкви родилась из этого повеления Иисуса Христа и в течение столетий воплощалась в проповеди тайны Бога Отца, Сына и Святого Духа и тайны воплощения Сына Божия ради спасения всего человечества. Основополагающее содержание христианского исповедания веры заключено в следующих словах: "Верую во единого Бога Отца Всемогущего, Творца неба и земли, видимого всего и невидимого. И во единого Господа Иисуса Христа, Сына Божия Единородного, от Отца рожденного прежде всех веков, Бога от Бога, Света от Света, Бога истинного от Бога истинного, рожденного, несотворенного, единосущного Отцу, через Которого все сотворено. Ради нас, людей, и ради нашего спасения сошедшего с небес, и воплотившегося от Духа Святого и Марии Девы, и ставшего Человеком; распятого за нас при Понтии Пилате, страдавшего и погребенного, воскресшего в третий день по Писаниям, восшедшего на небеса и сидящего одесную Отца. Вновь грядущего со славою судить живых и мертвых, и Царству Его не будет конца. И в Духа Святого, Господа Животворящего, от Отца исходящего; Которому вместе с Отцом и Сыном подобает поклонение и слава; Который вещал через пророков. И во единую Святую, Вселенскую и Апостольскую Церковь. Исповедую единое крещение во отпущение грехов. Ожидаю воскресения мертвых, и жизни будущего века" (I Константинопольский Собор. Symbolorum Constantinopolitanum: DS, n. 150).
2. В течение столетий Церковь, верная Евангелию Иисуса, проповедовала и свидетельствовала. Тем не менее, на исходе второго тысячелетия эта миссия еще далека от завершения (cр. Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 1: AAS 83 (1991) 249-340).
Поэтому слова святого Павла о миссионерской обязанности каждого крещеного в наши дни как нельзя более актуальны: "Ибо если я благовествую, то нечем мне хвалиться; потому что это необходимая обязанность моя, и горе мне, если не благовествую!" (1Кор 9,16). Этим объясняется пристальное внимание, которое Учительство Церкви уделяет обоснованию и поддержке евангелизационной миссии, особенно по отношению к различным религиозным традициям мира (cр. II Ватиканский Собор. Декрет "Ad gentes" и Декларация "Nostra aetate"; Павел VI. Апостольское обращение "Evangelii nuntiandi": AAS 68 (1976) 5-76; Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio").
По поводу ценностей, о которых свидетельствуют все религии и которые они предлагают человечеству, в Декларации II Ватиканского Собора об отношении Церкви к нехристианским религиям сказано: "Католическая Церковь не отвергает ничего из того, что истинно и свято в этих религиях. Она с искренним уважением рассматривает те образы делания и жизни, те правила и учения, которые, хотя и отличаются во многом от того, чего она придерживается и чему учит, приносят все же нередко луч истины, просвещающей всех людей" (II Ватиканский Собор. Декларация "Nostra aetate", n. 2). Проповедь Церковью Иисуса Христа - пути, истины и жизни (ср. Ин 14,6) - в наши дни осуществляется благодаря диалогу между религиями. Такой диалог, безусловно, не заменяет, но, скорее, дополняет "missio ad gentes", направленную к "тайне единства", из которой следует, что "все спасенные разделяют, хотя и по-разному, одну и ту же тайну спасения в Иисусе Христе посредством Его Духа" (Папский Совет по диалогу между религиями и Конгрегация евангелизации народов. Инструкция "Dialogo e annuncio", n. 29: AAS 84 (1992) 414-446; ср. II Ватиканский Собор. Пастырская конституция "Gaudium et spes", n. 22). Межрелигиозный диалог, являющийся частью евангелизационной миссии Церкви (ср. Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 55) требует понимания, взаимного изучения и обоюдного обогащения в послушании истине и в уважении свободы друг друга (см. Папский Совет по диалогу между религиями и Конгрегация евангелизации народов. Инструкция "Dialogo e annuncio", n. 9).
3. Как в практике диалога христианства с другими религиозными традициями, так и в стремлении более глубоко постичь его теоретические основы, возникают новые вопросы, над которыми необходимо задуматься, следуя непроторенными путями исследований, выдвигая новые предложения и требуя более детального рассмотрения. В связи с этим настоящая Декларация ставит своей целью напомнить епископам, богословам и всем верующим Католической Церкви некоторые важные пункты христианского вероучения, которые могут помочь богословской мысли в поиске решений вопросов, связанных с основами веры и отвечающими на нужды современной культуры.
Язык настоящей Декларации соответствует ее предназначению, которое заключается не в том, чтобы систематизированно представить проблемы, относящиеся к единственности и вселенскому характеру спасительной тайны Иисуса Христа и Церкви; Декларация также не призвана разрешить свободно обсуждаемые богословские вопросы. Цель настоящего документа - напомнить католическое вероучение по этим проблемам и, в то же время, указать на углубляющиеся в последнее время фундаментальные трудности и решительно обличить ошибочные точки зрения и заблуждения. Поэтому настоящая Декларация является продолжением предыдущих документов, относящихся к Учительству Церкви, с ее помощью мы постараемся явить истину, составляющую часть вероучительного наследия Церкви.
4. Миссионерское благовестие Церкви, присущее ей изначально, сегодня сталкивается с противодействием со стороны релятивистских теорий, оправдывающих религиозный плюрализм не только "de facto", но и "de iure" (или в принципе). Как следствие, подобные теории стремятся опровергнуть Истину: окончательный и полный характер Откровения Иисуса Христа, природу христианского вероучения в сравнении с верованиями, присущими иным религиям, богодухновенность книг Священного Писания, единственность и вселенский характер спасительной тайны Иисуса Христа, спасительное вселенское посредничество Церкви, нераздельность и, в то же время, различимость между Царствием Бога, Царствием Христовым и Церковью, оспорить пребывание в Католической Церкви единой Церкви Христовой.
Корни подобных точек зрения следует искать в определенных философских и богословских предпосылках, препятствующих познанию и принятию открытой нам Истины. Тем не менее, следует указать некоторые из них: убежденность в том, что Божественная Истина непознаваема и не может быть явлена даже христианским Откровением; релятивистское отношение к Истине, выражающееся во взгляде, что то, что истинно для одних людей, не является таковым для других; радикальное противопоставление западного логического менталитета и восточного символического мышления; субъективизм тех, кто, считая разум единственным источником познания, "постепенно лишается способности восходить к высшей реальности и уже не дерзает искать истинный смысл существования" (Иоанн Павел II. Энциклика "Fides et ratio", n. 5); трудности понимания и принятия окончательного характера эсхатологических событий в истории человечества; метафизическое опустошение историчности воплощения Предвечного Логоса, сводимое, в лучшем случае, просто к трактовке вмешательства Бога в историю; эклектизм мышления тех, кто в своих богословских исканиях принимает различные точки зрения, не обращая внимания на философский и религиозный контекст и не считаясь ни с тем, насколько возможно их согласовать и систематизировать, ни с тем, насколько они совместимы с христианской истиной; наконец, тенденция читать и толковать Священное Писание, не считаясь ни с Преданием, ни с Учительством Церкви.
На почве перечисленных предпосылок, предстающих то как безапелляционные утверждения, то как гипотезы, произрастают различные псевдобогословские учения, в которых христианское Откровение, а также тайна Иисуса Христа и Церкви утрачивают характер абсолютной спасительной вселенской истины, либо на них бросается тень сомнений и неверия.
I. Полнота и окончательный характер Откровения Иисуса Христа
5. Дабы исцелить релятивистский образ мышления, получающий все большее распространение, необходимо, прежде всего, еще раз отметить окончательный и полный характер Откровения Иисуса Христа. Действительно, необходимо твердо верить в то, что в тайне Иисуса Христа, Воплотившегося Сына Божия, нашем "пути, истине и жизни" (Ин 14,6) явлена полнота Божественной Истины: "Никто не знает Сына, кроме Отца; и Отца не знает никто, кроме Сына, и кому Сын хочет открыть" (Мф 11,27); "Бога не видел никто никогда; Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил" (Ин 1,18); "Ибо в Нем обитает вся полнота Божества телесно, и вы имеете полноту в Нем" (Кол 2,9-10).
Верный Слову Божию, II Ватиканский Собор учит: "Но внутренняя истина как о Боге, так и о спасении человека, сияет нам через Откровение во Христе, Который одновременно и Посредник, и Полнота всего Откровения" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Dei Verbum", n. 2). И далее подчеркивает: "Итак, Иисус Христос, Воплощенное Слово, посланный как "Человек человекам", "говорит слова Божии" (ср. Ин 3,34) и совершает дело спасения, которое Отец дал Ему сотворить (ср. Ин 5,36; 17,4). Поэтому Он, видя Которого всякий видит Отца (ср. Ин 14,9) всем Своим присутствием, всем, чем Он являет Себя, словами и делами, знамениями и чудесами, особенно же смертью Своею и славным Своим воскресением из мертвых; наконец, ниспосланием Духа Истины, завершает во всей полноте Откровение и подтверждает его Божественным свидетельством [...]. Итак, христианское домостроительство, поскольку оно - новый и окончательный завет, никогда не прейдет, и уже нельзя ожидать нового всеобщего откровения до явления в славе Господа нашего Иисуса Христа (ср. 1 Тим 6,14; Тит 2,13)" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Dei Verbum", n. 4).
Энциклика "Redemptoris missio" снова адресует Церкви призыв проповедовать Евангелие как полноту Истины: "В окончательном Слове Своего Откровения Бог наиболее полно дал нам познать Себя: Он открыл человечеству истину о Себе, и это Откровение Бога - основная причина, по которой Церковь по своей природе является миссионерской. Она не может не проповедовать Евангелие - полноту Истины, в которой Бог даровал нам узнать о Себе Самом"(Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 5). Поэтому только Откровение Иисуса Христа "вносит в нашу историю некую универсальную и совершенную истину, которая побуждает человеческий разум никогда не останавливаться" (Иоанн Павел II. Энциклика "Fides et ratio", n. 14).
6. Вероучению Церкви противоречат теории об ограниченном, неполном и несовершенном характере Откровения Иисуса Христа, которое якобы является лишь дополнением к другим религиям. Считается, что причиной возникновения подобных выводов служит утверждение, что Истина о Боге не может быть явлена во всей присущей ей полноте ни одной из известных истории религий, в том числе, христианством, и даже Самим Иисусом Христом.
Такая позиция решительно противоречит вышеперечисленным постулатам веры, открывающим, что Иисус Христос дарует полное Откровение о спасительной тайне Бога. Более того, субъектом слов, деяний, а также историчности Иисуса, несмотря на то, что они, может быть, были в чем-то ограничены Его человеческой природой, является Божественная Ипостась Воплощенного Слова Божия, "истинного Бога и истинного Человека" (Халкидонский Собор. Symbolorum Chalcedonense: DS, n. 301. Ср. Афанасий Александрийский. De Incarnatione, 54, 3: SC 199, 458), и поэтому несут в себе окончательный и полный характер Откровения Божия о путях спасения, даже если глубина Божественной тайны сама по себе остается трансцендентной и неисчерпаемой. Истина о Боге, выраженная человеческим языком, не теряет своей сути и не подвергается никакому ущербу. Напротив, она остается единой, полной и совершенной, т. к. ее открыл Воплощенный Сын Божий. Поэтому вера требует исповедания того, что Воплощенное Слово, во всей Своей Тайне от Своего воплощения до прославления есть источник приобщаемый, но реальный, а также исполнение всякого спасительного Откровения Божия к людям (ср. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Dei Verbum", n. 4), и что Святой Дух, Который есть Дух Христов, научил апостолов, а через них - всю Церковь во все времена "всякой истине" (Ин 16,13).
7. Достойным ответом на Божественное Откровение является "послушанием веры" (Рим 16,26; ср. Рим 1,5; 2 Кор 10, 5-6), которым человек свободно предает себя всецело Богу, принося "полное подчинение разума и воли Богу, Открывающему Себя" и добровольно принимая данное Им Откровение" (там же, n. 5). Вера - дар благодати: "Чтобы проявить такую веру, необходима предваряющая и воздействующая благодать Божия при внутренней помощи от Святого Духа, Который побуждает сердце и обращает его к Богу, открывает очи ума и подает "усладу всем принимающим истину и верующим в нее"" (там же).
Послушание веры помогает принять истину Откровения Христова, гарантируемую Богом, который Сам есть Истина (ср. Катехизис Католической Церкви, п. 144): "Вера означает, прежде всего, что человек лично соединяется с Богом; она есть, в то же время, и неотделимо - свободное согласие со всей Богооткровенной Истиной" (там же, п. 150). Поэтому вера, "дар Божий" и "внушенная Им сверхъестественная добродетель" (там же, п. 153) влечет за собой двойное "соединение": с Богом, Который открывает Истину, и с открываемой Им Истиной, исходя из доверия, которым наделен тот, кто утверждает Истину. Поэтому "мы не должны веровать ни в кого иного, кроме Бога Отца, Сына и Святого Духа" (там же, п. 178).
Таким образом, необходимо четко проводить различие между богословской верой и верованиями, присущими другим религиям. Если вера - принятие открытой в благодати истины, и "позволяет нам проникнуть в смысл тайны и сделать ее доступной для интеллекта" (Иоанн Павел II. Энциклика "Fides et ratio", n. 13), верования иных религий, наряду с опытом познания и мышления, составляющих сокровищницу человеческой мудрости и духовности, созданы человеком и включены в его отношения с Божественным и Абсолютным (см. там же, nn. 31-32).
В современной богословской мысли это различие не всегда учитывается. С богословской верой, означающей принятие Истины, открытой Триединым Богом, нередко отождествляют верования иных религий, представляющих собой духовный опыт, обретаемый в поиске абсолютной истины, но лишенный согласия с Богом, Открывающим Себя Самого. Это одна из причин, по которым стремятся приуменьшать, а иногда и совершенно упразднять различия между христианством и другими религиями.
8. Необходимо также рассмотреть теории о богодухновенности священных текстов, почитаемых в других религиях. Безусловно, необходимо признать, что, благодаря некоторым заключенным в них элементам, они действительно могут быть орудием, посредством которого множество людей на протяжении веков питали и сохраняли духовное общение с Богом. Поэтому II Ватиканский Собор, говоря об обычаях, обрядах и учениях других религий, отмечает, что они, "хотя и отличаются во многом от того, чего она придерживается и чему учит, приносят, все же, нередко, луч Истины, просвещающий всех людей" (II Ватиканский Собор. Декларация "Nostra aetate", n. 2. См. также Декрет "Ad gentes", n. 9, где говорится о элементах блага, присутствующих "в обрядах и культурах разных народов"; Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 16, где указывается на то доброе и истинное, что присутствует среди нехристиан, и что может рассматриваться как приуготовление к принятию Евангелия).
Предание Церкви считает богодухновенными текстами канонические Книги Ветхого и Нового Завета, т. к. они вдохновлены Святым Духом (ср. Тридентский Собор. "Declaratio de libris sacris et de traditionibus recipiendis": DS, n. 1501; I Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Dei Filius", cap. 2: DS, n. 3006). Следуя Преданию, Догматическая конституция II Ватиканского Собора "О Божественном Откровении" утверждает: "Ибо все Книги как Ветхого, так и Нового Завета, со всеми их частями, Святая Матерь Церковь по вере апостолов считает священными и каноническими, поскольку, написанные под вдохновением от Святого Духа (ср. Ин 20,31; 2 Тим 3,16; 2 Петр 1,19-21; 3, 15-16), они имеют автором Самого Бога и как таковые были переданы Церкви" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Dei Verbum", n. 11). Эти Книги "твердо, верно и безошибочно учат истине, которую Бог ради нашего спасения пожелал запечатлеть Священными Письменами" (там же).
Однако Бог, желающий во Христе призвать к Себе все народы и открыть им полноту Своего Откровения и любви, "не перестает различным образом присутствовать не только в отдельных личностях, но в целых народах, посредством их духовного богатства, важнейшим и существенным выражением которого являются религии, несмотря на присущие им "пробелы, неточности и заблуждения"" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 55. Ср. также n. 56. Павел VI. Апостольское обращение "Evangelii nuntiandi", n. 53). Таким образом, сакральные книги других религий, действительно направляющие и питающие существование своих адептов, обретают в тайне Христа содержащиеся в них крупицы добра и благодати.
II. Воплощенный Логос и Святой Дух в деле спасения
9. В трудах современных богословов нередко проявляется стремление считать Иисуса Назарянина рядовым историческим персонажем, чье откровение о Божественном представляется не исключительным, а дополняемым другими проповедниками. Таким образом, представляется, что Бесконечное, Абсолют, Высшая Тайна Бога много раз явлены человечеству многочисленными историческими персонажами, и Иисус Назарянин - лишь один из многих. Говоря более конкретно, Иисус для них - лишь одно из реальных воплощений Логоса, на протяжении веков многократно являвшегося ради наставления человечества на путь спасения.
За тем, чтобы, с одной стороны, оправдать универсальность христианской вести о спасении, а с другой - утвердить проявления религиозного плюрализма, было предложено существование домостроительства Предвечного Слова, действующего также вне Церкви и не имеющего связи с ней, и домостроительства Воплощенного Слова. Первое должно иметь большую ценность универсализма в сравнении со вторым, ограниченным только христианами, пусть даже во втором домостроительстве присутствие Бога было бы более полным.
10. Эти утверждения в корне противоречат христианской вере. Следует твердо верить, что Иисус Назарянин, Сын Марии, - Единородный Сын Божий, Слово Отца. Слово, которое "было вначале у Бога" (Ин 1,2), оно же "стало плотию" (Ин 1,14). В Иисусе Христе, Сыне Бога Живого (ср. Мф 16,16) "обитает вся полнота Божества телесно (Кол 2,9). Он - "Единородный Сын, сущий в недре Отчем" (Ин 1,18), Возлюбленный Сын, "в Котором мы имеем искупление: В Нем обитала всякая полнота, чтобы посредством Его примирить с Собою все, умиротворив через Него, Кровию креста Его, и земное и небесное" (Кол 1,13-14; 19-20).
Верный Священному Писанию, I Никейский Собор для того, чтобы восторжествовать над ошибочными толкованиями и упрощениями, провозгласил веру в "Иисуса Христа, Сына Божия Единородного, от Отца рожденного прежде всех веков, Бога от Бога, Света от Света, Бога истинного от Бога истинного, рожденного, несотворенного, единосущного Отцу, через Которого все сотворено. Ради нас, людей, и ради нашего спасения, сошедшего с небес, и воплотившегося от Духа Святого и Марии Девы, и ставшего Человеком; [...] страдавшего и погребенного, воскресшего в третий день; восшедшего на небеса [...] Вновь грядущего со славою судить живых и мертвых" (I Никейский Собор. "Symbolorum Nicaenum": DS, n. 125). Следуя учению Отцов Церкви, Халкидонский Собор также провозгласил "Одного и Того же Сына, Господа нашего Иисуса Христа, Его же совершенного в Божественном и совершенного в Человеческом. Его же воистину Бога и воистину Человека, единосущного Отцу по Божеству, единосущного нам по человечеству, рожденного от Отца прежде всех веков по Божеству и в сии последние дни ради нас и нашего спасения, от Марии Девы, Матери Божией по человечеству" (Халкидонский собор. "Symbolorum Chalcedonense": DS, n. 301).
Поэтому и II Ватиканский Собор утверждает, что Христос "последний Адам", "образ Бога невидимого" (Кол 1,15), Он же - и совершенный человек, возвративший сынам Адама подобие Божие, искаженное первородным грехом. [...] Агнец непорочный, добровольно пролив Свою кровь, Он заслужил нам жизнь, и в Нем Бог примирил нас с Собою и друг с другом и избавил нас от рабства дьяволу и греху, так что каждый из нас может сказать вместе с Апостолом: Сын Божий возлюбил меня и предал Себя за меня (ср. Гал 2,20)" (II Ватиканский Собор. Пастырская конституция "Gaudium et spes", n. 22).
По этой причине Иоанн Павел II заявил: "Мнение, что есть какое-либо различие между Словом и Иисусом Христом, противоречит христианскому вероучению. Иисус - Воплощенное Слово - единая и неделимая личность: Христос - не кто иной как Иисус Назарянин; Он - Слово Божие, ставшее человеком ради спасения всех. Открывая для себя и ценя вклад каждого народа - главным образом, в сокровищницу духовности - которую Бог даровал каждому народу, мы не можем отделить эти дары от Иисуса Христа, Который стоит в центре Божия плана спасения" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 6).
Католическому вероучению противоречит и попытка ввести разделение между спасительным действием Логоса как такового и Воплощенного Слова. С момента воплощения все спасительные деяния Слова Божия всегда творимы в единстве с Его человеческой природой, которую Оно приняло во имя спасения человечества. Единственный, Кто действует в двух природах - человеческой и Божественной, - единая Ипостась Слова (ср. св. Лев Великий. "Tomus ad Flavianum": DS, n. 294).
Кроме того, несовместимы с католическим вероучением теории, которые считают, что после воплощения спасительное действие Логоса как такового, так же, как в Его Божественности, производится "в дополнение к..." или "помимо" человечности Христа (ср. св. Лев Великий. Litterae "Promisisse me memini" ad Leonem I imp.: DS, n. 318: "In tantam unitatem ab ipso conceptu Virginis deitate et humanitate consecra, ut nec sine homine divina, nec sine Deo agerentur humana". Ср. также там же: DS, n. 317).
11. Необходимо также твердо верить в вероучение о единстве спасительного домостроительства Бога, в Троице Единого. Источником и центром этого вероучения является Воплощенное Слово, посредник божественной благодати в сотворении мира и деле искупления (ср. Кол 1,15-20). Он - вместилище всего (ср. Еф. 1,10), Он "сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освещением и искуплением" (1Кор 1,30). Действительно, тайна Христа имеет особенное внутреннее единство, которое простирается от извечного выбора в Боге до парусии: "Он (Отец) избрал нас в Нем прежде создания мира, чтобы мы были святы и непорочны пред Ним в любви" (Еф 1,11); "Ибо, кого Он предузнал, тем и предопределил (быть) подобными образу Сына Своего, дабы Он был первородным между многими братиями; а кого Он предопределил, тех и призвал; а кого призвал, тех и оправдал; а кого оправдал, тех и прославил" (Рим 8,29-30).
Учительство Церкви, верное Божественному Откровению, подтверждает, что Иисус Христос - вселенский Посредник и Искупитель: "Слово Божие, через Которое все начало быть, Само стало плотью, чтобы Христос, как Совершенный Человек, всех спас и все возглавил Собою. Господь [...] - Тот, Кого Отец воскресил из мертвых, возвысил и посадил одесную Себя, поставив Его Судьей живых и мертвых" (II Ватиканский Собор. Пастырская конституция "Gaudium et spes", n. 45. Ср. также Тридентский Собор. Декрет "De peccato originali", n. 3: DS, n. 1513). Вера в спасительное посредничество требует веры в единичность искупительной жертвы Христа, Вечного Первосвященника (ср. Евр 6,20; 9,11; 10, 12-14).
12. Некоторые выдвигают гипотезу, что домостроительство Святого Духа носит более вселенский характер, нежели домостроительство Воплощенного Слова, распятого и воскресшего. Эта точка зрения противоречит католическому вероучению, согласно которому спасительное воплощение Слова является тринитарным событием. В Новом Завете показано, что тайна Иисуса, Воплощенного Слова, творит обитель Святому Духу и является основой излияния Духа на человечество, как во времена Мессии (ср. Деян 2,32-36; Ин 7,39; 20,22; 1Кор 15,45), так и до него (ср. 1Кор 10,4; 1Петр 1,10-12).
II Ватиканский Собор напомнил эту фундаментальную истину для углубления понимания вероучения Церкви. Разъясняя спасительный замысел Божий в отношении всего рода человеческого, Собор с самого начала тесно связывает тайну Христа с тайной Святого Духа (ср. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", nn. 3-4). Все устроение Церкви ее Главой, Иисусом Христом, рассматривается как деяние, совершаемое им в общении Святого Духа (ср. там же, n. 7. Ср. у св. Иринея утверждение о том, что в Церкви "заложено общение со Христом, то есть Святой Дух" ("Adversus haereses" III, 24, 1: SC 211, 472)).
Более того, спасительное деяние Иисуса Христа, в единстве и посредством Святого Духа, простирается за видимые границы Церкви ко всему человечеству. Говоря о Пасхальной Тайне, в которой Христос и сегодня живым образом в Духе соединяет верующего с Собою, а также дарует ему надежду на воскресение, Собор утверждает: "Это остается в силе не только для верных Христу, но и для всех людей доброй воли, в сердцах которых незримо действует благодать. Поскольку Христос умер за всех, и так как высшее призвание человека в действительности одно, то есть Божие, мы должны твердо верить, что Святой Дух дает всем возможность приобщиться этой пасхальной тайны ведомым Богу образом" (II Ватиканский Собор. Пастырская конституция "Gaudium et spes", n. 22).
Поэтому очевидна связь спасительной тайны Воплощенного Слова с тайной Духа, Который осуществляет спасительное влияние Сына, ставшего Человеком, на жизнь всех народов, призванных Богом к единой цели, включая как тех, кто жил до воплощения Слова, так и тех, кто живет после Его вмешательства в историю: все они движимы Духом Отца, щедро даруемого Сыном Человеческим (ср. Ин 3,34).
В связи с этим современное Учительство Церкви твердо и непреложно напоминает нам об истине Единого Божественного домостроительства: "Присутствие и действие Духа влияет не только на отдельных людей, но и на общество, историю, народы, культуры и религии. [...] Воскресший Христос "и ныне трудится в сердцах человеческих силой Своего Духа". [...] Кроме того, именно Святой Дух сеет "семена Слова", которые можно найти в различных обрядах и культурах, взращивая их, чтобы они принесли плод во Христе" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 28. О "семенах Слова" ср. также св. Юстина Мученика 2 Apologia 8, 1-2; 10, 1-3; 13, 3-6: ed. E.J. Goodspeed, 84; 85; 88-89). Признавая воздействие Духа исторически-спасительным для Вселенной и всей истории человечества (ср. Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 28-29). Учительство Церкви провозглашает: "Один и Тот же Дух действовал в воплощении, человеческой жизни, смерти и воскресении Иисуса и теперь - в истории Церкви. Поэтому он - не "заместитель" Христа и нельзя считать, что Дух заполняет некую предполагаемую пустоту между Христом и Логосом. Что бы Святой Дух ни внушал человеческим сердцам, истории народов, культурам, религиям, - все это приуготовляет их к Евангелию и не может не иметь отношения ко Христу. Слово воплотилось благодаря действию Святого Духа, "дабы, обладая совершенной человечностью, Оно смогло спасти всех людей и все соединить под главою Христом"" (там же, n. 29).
В заключение необходимо сказать, что действие Святого Духа происходит не вне действия Христа и не параллельно ему. Существует единое спасительное домостроительство Бога, в Троице Единого, реализовавшееся в тайне воплощения, смерти и Воскресении Сына Божия, осуществленное при содействии Святого Духа. Его спасительная ценность распространяется на все человечество и вселенную: "Люди могут войти в общение с Богом только через Христа действием Святого Духа" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 5).
III. Единственность и вселенский характер спасительной тайны Иисуса Христа
13. Также выдвигается тезис, отрицающий единственность и спасительный вселенский характер тайны Иисуса Христа. Эта точка зрения не имеет никакой библейской основы. Необходимо твердо верить в то, что неотъемлемой частью Учения Церкви является истина об Иисусе Христе, Сыне Божием, Господе и Единственном Спасителе, Который через Свое воплощение, смерть и воскресение осуществил историю спасения, и в то, что полнота и центр ее заключены в Нем.
Это ясно подтверждается в Новом Завете: "Отец послал сына Спасителем миру" (1 Ин 4,14); "вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира" (Ин 1,29). В речи перед синедрионом Петр, подтверждая, что исцеление хромого от рождения человека произошло во Имя Христово (ср. Деян 3,1-8), заявляет: "Ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись" (Деян 4,12). Святой Павел добавляет к этому, что Иисус Христос - "Господь всех", "Судия живых и мертвых" и поэтому "всякий верующий в Него получит прощение грехов именем Его" (Деян 10,36; 42; 43).
Апостол Павел, обращаясь к коринфянам, пишет: "Ибо, хотя и есть так называемые боги, или на небе, или на земле, - так как есть много богов и господ много, - но у нас один Бог Отец, из Которого все, и мы для Него, и один Господь Иисус Христос, Которым все, и мы Им" (1Кор 8,5-6). Апостол Иоанн утверждает: "Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий, верующий в него, не погиб, но имел жизнь вечную. Ибо не послал Бог Сына своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был через Него" (Ин 3,16-17). В Новом Завете вселенский спасительный замысел Бога тесно связывается только с посредничеством Христа: "Который хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины. Ибо един Бог, един и Посредник между Богом и человеками, Человек Иисус Христос, предавший Себя для искупления всех: таково было в свое время свидетельство" (1 Тим 2,4-6).
Будучи уверенными в том, что дар всеобщего спасения дан Отцом только через Иисуса Христа в Святом Духе (ср. Еф 1,3-14), первые христиане обращались к иудеям, доказывая им, что исполнение спасения - выше Закона. С той же уверенностью они противостояли миру язычников, надеявшихся на спасение в лице многочисленных "спасителей". Это наследие веры вспоминается в современном Учительстве Церкви: "Церковь же верует в то, что Христос, умерший и воскресший за всех, через Духа Своего подает человеку свет и силу, чтобы тот мог ответить своему высшему призванию, и что нет другого имени под небом, данного людям, которым надлежало бы им спастись. Подобным образом верует она в то, что ключ, средоточие и цель всей человеческой истории находятся в ее Господе и Учителе" (ср. II Ватиканский Собор. Пастырская конституция "Gaudium et spes", n. 10. Ср. у св. Августина утверждение о том, что вне Христа "всеобщего пути спасения, Который всегда пребывал с человечеством, никто никогда не был свободен, никто не становится свободным, никто никогда не будет свободен": "De civitate Dei" 10, 32, 2: CCL 47, 312).
14. Кроме того, необходимо твердо верить как в истину католического вероучения, что вселенский спасительный замысел Триединого Бога дарован раз и навсегда и исполнен в тайне воплощения, смерти и Воскресения Сына Божия.
Помня об этой основе веры, современное богословие, размышляя о существовании других религий и об их роли в спасительном замысле Бога, должно рассмотреть, каким образом исторические деятели и элементы положительного, заключенные в этих религиях, соответствуют Божиему замыслу во спасение рода человеческого. В связи с этим перед богословами открывается широкое поле деятельности, которая должна быть осуществлена согласно Учительству Церкви. Так, II Ватиканский Собор провозгласил, что "единственное посредничество Искупителя не исключает содействия тварных существ, но вызывает его, многообразное и восходящее к одному источнику" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 62). Необходимо более глубоко исследовать содержание содействия посредничеству Христа, но эти исследования обязательно должны соотноситься с Учением о Христе как единственном посреднике. Хотя не исключаются различные формы и степени участия в посредничестве, они приобретают значение и ценность только в посредничестве Самого Христа, поэтому их нельзя понимать как параллельные или дополнительные к нему" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 5). Таким образом, предположения о том, что существует спасительное действие Бога вне единственного посредничества Христа противоречит христианскому и католическому вероучению.
15. Нередко считается, что богословие должно избегать использования терминов "единственность", "вселенскость" и "абсолютность", создающих впечатление излишнего преувеличения значения и ценности спасения, совершенного Иисусом Христом при сравнении его с другими религиями. Тем не менее, в действительности этот терминологический ряд точно передает смысл Откровения, т. к. отражает развитие источников веры. С самого начала община верующих узнала в Иисусе спасительную силу, которую только Он, Сын Божий, ставший человеком, распятый и воскресший, получил в качестве миссии от Отца и силой Духа Святого явил Откровение (ср. Мф 11,27) и Божественную жизнь (ср. Ин 1,12; 5,25-26; 17,2) всему человечеству и каждому человеку.
В этом смысле можно и должно сказать, что Иисус Христос имеет для всего рода человеческого и его истории значение и ценность, которые совершенно уникальны и единственны, присущи только Ему одному, исключительны, универсальны и абсолютны. Иисус - Слово Божие, ставшее человеком ради спасения всех людей. Исповедуя веру в это, II Ватиканский Собор учит: "Слово Божие, через Которое все начало быть, Само стало плотью, чтобы Христос, как Совершенный Человек, всех спас и все возглавил Собою. Господь - это цель человеческой истории, конечная точка, к которой устремляются чаяния истории и цивилизации, средоточие рода человеческого, радость всех сердец и полнота их желаний. Он - Тот, Кого Отец воскресил из мертвых, возвысил и посадил одесную Себя, поставив его Судьей живых и мертвых" (II Ватиканский Собор. Пастырская конституция "Gaudium et spes", n. 45. Насущная и абсолютная единственность и вселенскость Христа в истории человечества прекрасно выражена св. Иринеем в созерцании предсуществования Иисуса как первородного Сына: "В небесах, как первенец Отчего замысла, совершенное Слово непосредственно правит и законодательствует над всем; на земле как первенец Девы, человек праведный и святой, чтущий Бога и угодный Ему, совершенный во всем; и, наконец, спасая из преисподней всех следующих за Ним, ибо Он есть первенец из мертвых и начальник Божественной жизни": "Demonstratio apostolica" 39: SC 406, 138). "Именно эта исключительность Христа дарует Ему совершенную и вселенскую значимость, благодаря которой, принадлежа к человеческой истории, Он является ее центром и смыслом: "Я есмь Альфа и Омега, начало и конец, первый и последний"" (Откр 22,13) (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 6).
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 28 січня 2010, 12:50

IV. Единственность и единство Церкви
16. Господь Иисус, единственный Спаситель, собрал не просто общину учеников, а установил Церковь как тайну спасения: Он Сам в Церкви и Церковь - в Нем (ср. Ин 15,1; Гал 3,28; Еф 4,15-16; Деян 9,5). Поэтому полнота Христовой тайны спасения также принадлежит к Церкви, неотделимой от ее Господа. В действительности, Иисус Христос присутствует в Церкви и продолжает в ней дело спасения, ее же, собственно, посредством (ср. Кол 1,24-27) (ср. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 14), ибо она - Его Тело (ср. 1 Кор 12,12-13; 27; Кол 1,18) (см. там же, n. 7). Подобно тому, как голова и члены живого тела не похожи, но и неотделимы друг от друга, Христос и Церковь не могут быть смешаны или разделены, составляют во всей своей полноте единого Христа (ср. св. Августин. "Enarratio in Psalmos", Ps. 90, Sermo 2,1: CCL 39, 1266; св. Григорий Великий. Moralia in Iob, Praefatio, 6, 14: PL 75, 525; св. Фома Аквинский. "Summa Theologiae", III, q. 48, a. 2 ad 1). Эта нераздельность выражена в Новом Завете посредством отождествления Церкви с Невестой Христовой (ср. 2 Кор 11,2; Еф 5,25-29; Откр 21,2.9) (ср. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 6).
В связи с единственностью и вселенским характером спасительного посредничества Иисуса Христа необходимо твердо верить в истину католического вероучения о единственности основанной Им Церкви. Поскольку есть один Христос, то существует одно Тело Христово и одна Невеста Господня: "Единая Вселенская и Апостольская Церковь" ("Symbolorum fidei": DS, n. 48. Ср. Бонифаций VIII. Булла "Unam Sanctam": DS, nn. 870-872; II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 8). Более того, обетование Господа не оставить Свою Церковь (ср. Мф 16,18; 28,20) и вести ее Духом Истины (ср. Ин 16,13) означает, в соответствии с католическим вероучением, что единственность и единство Церкви, подобно всему тому, что относится к ее целостности, никогда не исчезнут (ср. II Ватиканский Собор. Декрет "Unitatis redintegratio", n. 4. Иоанн Павел II. Энциклика "Ut unum sint", n. 11).
Католики призваны исповедовать, что существует историческая непрерывность - укорененная в апостольской преемственности (ср. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 20. Ср. также св. Ириней. Adversus haereses, III, 3, 1-3: SC 211, 20-44; св. Киприан. Epist. 33, 1: CCL 3B, 164-165; св. Августин. "Contra adver. legis et prophet.", 1, 20, 39: CCL 49, 70) - Церкви, основанной Христом и Католической Церковью: "Это и есть единственная Церковь Христова [...], которую Спаситель наш по Воскресении Своем поручил пасти Петру (ср. Ин 21,17) и ему же, как и другим апостолам, вверил ее распространение и управление (ср. Мф 28,18 и след.) и навсегда воздвиг ее как "столп и утверждение истины" (1Тим 3,15). Эта Церковь, установленная и устроенная в мире сем как сообщество, пребывает ["subsistit in"] в Католической Церкви, управляемой Преемником Петра и епископами в общении с ним" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 8). Словосочетанием "subsistit in" ["пребывает в"] II Ватиканский Собор стремился уравновесить два вероучительных высказывания: с одной стороны, что Церковь Христова, несмотря на разделения, существующие между христианами, пребывает в полноте лишь в Католической Церкви; с другой стороны - то, что "вне ее ограды также можно встретить множество крупиц святости и истины" (там же; ср. Иоанн Павел II. Энциклика "Ut unum sint", n. 13. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 15 и Декрет "Unitatis redintegratio", n. 3) (т. е. в Церквах и церковных общинах, не состоящих в совершенном общении с Католической Церковью) (Поэтому интерпретация тех, кто выводит из формулы "subsistit in" тезис о том, что единственная Церковь Христа может также пребывать в некатолических Церквах и церковных Общинах, противоречит подлинному смыслу соборного текста. "Собор, напротив, избрал слово "subsistit" именно для того, чтобы прояснить, что существует только одна "субстанция" истинной Церкви, в то время как вне ее видимой структуры находятся только elementa Ecclesiae, которые, - будучи элементами той же самой Церкви, - направлены и ведут к Католической Церкви" (Конгрегация вероучения. Уведомление о книге "Церковь: харизма и власть" свящ. Леонарда Боффа: AAS 77 (1985, 756-762). Однако, принимая это во внимание, необходимо утверждать, что "сила их исходит от той полноты благодати и истины, которая вверена Католической Церкви" (II Ватиканский Собор. Декрет "Unitatis redintegratio", n. 3).
17. Таким образом, существует единственная Церковь Христова, пребывающая в Католической Церкви, руководимой Преемником св. Петра и епископами, состоящими в общении с ним (ср. Конгрегация вероучения. Декларация "Mysterium ecclesiae": AAS 65 [1973] 396-408). Церкви, которые не пребывают в совершенном общении с Католической Церковью, оставаясь объединенными с ней крепкими связями - апостольской преемственностью и Таинством Евхаристии - являются подлинными поместными Церквами (cр. II Ватиканский Собор. Декрет "Unitatis redintegratio", n.n. 14 и 15. Конгрегация вероучения. Письмо "Communionis notio", n. 17: AAS 85 [1993] 838-850). Кроме того, Церковь Христова пребывает и действует также и в этих Церквах, даже если им не хватает полного общения с Католической Церковью и они не принимают учения о первоверховной власти, которой, по воле Божией, обладает Епископ Рима, осуществляющий ее во всей Церкви (ср. I Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Pastor aeternus": DS, n.n. 3053-3064; II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 22).
С другой стороны, церковные общины, не сохранившие подлинного Епископата, а также истинной и совершенной сущности таинства Евхаристии (ср. II Ватиканский Собор. Декрет "Unitatis redintegratio", n. 22), не являются Церквами в истинном значении этого слова; тем не менее, люди, крещенные в таких общинах, объединены со Христом посредством крещения и пребывают в определенном, хотя и несовершенном, общении с Церковью (ср. там же, n. 3). В действительности, крещение само по себе направлено к совершенному развитию жизни во Христе через целостное исповедание веры, Евхаристию и полное общение с Церковью (ср. там же, n. 22).
"Верующим поэтому нельзя представлять себе Церковь Христа в качестве просто собрания - расчлененного в себе, но в чем-то единого - Церквей и церковных Общин; также нельзя считать, что в наше время Церковь Христова более нигде не пребывает, напротив, следует верить, что она - цель, к которой должны стремиться все Церкви и церковные Общины" (Конгрегация вероучения. Декларация "Mysterium ecclesiae", n. 1). В действительности, "элементы этой уже устроенной Церкви существуют, объединены в полноте в Католической Церкви и, без этой полноты, в других общинах" (Иоанн Павел II. Энциклика "Ut unum sint", n. 14). "Следовательно, хотя мы и верим, что эти Церкви и отделенные от нас общины страдают некоторыми недостатками, тем не менее они облечены значением и весом в тайне спасения. Ибо Дух Христов не отказывается пользоваться ими как спасительными средствами, сила которых исходит от той полноты благодати и истины, которая вверена Католической Церкви" (II Ватиканский Собор. Декрет "Unitatis redintegratio", n. 3).
Недостаток единства христиан, безусловно, ранит Церковь; не в том смысле, что она оказывается лишенной единства, но "поскольку разделение является препятствием для полного осуществления ее универсальности в истории" (Конгрегация вероучения. Письмо "Communionis notio", n. 17; II Ватиканский Собор. Декрет "Unitatis redintegratio", n. 4).
V. Церковь, Царство Божие и Царство Христово
18. Миссия Церкви - "возвещать и устроять Царство Христово и Божие во всех народах, и она становится ростком и началом этого Царства на земле" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 5). С одной стороны, Церковь - "своего рода таинство - то есть знамение и орудие - глубокого единения с Богом и единства рода человеческого" (там же, n. 1), поэтому она является знамением и орудием Царства: она призвана проповедовать и "устроять" Царство. С другой стороны, Церковь - это "народ, объединенный из единства Отца, Сына и Святого Духа" (там же, n. 4. Ср. св. Киприан. "De Dominica oratione" 23: CCL 3/A, 105), она есть "Царство Христово, уже существующее как тайна" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 3) и образует его семя и начало. В действительности, Царство Божие имеет эсхатологическое измерение: это реальность, присутствующая во времени, но его полное воплощение наступит только с завершением и исполнением истории (ср. там же, n. 9. См. также молитву, обращенную к Богу и содержащуюся в Дидахе 9, 4: SC 248, 176: "... пусть соберется Церковь Твоя от концов земли в Царство Твое", и там же., 10, 5: SC 248, 180: "Помяни, Господи, Церковь Твою, ... собери ее, освященную от четырех ветров в Царство Твое, которое Ты уготовал ей").
Значение понятий "Царство Небесное", "Царство Божие" и "Царство Христа" и их связь с Церковью в Священном Писании и в трудах Отцов Церкви, а также в документах, освещающих Учительство Церкви, не всегда однозначно, поскольку Церковь - тайна, и не может быть полностью объята разумом человека. Могут существовать различные богословские толкования этих терминов. Тем не менее, ни одно из возможных объяснений не может отрицать или каким-либо образом упразднять внутреннюю связь между Христом, Царствием и Церковью. В действительности, "Царство Божие, о котором мы знаем из Откровения, "не может быть отделено от Христа или от Церкви. Если Царство отделено от Иисуса, то нет больше речи об открытом Им Царстве Божием. Результат этого - искажение значения слова "Царство", сопряженное с риском трансформировать его в чисто человеческую или идеологическую цель и искажение личности Христа - Господа, Которому однажды все будет подчинено (ср. 1 Кор 15,27). Соответственно, нельзя отделять Царство от Церкви. Конечно, Церковь не является самоцелью, будучи устремлена к Царствию Божию, Церковь - это семя, знамение и орудие Царствия. Тем не менее, отличаясь от Христа и Царствия, Церковь неразрывно связана с ними" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 18. Ср. Апостольское обращение "Ecclesia in Asia", n. 17, в: "L'Osservatore romano", 7.11.1999. Царство в такой степени неотделимо от Христа, что в определенном смысле оно отождествляется с Ним (ср. Ориген. In Mt. Hom., 14, 7: PG 13, 1197; Тертуллиан, "Adversus Marcionem", IV, 33, 8: CCL 1, 634)).
19. Утверждать, что существует неразрывная связь между Христом и Царством - не значит пренебречь тем, что Царство Божие - в том числе, если оно рассматривается в определенном историческом аспекте, - не отождествляется с видимой и социальной реальностью Церкви. В действительности, нельзя исключать "действие Христа и Святого Духа вне видимых границ Церкви" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 18). Поэтому необходимо помнить, что "Царство относится ко всему: отдельным личностям, обществу и миру. Трудиться ради Царства - значит постигать и развивать действия Бога, присутствующего в человеческой истории и преображающего ее; созидать Царство означает трудиться ради освобождения от всякого зла. В сущности, Царство Божие - это проявление и воплощение во всей полноте Божиего плана спасения" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 15).
Рассматривая связь между Царством Божиим, Царством Христа и Церковью, необходимо избегать односторонних суждений, таких, как в случае с теми концепциями, в которых намеренно ставится акцент на Царстве и которые именуют себя "сосредоточенными на Царстве", "царствоцентричными". Они подчеркивают образ Церкви, заботящейся не о себе, а сосредоточенной на свидетельстве о Царстве и на служении его благу. Это - "Церковь для других", подобно тому, как Христос - "Человек для других". Такие точки зрения, наряду с положительными аспектами, несут в себе отрицательные черты. Во-первых, в них не говорится о Христе: Царство, описываемое ими, основано на "теоцентризме", так как в соответствии с ним нехристиане не могут узнать Христа, хотя народы, культуры и религии находят нечто общее в единой Божественной реальности, как бы она не называлась. По этой же причине они уделяют большое внимание тайне сотворения мира, осмысляемой в различных религиях и культурных традициях, но ничего не говорят о тайне Искупления. Более того, "Царство" в их понимании, в конце концов, либо вытесняет Церковь, либо принижает ее значение в противовес широко распространенной в прошлом теории "экклезиоцентризма", так как они считают, что Церковь - всего лишь знамение, а это не лишено двойственности" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 17). Подобные утверждения противоречат католической вере, так как они отрицают единственность связи Христа и Церкви с Царством Божиим.
VI. Отношение Церкви и других религий к спасению
20. Некоторые пункты из того, что было сказано выше, требуют богословского осмысления; это необходимо и при рассмотрении отношения Церкви и других религий к спасению. Прежде всего, нужно твердо верить в то, что "странствующая Церковь необходима для спасения, ибо только Христос есть Посредник и путь ко спасению, и Он присутствует для нас в Своем Теле, то есть в Церкви. Прямо настаивая на необходимости веры и крещении (Ср. Мк 16,16; Ин 3,5), Он, вместе с тем, подтвердил и необходимость существования Церкви, в которую люди входят через крещение, словно через врата" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 14. Ср. Декрет "Ad gentes", n. 7, Декрет "Unitatis redintegratio", n. 3). Учение об этом не должно противопоставляться вселенскому спасительному замыслу Бога (ср. 1 Тим 2,4); "необходимо связывать две истины - действительную возможность спасения всего человечества во Христе и необходимость Церкви для осуществления спасения" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 9. Ср. Катехизис Католической Церкви, n. 846-847).
Церковь - "всеобщее таинство спасения" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 48), так как, будучи соединенной со Своим Главой - Спасителем - Иисусом Христом, и подчиняясь Ему, она в замысле Бога неразрывно связана со спасением каждого человека (ср. св. Киприан. "De catholicae ecclesiae unitate", 6: CCL 3, 253-254; св. Ириней. "Adversus haereses", III, 24, 1: SC 211, 472-474). Для тех, кто не входит в ограду Церкви, "спасение во Христе возможно благодаря благодати, которая, будучи мистически связанной с Церковью, формально не приобщает их к Церкви, но просвещает сообразно их внутреннему состоянию и окружающей их ситуации. Эта благодать проистекает от Христа, является результатом Его жертвы и сообщается Святым Духом" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 10); она связана с Церковью, которая "берет свое начало в миссии Сына и в миссии Святого Духа согласно замыслу Бога Отца" (II Ватиканский Собор. Декрет "Ad gentes", n. 2. В таком смысле следует толковать известную формулу "extra Ecclesiam nullus omnino salvatur" (ср. IV Латеранский Собор, Cap. 1. "De fide catholica": DS, n. 802). Ср. Письмо Священной Канцелярии Архиепископу Бостона: DS, nn. 3866-3872).
21. Касаясь способа, которым спасительная благодать Божия, всегда даруемая через Христа в Святом Духе и мистически связанная с Церковью, нисходит на отдельных нехристиан, II Ватиканский Собор ограничился утверждением, что Бог дарует ее "известными Ему путями" (II Ватиканский Собор. Декрет "Ad gentes", n. 7). Богословы стремятся более подробно расcмотреть этот вопрос. Их труд достоин поощрения, так как он, безусловно, требует лучшего понимания Божиего замысла о спасении рода человеческого и того, как оно воплощается. Тем не менее, исходя из сказанного о посредничестве Иисуса Христа и "исключительной и уникальной" (см. Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 18) связи Церкви с Царствием Божиим среди людей, - по сути, вселенским Царствием Христа-Спасителя, становится ясно, что противоречит католической вере представление о Церкви лишь как об одном из путей спасения среди тех, что указываются разными религиями, якобы дополняющими Церковь или равнозначными ей, даже если считается, что они схожи с Церковью по отношению к эсхатологии Царствия Божия.
Безусловно, разные религиозные традиции содержат и несут в себе крупицы духовности, которые дарует Бог (они являются семенами Божественного Слова ["semina Verbi"], которые Церковь с радостью признает и почитает (ср. II Ватиканский Собор. Декрет "Ad gentes", n. 11; Декларация "Nostra aetate", n. 2)), и являются частью того, что "Святой Дух привносит в человеческие сердца, в историю народов, в их культуры и религии" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 29). Разумеется, некоторые молитвы и обряды, известные другим религиям, могут играть роль подготовки к принятию Благой Вести, так как это возможность или педагогические пути для того, чтобы открыть людские сердца для действия Бога (ср. Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 29; Катехизис Католической Церкви, n. 843). Тем не менее, нельзя приписывать им Божественное происхождение, спасительную силу и действенность самим фактом своего совершения (ех ореre operato), которыми обладают таинства христианской Церкви (ср. Тридентский Собор. "Decretum de sacramentis", can. 8, de sacramentis in genere: DS, n. 1608). Более того, нельзя игнорировать другие обряды, которые, будучи продиктованы суевериями и заблуждениями (ср. 1 Кор 10,20-21), препятствуют спасению" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 55).
22. Богу было угодно, дабы с пришествием Иисуса Христа основанная Им Церковь была орудием спасения всего человечества (ср. Деян 17,30-31) (см. II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 17; Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 11). Эта истина веры не ослабляет искреннего уважения Церкви к другим религиям мира, но в то же время, абсолютно исключает безразличное отношение, "характеризующееся религиозным релятивизмом, основывающимся на мнении, что "все верования хороши"" (Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 36). Справедливо, что последователи иных религий могут стяжать Божественную благодать, но не менее справедливо и то, что они объективным образом пребывают в неизмеримо более ущербном положении в сравнении с теми, кто обладает полнотой средств спасения в Церкви (ср. Пий XII. Энциклика "Mystici corporis": DS, n. 3821). Тем не менее, "пусть все чада Церкви помнят о том, что они должны приписывать свое исключительное положение не своим собственным заслугам, а особой благодати Христовой. Если они не отвечают ей мыслями, словом и делом, они не только не спасутся, но примут тягчайшее осуждение" (II Ватиканский Собор. Догматическая конституция "Lumen gentium", n. 14). Поэтому следует осознавать, что исполняя завет Господа (ср. Мф 28,19-20) и движимая любовью ко всем людям, Церковь "возвещает и обязана непрестанно возвещать Христа, Который есть "путь и истина и жизнь" (Ин 14,6), в Котором люди находят полноту религиозной жизни и в Котором Бог примирил в Себе все" (II Ватиканский Собор. Декларация "Nostra aetate", n. 2).
Миссия "ad gentes" в межрелигиозном диалоге "ныне, как и всегда, полностью сохраняет свою важность и насущность" (II Ватиканский Собор. Декрет "Ad gentes", n. 7). Действительно, Бог "хочет, чтоб все люди спаслись и достигли познания истины" (ср. 1Тим 2,4). Бог желает спасения всех через познание истины. Спасение обретается в истине. Тот, кто послушен внушению Духа Истины, уже следует по пути спасения; но Церковь, которой была доверена Истина, должна идти навстречу их стремлениям, чтобы принести им Истину. Церковь должна быть миссионерской, именно потому, что она верит во вселенский замысел спасения" (Катехизис Католической Церкви, n. 851; ср. также nn. 849-856). Межрелигиозный диалог как часть ее евангелизаторской миссии - одно из действий Церкви в развитии миссии "ad gentes" (ср. Иоанн Павел II. Энциклика "Redemptoris missio", n. 55; Апостольское обращение "Ecclesia in Asia", n. 31). Паритет, являющийся условием диалога, относится к равной свободе сторон, ведущих диалог, а не к доктринальному контексту и, тем более, не к их отношению к Иисусу Христу - Богу, ставшему человеком - при сравнении Его с основателями других религий. Безусловно, Церковь, движимая милосердием, уважая свободу вероисповедания (ср. II Ватиканский Собор. Декларация "Dignitatis humanae", n. 1), должна прежде всего стремиться проповедовать всем Истину, окончательно явленную Господом, а также провозглашать необходимость обращения в Иисусе Христе и приобщения Церкви посредством крещения и других таинств, ради полного общения с Богом Отцом, Сыном и Святым Духом. Поэтому безусловность вселенского спасительного замысла Бога не упраздняет, но напротив, подчеркивает необходимость и насущность провозглашения спасения и обращения в Господе Иисусе Христе.
Заключение
23. Цель настоящей Декларации - напомнить и прояснить некоторые истины веры, следуя примеру апостола Павла, обратившегося к верующим Коринфа со словами: "Я первоначально преподал вам, что и сам принял" (1Кор 15,3). Сталкиваясь с определенными спорными и ошибочными точками зрения, богословская мысль призвана укрепить веру Церкви, а также убедительно и действенно обосновать свою надежду.
Рассматривая вопрос об истинной вере, Отцы II Ватиканского Собора учат: "Мы веруем, что эта единая истинная религия наличествует в Католической и Апостольской Церкви, которой Господь Иисус поручил задание распространять ее среди всех людей, говоря апостолам: "Итак, идите, научите все народы, крестя их во имя Отца, и Сына, и Святого Духа, уча их соблюдать все, что Я повелел вам" (Мф 28,19-20). А все люди обязаны искать истину, особенно в том, что касается Бога и его Церкви, и, познав ее, принять ее и хранить" (II Ватиканский Собор. Декларация "Dignitatis humanae", n. 1).
Откровение Христа - "подлинная путеводная звезда" (ср. Иоанн Павел II. Энциклика "Fides et ratio", n. 15) всей человеческой истории: "Истина, которой является Христос, требует принять ее как универсальный авторитет" (Иоанн Павел II. Энциклика "Fides et ratio", n. 92). В действительности, христианская тайна преодолевает любые барьеры времени и пространства и восполняет единство человеческой семьи: "Все люди из различных стран, имеющих свои традиции, призваны объединиться в единую семью детей Божиих. [...] Иисус разрушает барьеры разделения и создает неизвестное доселе и совершенное единство через приобщение к Его тайне. Это единство настолько глубоко, что Церковь может сказать вслед за св. апостолом Павлом: "Итак вы уже не чужие и не пришельцы, но сограждане святым и свои Богу" (Еф 2,19)" (Иоанн Павел II. Энциклика "Fides et ratio", n. 70).
Верховный Понтифик Иоанн Павел II на аудиенции, данной нижеподписавшемуся кардиналу-префекту Конгрегации Вероучения 16 июня 2000 года, с несомненной осведомленностью и полнотой своей апостольской власти одобрил, подтвердил и повелел обнародовать настоящую Декларацию, утвержденную на общем собрании Конгрегации Вероучения.
Кардинал Йозеф Ратцингер, Префект Конгрегации Вероучения;
архиепископ Тарчизио Бертоне, секретарь Конгрегации.
6 августа 2000 года, в праздник Преображения Господня
Русский перевод и публикация: "Roma Locuta" (приложение к газете "Свет Евангелия")



Конгрегація Віровчення
ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ ПРО ДЕЯКІ положення, що стосуються вчення про Церкву.
Вступ
Всім відомо, що Другий Ватиканський Собор, видавши догматичну конституцію «Lumen gentium», а також декрети про екуменізм ( «Unitatis redintegratio») і про Східні Церкви ( «Orientalium Ecclesiarum»), зробив внесок вирішального значення в поглиблення розуміння католицької еклезіології [a] . Вельми вдало також і Римські Понтифіки побажали запропонувати своє розуміння пов'язаних з нею питань і дати практичні вказівки: Павло VI - в енцикліці «Ecclesiam suam» (1964), а Іван Павло II - в енцикліці «Ut unum sint» (1995).
Подальша ревність богословів, покликаних з більшою ясністю розкрити різні аспекти еклезіології, призвела до появи численних праць в цій галузі. Стало очевидним, що предмет цей досить плідний - але в той же час іноді в зв'язку з ним були потрібні роз'яснення, необхідні були точні визначення і поправки, дані, наприклад, в декларації «Mysterium Ecclesiae» (1973), в листі до католицьких єпископів « Communionis notio »(1992) і в декларації «Dominus Iesus »(2000) - документах, виданих Конгрегацією Віровчення.
Широта даного питання і новизна багатьох піднятих тем продовжують породжувати богословські роздуми. Через це постійно з'являються нові праці, не завжди вільні від помилкових інтерпретацій, що викликають сумніви і складності, і деякі із них були запропоновані увазі Конгрегації Віровчення. З огляду на загальне значення католицького вчення про Церкву, Конгрегація має намір відповісти на пов'язані з ними питання, прояснюючи справжнє значення деяких еклезіологічних формулювань, використаних Магістеріумом, які можуть неправильно розумітися в богословській дискусії.
ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ
Питання перше: Чи змінив Другий Ватиканський Собор католицьке вчення про Церкву?
Відповідь: Другий Ватиканський Собор не змінив і не мав наміру змінювати це вчення, але швидше розвинув, поглибив і більш повно пояснив його.
Саме на це вказував Папа Іван XXIII при відкритті Собору [1]. Папа Павло VI повторив це [2] і дав в акті оприлюднення Конституції «Lumen gentium» таке пояснення: «Не можна дати кращих пояснень, ніж сказавши, що ця Конституція в дійсності нічого не змінює в традиційному навчанні. Ми бажаємо того ж, чого бажав Христос. Що було, те і залишається. Ми вчимо тому, чому навчала Церква протягом століть. Говорячи простими словами: те, на що раніше малось на увазі, зараз виражено явно; те, що було неясно, зараз прояснене; те, над чим раніше міркували, що обговорювали і про що іноді сперечалися, тепер отримало єдиний, ясно сформульований виклад »[3]. Єпископи неодноразово висловлювали такі наміри і їх дотримувалися [4].
Питання друге: Яке значення твердження, згідно з яким Церква Христова перебуває (subsistit in) в Католицькій Церкві?
Відповідь: Христос «заснував ... на цій землі» одну лише Церкву, як «зриме товариство і духовний союз» [5], який від початку своєї історії і протягом століть завжди існував і буде існувати, і лише в ній одній наявні всі елементи, встановлені Самим Христом [6]. «Це і є єдина Церква Христова, яку ми сповідуємо в Символі віри як єдину, святу, вселенську й апостольську ... Ця Церква, встановлена і влаштована в цьому світі як суспільство, перебуває в (subsistit in) Католицькій Церкві, керованій наступником Петра і єпископами в сопричасті із ним »[7].
У пункті 8 Догматичної конституції «Lumen gentium» «перебування» (subsistentia) означає безперервне історичне спадкоємство і сталість всіх елементів, встановлених Христом в Католицькій Церкві [8], в якій Церква Христова і знаходить конкретне втілення тут, на землі.
Відповідно до вчення Католицької Церкви буде вірним твердження, що Церква Христова присутня і діє в Церквах і церковних спільнотах, які ще не перебувають у повному сопричасті з Католицькою Церквою, завдяки елементам освячення і істини, що є наявними в них. [9] Проте, термін «перебуває» може бути вжито виключно щодо Католицької Церкви, оскільки він вказує на ознаку єдиності, що сповідується нами в Символі віри ( «вірую ... в єдину Церкву»); і ця єдина Церква перебуває в Католицькій Церкві. [10].
Питання третє: Чому було прийнято вираз «перебуває в (subsistit in) Католицькій Церкві», замість більш простого «це і є Католицька Церква»?
Відповідь: Використання цього виразу, яке вказує на повну тотожність Церкви Христової і Католицької Церкви, не змінює вчення Церкви. Воно, скоріше, лише підкреслює і вказує на той факт, що існують «багато елементів освячення і істини», які присутні поза структурою Католицької Церкви, але які, «будучи дарами, властивими Церкві Христовій, спонукають до католицької єдності» [11].
«Отже, хоча ми і віримо, що ці Церкви і відокремлені від нас спільноти страждають деякими недоліками, проте вони мають значення і вагу в таїнстві спасення. Бо Дух Христа не відмовляється користуватися ними як рятівними засобами, сила яких виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка ввірена Католицькій Церкві »[12].
Питання четверте: Чому II Ватиканський Собор використовував термін «Церква» щодо східних Церков, відокремлених від повноти спілкування з Католицькою Церквою?
Відповідь: Собор побажав прийняти традиційне вживання цього терміну. «Оскільки ж ці Церкви, хоча і відокремлені від нас, володіють дійсними таїнствами, особливо ж - через Апостольське спадкоємство - Священством і Євхаристією, за допомогою яких вони і понині найтіснішим чином з нами пов'язані» [13], вони удостоєні називатися «окремими або помісними церквами »[14], а також церквами-сестрами окремих Католицьких Церков [15].
«Тому Церква Божа твориться і зростає через здійснення Господньої Євхаристії в кожній з цих Церков» [16]. Однак, оскільки сопричастя з Католицькою Церквою, видимим главою якої є Римський Єпископ - Наступник Петра, не є якимось зовнішнім доповненням до окремої Церкви, а являється одним з внутрішньо утворюючих її начал, суть цих гідних поваги християнських спільнот як помісних Церков страждає від важливого недоліку [17].
З іншого боку, саме через поділи між християнами здійснення в історії повноти вселенськості, властивої Церкві керованої Наступником Петра і єпископами в сопричасті з ним, зустрічає перешкоди [18].
Запитання п'яте: Чому документи Собору і післясоборового Магістеріуму не використовують термін «Церква» щодо християнських спільнот, які з'явилися внаслідок Реформації XVI століття?
Відповідь: Відповідно до католицького вчення, ці спільноти не мають апостольського спадкоємства в таїнстві Священства, і тому позбавлені основного елемента церковності. Саме через відсутність таїнства священства ці церковні спільноти не зберегли справжню і цілковиту суть Євхаристійної Тайни [19] і не можуть, відповідно до католицького вчення називатися Церквами у властивому розумінні цього слова [20].
Верховний Понтифік Бенедикт XVI на аудієнції, даній підписаному нижче кардиналу-префекту Конгрегації віровчення, схвалив і підтвердив ці Відповіді, прийняті на пленарному засіданні Конгрегації, і повелів їх опублікувати.
Рим, із залів Конгрегації Віровчення, 29 червня 2007 р в торжество Святих Апостолів Петра і Павла.
Кардинал Вільям Левада
префект
Анджело Амато, S.D.B.
Титулярний Архиєпископ Сельський
секретар
Примечания
[1] ИОАНН XXIII, Обращение от 11 октября 1962: «…Собор… изъявляет желание передать Католическое учение в его целостности и полноте, без изменений и отступлений… Но в условиях нашего времени необходимо, чтобы Христианское учение, во всей целостности и без изъятий, было принято с обновленным энтузиазмом, искренней и постоянной приверженностью... необходимо, чтобы это учение было шире и глубже понимаемо, как того горячо желают все те, кто искренне придерживаются христианской, католической и апостольской веры… необходимо, чтобы это достоверное и неизменное учение, которое требует послушания веры, изучалось и объяснялось в соответствии с требованиями времени. Сокровищница веры и истины, содержащиеся в нашем досточтимом учении – это одно, а способ возвещения его другим – это иное, при условии сохранения в неизменности основополагающего смысла и значения, в них заключенных». : AAS 54 [1962] 791-792.
[2] Ср. ПАВЕЛ VI, Обращение от 29 сентября 1963: AAS 55 [1963] 847-852.
[3] ПАВЕЛ VI, Обращение от 21 ноября 1964: AAS 56 [1964] 1009-1010.
[4] Собор имел намерение указать на тождество Церкви Христа с Католической Церковью. Это ясно следует из обсуждения декрета «Unitatis redintegratio». Схема декрета предложена на Соборе 23. 9. 1964 посредством «Relatio» (Act. Syn. III/II 296-344). Секретариат по Христианскому Единству ответил 10. 11. 1964 на предложения, направленные в его адрес епископами в последующие месяцы (Act. Syn. III/VII 11-49). Здесь цитируется четыре текста из «Expensio modorum», касающегося первого ответа.
A) [In Nr. 1 (Prooemium) Schema Decreti: Act Syn III/II 296, 3-6]
«Pag. 5, lin. 3-6: Videtur etiam Ecclesiam catholicam inter illas Communiones comprehendi, quod falsum esset.
R(espondetur): Hic tantum factum, prout ab omnibus conspicitur, describendum est. Postea clare affirmatur solam Ecclesiam catholicam esse veram Ecclesiam Christi» (Act. Syn. III/VII 12).
B ) [In Caput I in genere: Act Syn III/II 297-301]
«4 – Expressius dicatur unam solam esse veram Ecclesiam Christi; hanc esse Catholicam Apostolicam Romanam; omnes debere inquirere, ut eam cognoscant et ingrediantur ad salutem obtinendam…
R(espondetur): In toto textu sufficienter effertur, quod postulatur. Ex altera parte non est tacendum etiam in aliis communitatibus christianis inveniri veritates revelatas et elementa ecclesialia» (Act. Syn. III/VII 15).
Ср. тж.: ibid., p. 5.
С) [In Caput I in genere: Act Syn III/II 296s]
«5 – Clarius dicendum esset veram Ecclesiam esse solam Ecclesiam catholicam romanam…
R(espondetur): Textus supponit doctrinam in constitutione ‘De Ecclesia’ expositam, ut pag. 5, lin. 24-25 affirmatur» (Act. Syn. III/VII 15). Таким образом комиссия, в задачи которой входила оценка ответов на декрет «Unitatis redintegratio», ясно выразила тождество Церкви Христа и Католической Церкови, а также ее единственность, и указала, что это же учение изложено также и в Догматической конституции «Lumen gentium».
D) [In Nr. 2 Schema Decreti: Act Syn III/II 297s]
«Pag. 6, lin. 1-24: Clarius exprimatur unicitas Ecclesiae. Non sufficit inculcare, ut in textu fit, unitatem Ecclesiae.
R(espondetur): a) Ex toto textu clare apparet identificatio Ecclesiae Christi cum Ecclesia catholica, quamvis, ut oportet, efferantur elementa ecclesialia aliarum communitatum».
«Pag. 7, lin. 5: Ecclesia a successoribus Apostolorum cum Petri successore capite gubernata (Ср. novum textum ad pag. 6, lin.33-34) explicite dicitur ‘unicus Dei grex’ et lin. 13 ‘una et unica Dei Ecclesia’» (Act. Syn. III/VII).
Два цитируемых выражения взяты из «Unitatis redintegratio» 2.5 и 3.1.
[5] Ср. ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Догматическая конституция «Lumen gentium», 8.1.
[6] Ср. ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 3.2; 3.4; 3.5; 4.6.
[7] ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Догматическая конституция «Lumen gentium», 8.2.
[8] Ср. КОНГРЕГАЦИЯ ВЕРОУЧЕНИЯ, Декларация «Mysterium Ecclesiae», 1.1: AAS 65 [1973] 397; Декларация «Dominus Iesus», 16.3: AAS 92 [2000-II] 757-758; Уведомление относительно книги Леонардо Боффа OFM «Церковь: Харизма и Власть»: AAS 77 [1985] 758-759.
[9] Ср. ИОАНН ПАВЕЛ II, Энциклика «Ut unum sint», 11.3: AAS 87 [1995-II] 928.
[10] Ср. ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Догматическая конституция «Lumen gentium», 8.2.
[11] ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Догматическая конституция «Lumen gentium», 8.2.
[12] ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 3.4.
[13] ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 15.3; Ср. КОНГРЕГАЦИЯ ВЕРОУЧЕНИЯ, Письмо «Communionis notio», 17.2: AAS, 85 [1993-II] 848.
[14] ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 14.1.
[15] Ср. ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 14.1; ИОАНН ПАВЕЛ II, Энциклика «Ut unum sint», 56 ff: AAS 87 [1995-II] 954 ff.
[16] ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 15.1.
[17] Ср. КОНГРЕГАЦИЯ ДОКТРИНЫ ВЕРЫ, Письмо «Communionis notio», 17.3: AAS 85 [1993-II] 849.
[18] Ibid.
[19] Ср. ВТОРОЙ ВАТИКАНСКИЙ СОБОР, Декрет «Unitatis redintegratio», 22.3.
[20] Ср. КОНГРЕГАЦИЯ ДОКТРИНЫ ВЕРЫ, Декларация «Dominus Iesus», 17.2: AAS 92 [2000-II] 758.
Перевод на русский язык В. П., под ред. П. Парфентьева. Перевод не является официальным.
Примечания редактора русского перевода:
Публикуемый документ получил не совсем адекватную реакцию со стороны светских СМИ, представивших его как некое новое и неожиданное заявление (и прогнозирующих на него резкую реакцию представителей других конфессий). Между тем, излагаемое в документе кратко и ясно учение уже явным образом присутствовало в более ранних документах Католической Церкви, включая сами документы Второго Ватиканского Собора и послесоборные документы (особенно декларацию «Dominus Iesus»). Документ не вводит ничего нового и не «возвращается к прошлому» – поскольку от учения, изложенного в нем, Католическая Церковь никогда не отходила, что хорошо известно внимательным читателям предыдущих документов Католической Церкви, прямо или косвенно посвященных той же теме. Скорее можно сказать, что документ повторяет уже известное учение в краткой и четкой, концентрированной форме.
[a] В английском, немецком, французском и польском переводах документа, опубликованных на сайте Ватикана, почему-то говорится, что решающий вклад был внесен Вторым Ватиканским Собором в «обновление католической экклесиологии». Между тем, латинский оригинал ничего не говорит об «обновлении», говоря лишь о вкладе в углубление понимания католической экклесиологии. Поскольку латинский текст является оригинальным для официальных церковных документов, мы следуем в своем переводе более достоверной латинской версии (и совпадающим с ней в этом пункте итальянскому, испанскому и португальскому переводам, представленным на сайте Ватикана).
[b] В наиболее распространенном русском переводе декларации «Dominus Iesus» в п. 17 указывается: «Таким образом, существует единственная Церковь Христова, пребывающая в Католической Церкви, руководимой Преемником св. Петра и епископами, состоящими в общении с ним. Церкви, которые не пребывают в совершенном общении с Католической Церковью, оставаясь объединенными с ней крепкими связями – апостольской преемственностью и Таинством Евхаристии – являются подлинными поместными Церквами. Кроме того, Церковь Христова пребывает и действует также и в этих Церквах, даже если им не хватает полного общения с Католической Церковью и они не принимают учения о первоверховной власти, которой, по воле Божией, обладает Епископ Рима, осуществляющий ее во всей Церкви» (выделено нами). Слово «пребывает», используемое обычно в текстах для передачи латинского выражения «subsistit in» (выражающее философский смысл «субсистенции», т.е. постоянного, уникального и неотъемлемого, сущностного пребывания), употреблено было переводчиком Декларации по ошибке, что вело возможной путанице. В действительности, латинский оригинал указывает: «Quapropter in his quoque Ecclesiis praesens est et operatur Christi Ecclesia». Речь идет о присутствии, простом наличии, а не о постоянном пребывании-субсистенции. Таким образом, последняя фраза процитированного фрагмента должна была переводиться следующим образом: «Кроме того, Церковь Христова присутствует и действует также и в этих Церквах, даже если им не хватает полного общения с Католической Церковью и они не принимают учения о первоверховной власти, которой, по воле Божией, обладает Епископ Рима, осуществляющий ее во всей Церкви» (выделение наше).


Конгрегація Віровчення
Подолати фальш і двозначність

В останні роки увагу Конгрегації Віровчення було звернуто до проблем, пов'язаних з використанням фрази "Церкви-сестри", яка з'явилася в низці важливих документів, а також звучала під час дискусій, присвячених діалогу між Католицькою і Православною Церквою. Цей вислів став загальновживаним при позначенні руху до об'єднання Католицької і Православної Церков.

На жаль, в деяких документах, а також в роботах деяких богословів, залучених в екуменічний діалог, цей вислів став позначати рівнозначність Католицької Церкви та Православної Церкви, що, природно, призводить до думки про те, що єдина Християнська Церква нині не існує, але може бути відновлена ​​шляхом примирення двох "Церков-сестер". Більш того, деякі зовсім недоречно вживають це словосполучення по відношенню до взаємин Католицької Церкви і англікан або інших некатолицьких церковних громад. "Богослов'я Церков-сестер" або "еклезіологія Церков-сестер", в тому вигляді, в якому воно зараз обговорюється, використовує спотворене значення цього виразу в порівнянні з його вихідним значенням.

З метою подолати зазначену фальш і двозначність у використанні терміну "Церкви-сестри", Конгрегація Віровчення визнала за необхідне підготувати наведену Записку з приводу висловлювання "Церкви-сестри", яка була схвалена Папою Іваном-Павлом II під час аудієнції 9 червня 2000 року. Вказівки, що містяться в даній записці, таким чином, представляють офіційну точку зору, хоча сама Записка і не буде опублікована в офіційному збірнику в силу того, що вона має лише приватну мету внесення визначеності в богословську термінологію з даного питання.

Щоб уникнути непорозумінь

Вираз "Церкви-сестри" часто зустрічається при екуменічному діалозі, особливо під час діалогу між Католиками і Православними, і постійно уточнюється обома сторонами. У той час як цей вислів став загальновживаним, в сучасних екуменічних документах почало переважати його двозначне використання. Відповідно до правил Другого Ватиканського собору і пізніших Папських послань, слід відновити правильне використання цього словосполучення.

Виникнення терміну

Почати корисно з короткого історичного огляду. Вираз "Церкви-сестри" не зустрічається в Євангелії. Але тим не менше, є велика кількість вказівок на сестринські відносини між місцевими Церквами за часів раннього християнства. Найбільш відповідною цитатою з Нового Завіту слід визнати уривок з другого послання Апостола Івана "Вітають тебе діти сестри твоєї" (2 Ів. 13). Тут громада, яка посилає вітання інший громаді, називає себе сестрою цієї громади.

У християнській літературі вираз "Церкви-сестри" виник на Сході, коли, починаючи з п'ятого століття, набула завершеного вигляду думка про очолення Церкви п'ятьма Патріархами, з яких першим серед рівних був єпископ римський. У зв'язку з цим слід згадати, що жоден Римський понтифік не визнав це зрівняння кафедр і не підтвердив, що римській кафедрі належить тільки першість за честю. Слід також зазначити, що типова для Сходу патріархальна структура ніколи не розвивалася на Заході.

Як відомо, розбіжності між Римом і Константинополем пізніше привели до взаємного відлучення "з наслідками, які, як ми можемо судити, вийшли за рамки того, що припускали і передбачували їх автори, чиї анафеми стосувалися особистостей, але не Церков і не припускали розриву еклезіологічного спілкування Риму і Константинополя "(Спільна Декларація папи Павла VI і патріарха Афінагора I, 1966 рік)

Вираз "Церкви-сестри" знову з'явився в двох листах митрополита Нікодима Нікетаса (1136) та патріарха Івана X (1198-1206), в яких вони висловили обурення, що Рим, присвоївши собі статус матері і вчителя, анулював їх авторитет. З їх точки зору, Рим є лише першою серед рівних Церков-сестер.

У новітній час Патріарх Константинопольський Афінагор I був першим, хто знову вжив вислів "Церкви-сестри". Вітаючи братські вчинки і заклик до єдності з боку Папи Івана XXIII, Афінагор часто згадував, що він сподівається в найближчому майбутньому побачити відновлену єдність Церков-сестер.

Другий Ватиканський собор схвалив використання виразу "Церкви-сестри" для опису відносин між окремими (партикулярними) Церквами: "на сході процвітають безліч місцевих Церков: між ними мають першість Церкви, багато з яких засновані ще самими апостолами. Тому, серед східних церков переважало і продовжує переважати міцне бажання назавжди зберегти спільність віри і милосердя, яка властива місцевим Церквам, як сестрам "(Декрет Другого Ватиканського собору" Unitatis redintegratio ".

Першим папським документом, в якому визначення "сестри" застосовано по відношенню до Церков, є Апостольське послання "Anno ineunte" папи Павла VI до Патріарха Афінагора I. Після запевнень, що він зробить все можливе, щоб відновити повне сопричастя між Церквою Заходу і Сходу, папа запитав: "Оскільки таємниця Божественної любові присутня в кожній місцевій Церкві, чи не є це аргументом для вживання слів" Церкви-сестри ", яке використовували один по відношенню до одного Церкви, розташовані в різних місцях? Протягом століть наші Церкви були як сестри, скликаючи спільно Вселенські Собори, які захищали чистоту віри. Тепер, після довгого періоду поділу і взаємного нерозуміння, Господь, не дивлячись на всі перешкоди, що виникли між нами в минулому, дає нам можливість знову відкривати один у одному Церкви-сестри."

Цей вислів часто використовувався Папою Іваном-Павлом II в безлічі документів. Найважливішими з них є:

Енцикліка "Slavorum Apostoli", де було написано: "Для нас вони (Кирило і Мефодій) є покровителями і провідникам екуменічного зближення Церков-сестер Сходу і Заходу, що має на меті, через молитву і діалог, відновлення видимої єдності в скоєному і повному спілкуванні".

Лист європейським єпископам від 1991 року, в якому йдеться: "Таким чином, з цими (Православними) Церквами відносини повинні будуватися як з Церквами-сестрами".

Енцикліка "Ut unum sint", яка стверджує в параграфі 56: "Наслідуючи Другий Ватиканський собор, в світлі ще більш ранньої традиції, стало знову вживаним звертатися до Помісних (Православних) Церков як до Церков-сестер". Ця тема знову піднімається в параграфі 60, що стверджує: "Зовсім недавно міжнародна комісія зробила важливий крок вперед в питанні про те, яким повинен бути метод, застосовуваний для відновлення повного спілкування між Католицькою і Православною Церквами. Комісія поклала в основу позитивного вирішення цієї проблеми доктрину Церков -сестер ".

Інструкції до використання терміну

Історичні посилання, представлені в попередніх параграфах, ілюструють важливість, яку вираз "Церкви-сестри" приймає при використанні в рамках екуменічного діалогу. Зазначені факти свідчать про важливість правильного використання даного терміну з богословської точки зору.

Насправді, в істинному значенні цього слова, "Церквами-сестрами" є лише місцеві Церкви (або групи місцевих Церков, прикладом чого служать патріархати або Митрополії) між собою. Якщо вираз "Церкви-сестри" буде використовуватися саме в цьому істинному розумінні, то завжди буде присутня ясність, що Свята Католицька Апостольська Церква є не сестрою, але матір'ю всіх місцевих Церков.

Можна також вживати вираз "Церкви-сестри" в істинному значенні стосовно відносин місцевих Католицьких і некатолицьких Церков між собою; в цьому сенсі власне Римська Церква також може бути названа церквою-сестрою інших Церков. Проте, як було зазначено вище, по суті не можна говорити, що Католицька Церква є сестрою будь-якої місцевої Церкви або групи Церков.

Це не просто питання термінології, але, перш за все, відображення основ католицького віровчення про одну-єдину Церкву Ісуса Христа. Тобто, існує лише одна Церква, тому у множині термін "Церкви" може вживатися тільки по відношенню до територіально обмежених місцевих Церков.

Таким чином, щоб уникнути непорозумінь, слід уникати виразів типу "дві наші Церкви", бо це може призвести до нерозуміння і богословської плутанини. Застосування такого виразу по відношенню до Католицької Церкви і Православної Церкви в цілому (або до однієї, окремо взятої Помісної Православної Церкви) ставить під сумнів існування Єдиної Святої Католицької і Апостольської Церкви, що сповідуємо в Символі віри.

Нарешті, потрібно мати на увазі, що вираз "Церкви-сестри" в його істинному значенні може бути використано тільки по відношенню до тих церковних організацій, які зберегли єпископське спадкоємство і таїнство Євхаристії.

Рим, із залів Конгераціі віровчення 30 червня 2000 р в торжество Найсвятішого Серця Ісуса.

+ Йосип Кардинал Ратцінгер
префект

+ Тарцізіо Бертоне, SDB
архієпископ-емерит Верчеллі,
секретар
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

luksander
старець
старець
Повідомлень: 1003
З нами з: 11 грудня 2009, 17:23

Re: Re:

Повідомлення luksander » 29 січня 2010, 19:57

romanm писав:Та який я пан, називайте Романом, можна на "ти", стосується усіх дописувачів форуму. :beer:

Можна об’єднати ХРИСТИЯН східного обряду і ХРИСТИЯН західного обряду, а католиків і православних – ні, бо для цього або католикам треба стати православними, або ж навпаки.

Що Ви маєте наувазі? Миі так об єднані з західним обрядом. А католики, до речі, також православні.

""Недружні стосунки між православними та греко-католиками в Україні архиєпископ Іларіон назвав основною перешкодою для діалогу між РПЦ та РКЦ.""
А хіба якраз бажання їх (стосунки) покращити не повинно спонукати до діалогу?


Для латинників, і для РПЦ, ми є яблуко розбрату. Винятки як Nikolach( на форумі нашому, православний) це дуууже велика рідкість.

""
жахне слово "схизматики" (хоч це так у суті...)""
Слово «католики» ще більше «у суті», але воно, для декого з наших співгромадян, якщо й не жахне, то лайливе точно.


Христос також лайливе для багатьох, так щож :Search:

""Колись одна релігія поділилася на дві і виникли Католицька і Православна церкви. Тому , на мою думку, їм і потрібно поєднатися, щоб не було поділу між людьми, щоб не було причин ворогувати.""


Цікавий у вас погляд на історію. Дозвольте питання, Ви католик? Чи православний? :)

А останні декілька років парафію (парохію) адмініструє священик УГКЦ, який добирається більш ніж за 70км. ДЯКУВАТИ БОГУ! Не знаю, як довго це зможе тривати, та ось питання по темі: хто ці парафіяни і з ким їм об’єднуватись? Адже охрещені вони були за часів СРСР в православній церкві, а тепер є прихожанами католицької.
А в сусідніх селах УПЦ МП будує потихеньку храми і перереєстровує громади. І все б нічого, та коли спілкуєшся з прихожанами чи батюшками МП, коли вони розказують, як їм болить наше спасіння – ну не запах любові витає в повітрі. Чимось іншим т…
На жаль.



Ну і добре що добирається. Хоча в мене велике питання щодо такого типу католиків. А те, що православні РПЦ вважають нас, уніатів, гірше ніж язичників- факт, по моєму. Цитую ідею арх Августина (Львів) РПЦ.

Переговори можуть бути, але не йде мова про з єднання двох рівних церков, які колись роз єдналися, мова йде про зовсім інше. Імхо.[/quote]
Дійсно, східний обряд з західним об’єднані, католики і так православні: кого ж і з ким ще треба об’єднати щоб стали всі одне? :)
З точки зору РКЦ перемовини можуть вестись тільки про повернення схизматиків в лоно РКЦ. Дивно, що церква (УГКЦ), яка це зробила вже давно, якимось чином виявилась яблуком розбрату? :(
Це хоч і не мої слова ( я «ніякий» юзер і трохи там наплутав у дописі), та почав думати: схизму назвав поділом – не католик; католики також православні – не православний; ходжу в церкву на службу, хрещений, сповідуюсь, причащаюсь, вінчався – наче і не протестант? Мабуть – неофіт? Якщо і це не так – то краще не кажіть мені хто я. :o
От цікаво, якщо людині змалечку розказали, що тільки вона – католик (тільки вона – православна), а всі решта християн – схизмати, то чи може вона ставити це (що вона католик; що вона православна) собі в заслугу? Де тут її роль у самовизначенні?

Що ж до об’єднання… Невидима Церква Христова – вона єдина? А то що видимі роз’єднані – так це ж люди, може то і добре? Ще всесвітньої якоїсь, вселюдської релігії не вимудровують? Об’єднавчої вавилонської вежі? :(

Це все тут тільки репліки – запитання. Без образ. Окрім любові – хіба що трохи іронії. Адже життя настільки серйозна річ, що ставитись до нього серйозно неможна.
:Rose:

Аватар користувача
romanm
старець
старець
Повідомлень: 1986
З нами з: 17 березня 2009, 09:43

Re: Re:

Повідомлення romanm » 29 січня 2010, 20:55

Дійсно, східний обряд з західним об’єднані, католики і так православні: кого ж і з ким ще треба об’єднати щоб стали всі одне? :)
З точки зору РКЦ перемовини можуть вестись тільки про повернення схизматиків в лоно РКЦ. Дивно, що церква (УГКЦ), яка це зробила вже давно, якимось чином виявилась яблуком розбрату? :(

Не знаю, чи тут річ йде про з єднання когось з кимось, чи річ в іншому. Та й тут виходить, також питання: що значить, "одне". Не зовсім впевнений, що річ йде про Пц і Кц, так як "одне", вже є і це - КЦ. Щодо УгкЦ= тут замішана політика, імхо,а де вона, то виникають проблеми з християнським баченням світу. Це стосується усіх, починаючи від простого вірного, закінчуючи, не побоюся сказати, самим Папою.


Це хоч і не мої слова ( я «ніякий» юзер і трохи там наплутав у дописі), та почав думати: схизму назвав поділом – не католик; католики також православні – не православний; ходжу в церкву на службу, хрещений, сповідуюсь, причащаюсь, вінчався – наче і не протестант? Мабуть – неофіт? Якщо і це не так – то краще не кажіть мені хто я. :o

Питання було, може і не корректне, але я його поставив, щоби знати чітко з ким веду мову. Не додумуватися до чогось там, вибачте, якщо чимось образив. Такого на думці навіть не було.

От цікаво, якщо людині змалечку розказали, що тільки вона – католик (тільки вона – православна), а всі решта християн – схизмати, то чи може вона ставити це (що вона католик; що вона православна) собі в заслугу? Де тут її роль у самовизначенні?


Не знаю, я не філософ і не теолог, на такі питання мені бракує розуму.

Що ж до об’єднання… Невидима Церква Христова – вона єдина? А то що видимі роз’єднані – так це ж люди, може то і добре? Ще всесвітньої якоїсь, вселюдської релігії не вимудровують? Об’єднавчої вавилонської вежі? :(


Може і добре, але Символ віри говорить: "В єдину, святу, Ап. Церкву", отож робіть висновки самі. Я просто говорю свої думки, не стараючись когось, в чомусь переконати.


о. Олег, "вивішав" дуже важливі документи, але я впевнений, що їх ніхто читати не буде. А вартувало би. Бо це "буквар" для кожного католика.

luksander
старець
старець
Повідомлень: 1003
З нами з: 11 грудня 2009, 17:23

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення luksander » 29 січня 2010, 22:16

Розпочну з кінця. Документи, вивішені отцем Олегом прочитав: для мене це не «Буквар», не все зрозумів. Тре буде ще посидіти над цим. :oops:
А про питання: «хто я» - так я сам його собі вже поставив давненько. Здається, Ви допомогли його вирішити. Дякую. :Rose:
Щодо «Символу віри» - я щиро вірю у все, коли його виголошую. От може не все розумію? Та прагну, в тому числі і в спілкуванні на форумі. :)
Там питання не філософське, а з життя. Коли людина за традицією батьків стає вірним якоїсь Церкви – це одне, а коли вона відчуває потребу стати членом Церкви Христової наперекір атеїстичній традиції – то тут треба вибирати, можливо і помиляючись, часом. :Search:
З повагою

Аватар користувача
romanm
старець
старець
Повідомлень: 1986
З нами з: 17 березня 2009, 09:43

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення romanm » 30 січня 2010, 08:25

Розпочну з кінця. Документи, вивішені отцем Олегом прочитав: для мене це не «Буквар», не все зрозумів. Тре буде ще посидіти над цим. :oops:


Думаєте тільки Вам тре "посидіти над цим"? :) З іншого боку, думаю, що добра присутність Отців на форумі і ми можемо завдавати різного роду питання не боячись,що вони можуть здаватися комусь, чи мені, смішними або ще якимись.


А про питання: «хто я» - так я сам його собі вже поставив давненько. Здається, Ви допомогли його вирішити. Дякую. :Rose:

Я ніхто щоби комусь в чомусь допомагати, тим паче в таких серйозних речах. Помогли Ви собі самі, з Божою поміччю.

Аватар користувача
Yuriy D
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 270
З нами з: 30 вересня 2008, 09:41
Звідки: Броди, Львівська обл.

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Yuriy D » 30 січня 2010, 13:24

Мені завжди було цікаво спостерігати за діалогом між Католицькою та Православною Церквами, особливо хто кого і з якої позиції оцінює. Ну наприклад, є позиція що православні є нашими "незєдиненими братам". Тобто, як не як, але вони є нашими братами у Христі, хоч і незєдинені з Апостольським Престолом.
Є й інша позиція, за якої ми вважаємо їх схизматиками, а вони нас - єретиками. :twisted: Мені більше подобається перша, і я вірю що це також позиція влади УГКЦ. Виходячи з інших позицій, навряд чи можна говорити про об'єднання (можна говорити про приєднання, але навряд чи це влаштовує кожну із сторін), бо є потреба рівності і взаємних кроків назустріч один одному.
ІМХО, УГКЦ зробила більше кроків назустріч ніж РПЦ. Взяти хоча б питання, яке колись тут обговорювалось "Чи визнає УГКЦ таїнства УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ?" - хотілось би поставити питання по іншому - чи визнає РПЦ таїнства УГКЦ? Це має пряме відношення до питання об'єднання та діалогу між Церквами, і це важливо. Та на жаль, події останнього часу, у відношенні до визнання таїнств і не тільки, показують, що РПЦ робить кроки скоріше в сторону від об'єднання церков. :(

Аватар користувача
romanm
старець
старець
Повідомлень: 1986
З нами з: 17 березня 2009, 09:43

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення romanm » 30 січня 2010, 14:39

Yuriy D писав:Мені завжди було цікаво спостерігати за діалогом між Католицькою та Православною Церквами, особливо хто кого і з якої позиції оцінює. Ну наприклад, є позиція що православні є нашими "незєдиненими братам". Тобто, як не як, але вони є нашими братами у Христі, хоч і незєдинені з Апостольським Престолом.


Не все так просто, було би добре, якби Ви прочитали матеріал декілька повідомлень вище. Там немає що більше додати. Звичайно, ми можемо висловлювати свої думки, але остання інстанція - голос Церкви.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 01 лютого 2010, 14:08

Христос Раждається!
Yuriy D писав: чи визнає РПЦ таїнства УГКЦ?

ні. Включно з Таїнством Хрещення. І це логічно-послідовно з їхнього вчення про Церкву (еклезіології): Таїнства є елементами Спасння - поза Церквою нема Спасіння - Церквою є Православіє.
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Borrgdan
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 205
З нами з: 08 вересня 2009, 21:37

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Borrgdan » 01 лютого 2010, 15:00

Церква повинна бути інструментом навчання, а перетворилась вона на предмет культу. За такої ситуації ніякої зрозумілої доктрини не потрібно, а потрібно лише вірити, що лише ця доктрина є істинною. Так поводяться і католицька і православна і всі протестантські церкви. Для чого ж тут тоді якесь об"єднання, нехай все собі буде, як є.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 01 лютого 2010, 15:12

Borrgdan писав:Церква повинна бути інструментом навчання, а перетворилась вона на предмет культу. За такої ситуації ніякої зрозумілої доктрини не потрібно, а потрібно лише вірити, що лише ця доктрина є істинною. Так поводяться і католицька і православна і всі протестантські церкви. Для чого ж тут тоді якесь об"єднання, нехай все собі буде, як є.

не зовсім розумію... І чому лише "навчання"? Спасення :Rose: , що включає і навчання, і освячення тощо... І доктрини віри не є чимось непізнаваним: відповідно до питань, які виникали чи виникають, Церква відповідає на основі глибокого роздумування над Словом Писаним і Усним - в цьому можна розібратись і вірувати вже не у "незрозумілу доктрину", а розумно.
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
Yuriy D
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 270
З нами з: 30 вересня 2008, 09:41
Звідки: Броди, Львівська обл.

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Yuriy D » 01 лютого 2010, 16:15

о.Олег писав:Христос Раждається!
Yuriy D писав: чи визнає РПЦ таїнства УГКЦ?

ні. Включно з Таїнством Хрещення. І це логічно-послідовно з їхнього вчення про Церкву (еклезіології): Таїнства є елементами Спасння - поза Церквою нема Спасіння - Церквою є Православіє.

Славімо Його!
Отче Олег, тут напевно/на жаль не можна дати однозначної відповіді "так" чи "ні" %) І це провина самих православних. Очевидно, що на теоретичному/богословському рівні Таїнства визнаються. Керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) Московської Патріархії архиєпископ Волоколамський Іларіон (Алфєєв) в інтерв'ю журналу "Шпігель":
— Как Вы объясните разницу между Православной, Католической и Протестантской Церквами?

— Православную и Католическую Церкви разделяют лишь некоторые различия в богословии и в моделях церковного устройства. Так, мы не признаем верховную власть Римского Папы над другими Церквами. Однако различия между Православием и католичеством не носят фундаментального характера. Мы признаем Таинства Католической Церкви. Если католический священник переходит в Православие, мы его принимаем как священника. Что же касается протестантских церквей, их мы не признаем Церквами и видим в них лишь сообщества христиан. У нас имеются фундаментальные различия во взглядах на богословские и нравственные вопросы.

http://www.patriarchia.ru/db/text/964232.html
(до речі про те, що священників не пересвячують вже говорилось на цьому форумі).
Інша справа практичний/побутовий рівень - тут справи трохи гірше, прикладів того як "действуют батюшки" знаю немало.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 01 лютого 2010, 16:41

Yuriy D писав:
о.Олег писав:Христос Раждається!
Yuriy D писав: чи визнає РПЦ таїнства УГКЦ?

ні. Включно з Таїнством Хрещення. І це логічно-послідовно з їхнього вчення про Церкву (еклезіології): Таїнства є елементами Спасння - поза Церквою нема Спасіння - Церквою є Православіє.

Славімо Його!
Отче Олег, тут напевно/на жаль не можна дати однозначної відповіді "так" чи "ні" %) І це провина самих православних. Очевидно, що на теоретичному/богословському рівні Таїнства визнаються.

цікаво, що якраз з богословської точки зору визнання Таїнств КЦ православними не є виправданим. І це саме однозначно. Лише єпископ для "упорядкування дому" (ейкойномія) може робити винятки і прийняти Хрещення католиків як дійсне, але це, хоч і часто застосовується - виняток і, навіть при умові, що один православний єпископ визнав хрещення католика, це ще не означає, що інший вчинить подібно (є історичні і сучасні приклади такого стану речей - навіть про щось подібне вже писав). Ігумен хоч і говорить від імені своєї Церкви - скоріше політик-екуменіст, аніж богослов. Або назвіть богословську причину, відповідно до якої православні можуть вважати дійсним Таїнство, вчинене не у Церкві (якою вважають православні себе)
Ще одна важлива річ: "батюшки" (якщо ви коректно пишите, тобто - священики) не мають влади визнавати/не - це лише пишу про єпископів
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
Yuriy D
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 270
З нами з: 30 вересня 2008, 09:41
Звідки: Броди, Львівська обл.

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Yuriy D » 01 лютого 2010, 17:01

о.Олег писав: Або назвіть богословську причину, відповідно до якої православні можуть вважати дійсним Таїнство, вчинене не у Церкві (якою вважають православні себе)

Як то не у Церкві?? Католицьку Церкву православні називають і вважають Церквою (не тільки в цьому інтерв'ю - думаю така і офіційна позиція). А отже Таїнства здійснені в Церкві, тому і визнаються.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 01 лютого 2010, 17:21

Yuriy D писав:
о.Олег писав: Або назвіть богословську причину, відповідно до якої православні можуть вважати дійсним Таїнство, вчинене не у Церкві (якою вважають православні себе)

православні називають і вважають Церквою [i]

тобто надіюся Ви розумієте, що йдеться не про слово "церква", а про віру в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву? Якщо так, то, нажаль, Ви не праві - єдиноспасаємою Церквою вважають себе...
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
Yuriy D
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 270
З нами з: 30 вересня 2008, 09:41
Звідки: Броди, Львівська обл.

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Yuriy D » 01 лютого 2010, 18:05

о.Олег писав:тобто надіюся Ви розумієте, що йдеться не про слово "церква", а про віру в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву?

:D
Про Церкву, але з великої букви :) - не як храму. Тобто Католицьку Церкву православні визнають Церквою, з присутніми їй ознаками. Для порівняння протестантські церкви признають лише спільнотами християн, а не Церквою. Тому відповідно Таїнства, здійсненні всередині Церкви, а отже повинні визнаватися іншими Церквами.
Стосовно слів арх. Іларіона (Алфеєва), то не вважаю їх ейкономією, бо через той журнал він говорив до цілого світу, а не лише "до свого дому". Це скоріше схоже на офіційну позицію, напевно в нього є повноваження говорити від імені РПЦ.

Якщо так, то, нажаль, Ви не праві - єдиноспасаємою Церквою вважають себе...

Перепрошую, ви кого маєте на увазі говорячи "вважають"? Офіційну владу РПЦ чи "бабушок" які люблять сваритися з прихожанами не їхньої конфесії? :)

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9690
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення о.Олег » 02 лютого 2010, 12:40

Yuriy D писав:
о.Олег писав:тобто надіюся Ви розумієте, що йдеться не про слово "церква", а про віру в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву?

:D
Про Церкву, але з великої букви :) - не як храму. Тобто Католицьку Церкву православні визнають Церквою, з присутніми їй ознаками. Для порівняння протестантські церкви признають лише спільнотами християн, а не Церквою. Тому відповідно Таїнства, здійсненні всередині Церкви, а отже повинні визнаватися іншими Церквами.
Стосовно слів арх. Іларіона (Алфеєва), то не вважаю їх ейкономією, бо через той журнал він говорив до цілого світу, а не лише "до свого дому". Це скоріше схоже на офіційну позицію, напевно в нього є повноваження говорити від імені РПЦ.

Якщо так, то, нажаль, Ви не праві - єдиноспасаємою Церквою вважають себе...

Перепрошую, ви кого маєте на увазі говорячи "вважають"? Офіційну владу РПЦ чи "бабушок" які люблять сваритися з прихожанами не їхньої конфесії? :)

офіційну владу. Замішення творять різні політичні реверанси, яких і процитували, як і брак одностайності всього Православія, однак є дуже багато прикладів невизнання православними католицького Хрещення (це вже не кажучи про щось іще). В кожному разі пропоную зробити Вам розвідку не у політично лояльні гасла, а у Богословіє Православія про Церкву і відповісти на запитання: Єдина Церква (з "Вірую"), про яку говорять Православні наші брати це..? хто?
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
Yuriy D
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 270
З нами з: 30 вересня 2008, 09:41
Звідки: Броди, Львівська обл.

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Yuriy D » 02 лютого 2010, 13:18

Ні отче Олег, в даному конкретному випадку мова йде не про Символ Віри, а про визнання Таїнств. Звичайно, православні вкладають в слова "Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву" інший сенс ніж католики. Але я не хочу говорити від імені православних, лише як я розумію їхню позицію - прогресивна частина православних свідома того що, їх Церква не "єдіна спасаємая". А брак єдності думки в православних це так, це однозначно.

Borrgdan
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 205
З нами з: 08 вересня 2009, 21:37

Re: З ким скоріше єдність - з православними чи протестантами

Повідомлення Borrgdan » 02 лютого 2010, 13:29

На сьогодні церква здатна лише навчити. Спасіння ж людини залежить від її вчинків і від того, в ім"я чого вона це робить. Що ж до освячення, то думаю, що цей обряд був зрозумілий для того, хто його пізнав і запровадив. наступні ж покоління, не будучи посвячені у суть, залишились при дотриманні лише зовнішніх ознак, тобто ритуалу. Тому жодна сьогоденна церква не здатна визначити, являється предмет, дія чи явище освяченими, чи ні, якщо вони не знають, чи був проведений відповідний ритуал.
Що ж до того, що церкви не визнають ритуалу, проведеного другою конфесією, то думаю вони лукавлять. Адже, за певних обставин, вони обидві допускають проведення хрещення чи сповіді людиною, що не має священичого сану і, не визнають таких же дій, проведених за усіма канонами. Якщо це так, то вони, здається, не розуміють, що говорять. Це ж стосується і других таїнств: потрібно показати, які зміни відбуваються у стані душі людини чи Церкви загалом при проведенні таких обрядів. Тоді не буде жодних суперечок.


Повернутись до “Богослов'я”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей