Генії духа

говоримо про все на світі

Модератори: Artur, ihor

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Генії духа

Повідомлення vitalko » 09 вересня 2013, 15:05

Вирішив започаткувати нову де б можна було подавати відомості про людей, які, живучи чи діючи в складних життєвих ситуаціях, проявили свою людяність, мужність, силу волі і... залишилися, власне, людьми. Не раз читав подібну історію, і аж дух запирало, проте теми відповідної тут не знайшов(не сильно шукав, чесно кажучи, але на перший погляд ніби нема :oops: ). Не знаю як кого, але мене такі історії надихають, тому, можливо, ще хтось скористає з них.

Ну і перша з них:

Марія Юдіна: Буду за вас молитися Йосифе Вісаріоновичу, а гроші пожертвую на церкву.

Код: Виділити все

 Сьогодні, 9 вересня, – день народження видатної російської піаністки Марії Веніамінівни Юдіної (1895–1970). І варто згадати про те, що її життя було справжнім громадянським подвигом.

Вона була «більше, ніж музикантом». Ще в юності відвідувала у своєму рідному Невелі філософський гурток. Там познайомилася з Михаїлом Бахтіним, дружбу і листування з яким зберегла до кінця своїх днів. У 16 років Марія Юдіна записала в своєму щоденнику: «Я знаю тільки один шлях до Бога — через мистецтво. Не стверджую, що цей шлях універсальний. Я знаю, що існують також інші шляхи, але відчуваю, що мені доступний тільки цей. Все божественне, духовне уперше явилось мені через мистецтво, через одну його гілку — музику. Це — моє покликання, вірю в нього і в силу свою в ньому. Я маю незмінно йти шляхом духовних споглядань, збирати себе для просвітлення, яке одного разу настане. У цьому — сенс мого життя. Я — ланка в ланцюгу мистецтва».

Потім було навчання у Петроградській консерваторії. Її співучнем був, зокрема, Дмитро Шостакович. Важко уявити, як вона примудрялася поєднувати свої музичні заняття зі студіями на історико-філологічному факультеті Петроградського університету, але Юдіній це вдавалося.

Консерваторію вона закінчила 1921 року, і престижну премію Антона Рубінштейна  поділили між нею і Володимиром Софроніцьким. «Ми обоє, Софроніцький і я, — писала Юдіна у своїх спогадах, — отримали у нагороду роялі… на папері. Часи були важкі».

Але насправді важкі часи для неї щойно розпочиналися. 1930 року, коли вона була професором Ленінградської консерваторії, в газеті «Вечірній Ленінград» вийшла стаття «Ряса на кафедрі». Юдіна, рано і свідомо прийшовши до християнства, ходила з великим, помітним хрестом, не ховаючи його під одягом, і ніколи його не знімала. Тож відбулося «зібрання трудового колективу», на якому її «свідомо і добровільно» вигнали з консерваторії. Не годилося педагогові говорити своїм студентам, що кожна культура, кожна сфера людської діяльності порожня без релігійних коренів…

Від 1932 до 1934 років Бдіна працювала у Тбіліській консерваторії, а 1936 року опинилася в Москві й стала викладати у Московській консерваторії. Але за 15 років її вигнали і звідти. В ті часи, коли усім радянським музикантам було недвозначно вказано на необхідність викривати «занепадницьку музику буржуазних композиторів», усіх цих формалістів-модерністів, радянська піаністка Марія Юдіна захоплювалася творами Стравінського, листувалася з Булезом, Штокгаузеном, Ноно, і виявляла «нездорову цікавість» до творчості Шенберга — творця додекафонії (атональної композиції для двох рук), Веберна, Хіндеміта й інших. І чомусь вона виконувала твори Шостаковича і Прокоф’єва, «незрозумілі народу».

1960 року Юдіну знову вигнали. Цього разу з Інституту імені Гнесіних. І як було не вигнати? На своїх концертах вона виходила на біс із великим хрестом на грудях і читала вірні з «Доктора Живаго» — у ті роки, коли ім’я Пастернака було «затавроване усім радянським народом»! По смерті Ахматової Юдіна замовила панахиду по ній, про що повідомив «Голос Америки». Коли, попереджуючи про можливі неприємності, театральний діяч Новіков сказав їй про це, «вона перехрестилася: слава Богу, нарешті й моє ім’я буде пов’язате з іменем Анни Андріівни»…

Поведінка Юдіної в умовах радянської дійсності була справжнім громадянським подвигом. Свої погляди вона висловлювала з рідкісною безстрашністю. Юдіна мала дві характерні риси: ніколи не брехала й була повністю байдужа до того, що зветься лоском. На сцену вона зазвичай виходила у простому, майже монашому чорному платті. І в кедах, бо мала хворі ноги.

Гоніння на піаністку-дисидентку несподівано зійшли на нуль у воєнні роки. Всі, хто раніше критикував Юдіну за «безідейність і політичну сліпоту», раптом стали співати їй дифірамби, визнаючи її мистецтво «політично коректним» і «актуальним». Ця метаморфоза не могла статися без вагомої причини.

С. Волков про цю причину пише: «Одного разу в Радіокомітеті пролунав телефонний дзвінок, який впровадив усіх тамтешніх начальників у стан ступору. Дзвонив Сталін. Він сказав, що напередодні слухав по радіо фортепіанний концерт Моцарта у виконанні Юдіної. Запитав: чи є платівка з записом концерту? «Звичайно, є, Йосифе Віссаріоновичу», — відповіли йому. «Добре, — сказав Сталін. — Пришліть завтра цю платівку до мене на дачу».

Щойно він повісив слухавку, як керівники впали в дику паніку. Ніякої платівки насправді не існувало, концерт передавали зі студії. Але Сталіну, як розповідав Шостакович, усі смертельно боялися сказати «ні». «Ніхто не знав, якими будуть наслідки. Людське життя нічого не вартувало. Можна було тільки піддакувати».

Терміново викликали Юдіну, зібрали оркестр і вночі влаштували запис. Усі тряслися зі страху. І тільки Юдіна була спокійна. Диригент зі страху нічого не тямив, його довелося відправити додому. Викликали другого — та сама історія: він тремтів сам і збивав оркестр. Тільки третій диригент зумів довести запис до кінця. Це був унікальний випадок в історії звукозапису: зміна трьох диригентів. До ранку запис був готовий. Наступного дня у надтерміновому порядку виготовили платівку, в єдиному примірнику, який і був відправлений Сталіну.

Але історія на цьому не закінчилася. За деякий час Юдіна отримала конверт, у який було вкладено 20 тисяч рублів — величезні на той час гроші. Їй повідомили, що це зроблено за особистою вказівкою товариша Сталіна. І тоді вона написала до Сталіна такого листа: «Дякую Вам, Йосифе віссаріоновичу, за Вашу допомогу. Я вдень і вночі молитимуся за Вас і проситиму Господа, аби простив Ваші гріхи перед народом і країною. Господь милостивий, Він простить. А гроші я віддав на ремонт церкви, до якої ходжу».

В це складно повірити. Сказати таке вождю… Свою розповідь про цю неймовірну історію Шостакович закінчував так: «З Юдіною нічого не зробили. Сталін промовчав. Кажуть, що платівка з моцартівським концертом стояла на його патефоні, коли його знайшли мертвим».

Вона була геніальним педагогом. Заміж не вийшла: її наречений загинув перед весіллям, а всі свої нерозтрачені материнські почуття, поєднані з велетенською інтуїцією та навіть містичним розумінням музики, вона віддавала студентам, точно відчуваючи (знаючи, певно), скільки музики і якої музики в них вклав Бог.

У 1950-х роках вона жила на околиці Москви, де грала сама у тиші, поза гамором міста, і навчала своїх учнів. Утім, це життя було не ідилічним. До свого знайомого вона писала: «Я все ж таки втомилася розпалювати грубу, а навесні, коли бурі, тут нічим не знищуваний дим. Вічно ремонтувати сходи, які ламаються, рами, дах, кустарний водогін, улітку запасати дрова, їздити машиною в особистих справах до свого секретаря, платити за це величезні гроші, витрачати години, дні й тижні на боротьбу зі стихіями — замість вивчення партитур!»

 Фінал цієї предивної кар’єри є і несподіваним, і закономірним. Несподіваним, бо її знаменитість як педагога і музиканта виходила на пік. У неї було багато учнів, вона давала десятки концертів. Але змінилося її оточення. Процес пониження якості розвивається подібно до процесу зараження. Спершу в якусь сферу (припустімо, музику) потрапляють якимось чином ті, хто мав би туди не потрапити. За їхнього сприяння туди потім проникають наступні ті, хто мав би туди не потрапити, для кого авторитет — ці люди зниженого рівня якості. Загальний рівень падає, діра для проникання дедалі нижчої якості розширюється… Потім ці неналежні особистості беруться «доїдати» старших, справді талановитих, а себе та один одного нагороджують орденами і медалями. Щось таке сталося і в житті довкола Юдіної.

На засіданні Ради Інституту імені Гнесіних було знову вказано, що вона релігійна, у неї «містико-релігійний добір репертуару», «її кандидатура як викладача молодих радянських музикантів повністю не пасує».

Коли вона померла, ніхто не зважувався взятися за організацію прощання. Знадобилося особисте втручання Шостаковича, щоб громадянська панахида таки відбулася…

*

З розповідей про Марію Юдіну:

«У бібліотеці піаністки були книжки з історії, музики, літератури, математики, фізики, хімії, біології. Були й книжки німецькою мовою, яку Марія Веніамінівна знала досконало. Величезна підбірка книжок з автографами Пастернака, Заболоцького, Маршака; альбоми з репродукціями Клея, Шагала, Кандінського, Чюрльоніса, Фрагоннара».

«Її настільною книгою завжди була Біблія. Майже щоранку вона була у храмі. Крім того, вона прекрасно знала історію релігії, історію православ’я. Вже те, що вона листувалася з Павлом Флоренським, говорить багато про що».

«Навчаючи студентів, вона нерідко затримувалася допізна, коли вже метро переставало ходити. В такому разі вона обов’язково давала студентові гроші на таксі. (…) Під час війни ходила у солдатській шинелі, підперезавшись, мотузком, і розвішувала оголошення: «Вилітаю до Ленінграда грати концерт. Можу взяти з собою посилки вагою до 1 кг». У Ленінграді сама ходила і розносила ці передачі незнайомим людям».

«Коли в Інституті Гнесіних, 1948 чи 1949 року, на зборах засуджували Шостаковича і Прокоф’єва, вона встала і сказала: «Я взагалі не розумію, що тут діється? Ви ж прекрасно знаєте, що це — двоє геніїв. Ми щасливі, що живемо з ними в одну епоху. Що тут відбувається? Про що ми говоримо?»

На вечорі пам’яті Паустовського в Літературному музеї Юдіна не виступала, а тільки сказала наприкінці: «Радянська література з відходом Паустовського втратила совість, якою в такій мірі не володіє жоден із нині живих письменників».

«Шостакович просив Марію Веніамінівну бути першою виконавицею його прелюдій і фуг. Він приїхав до неї послухати і сказав: «Це зовсім не те, що я написав, але отак і грайте! Тільки так і грайте!»

Сьогодні в нотах піаністки на прелюдії та фузі фа-дієз-мінор ми читаємо запис, зроблений її рукою: «Люди об’єднані спільним нещастям, але кожен реагує по-своєму».


http://www.credo-ua.org/2013/09/101655
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Re: Генії духа

Повідомлення vitalko » 19 вересня 2013, 13:30

Інтерв"ю з Петром Мамоновим(хто не знає, грав головну роль в фільмі "Острів")

Код: Виділити все

Петр Николаевич, можете рассказать немного о своем детстве, семье?

Семья – это очень важно. Я вырос в хорошей семье, где мама и папа друг друга любили. Друг друга в первую очередь, а не детей, внучков, квартиру, работу… Они могли сказать мне: «Петя, мы хотим остаться одни, уйди к товарищам на пару дней».

И Петя?..

И Петя уходил. К товарищам. Не в этом дело. Должна быть иерархия. На первом месте – Бог, на втором – жена или муж, потом дети, потом внуки, потом работа, потом друзья… Лесенку надо строить. И мерседесы надо, и студию хорошую, и денежки нужны. Но потом. Потом. Сначала Бог. А что такое вообще – Бог? Это дух. А дух какой? Любви! А любовь это что? – Отдать. Вот и все, все очень просто. Мама с папой друг друга любили, то есть они исполняли божественный замысел. А дети – я и братец мой Алеша – на это смотрели и учились. И в нас это осталось на всю жизнь. Нас научили, как жить правильно. Как надо любить, жертвовать, помогать. Мама устраивала со мной всякие специальные воспитательные истории, когда не разговаривала со мной по два дня, если я совершал какое-нибудь хамство или гадость… Она с самых маленьких лет вложила в меня огромный труд, и я сейчас пожинаю плоды этого труда. Все, что во мне есть чистого, хорошего, светлого, – все от Бога, конечно, но и оттуда, из детства. Что человек хочет? Чтобы его любили. Что вы хотите, приехав ко мне? Чтобы я вас ласково принял, рассказал все, что вам хочется, дал себя сфотографировать… А я должен через свое «я», через свою усталость, через свою гордость – через это все переступить и двинуться к вам навстречу. Зачем я это делаю? Чтобы Господь меня не покинул. И если я сейчас вас выгоню – что я буду потом делать один, без него?! Ночью – как я буду спать?!

Но вы же так делаете время от времени?

Уже не делаю. Уже – не делаю! И не делаю из чисто прагматических соображений. Я хочу жить с Господом, со Святым Духом, в свою меру, конечно; и ради этого через себя имеет смысл переступить. Я хочу остаток дней, которые от крокодильской жизни моей мне остались, хотя бы немного не себе, а Богу послужить. Вот что я хочу. Это моя главная цель, остальное все сбоку или вообще мимо. Апостол Павел говорит: «Едите ли, пьете ли – все делайте во славу Божию». Вот, делаю себе красивый шкаф. Зачем? А затем, чтобы на него потом смотреть, радоваться и в таком настроении сделать хорошую радиопередачу про Элвиса Пресли. Чтобы какой-нибудь пятнадцатилетний послушал и сказал: «Ага! Я тоже хочу такой позитивный музон слушать». Из ста – один. Вот я спектакль сделал… Смотрю прессу: впервые такая прямо волна понимания. И радуюсь. Не потому что хвалят, я привык, а потому что поняли.

А почему поняли?
Сработало что-то. Хотя вещь не доведенная до блеска, будем улучшать. Но она про то, что интересует всех: про любовь и как страшно без нее. А уж журналисты – это самая безбожная публика. И то сработало! Я люблю позитив – ловлю, вытаскиваю его за нитку, и мне, вообще, кажется, что многое меняется в нашей стране. А ведь Бог – он как? Он может как в ту сторону, так и в эту. Он всемогущ. Поэтому, если мы будем стараться, каждый из нас: Петенька, Васенька, Зиночка, Клавочка, Вера Аркадьевна – все будем стараться, Господь скажет: «Ради них я сделаю, ради них в этой стране будет хорошо».

В этой стране будет хорошо?
Ответ в каждом из нас.

То есть каждый из нас в ответе за этот мир?
А как же! «Общество состоит из единиц», сказал Эн Вэ Гоголь. Что такое общество? Общество – это ты, я, он, она, как в старой дурацкой советской песне поется. Серафим Саровский говорил: «Спаси себя – и хватит с тебя». Себя! Себя надо делать, а не общество. Не лозунгами, не тряпками махать, не на улицы ходить. Это потом можно делать, в рамках закона, опять же. А все эти истории… Спрашивают: «Петр Николаевич, а как вы относитесь к тому, что эти девочки в храме…» Я говорю: «Никак!»

А как вы относитесь?
Никак! Никак, повторяю! Никак. Положение мое христианина, если я таковым себя хочу видеть: тону! Каждый день в грехах своих тону. И чем больше света в мою затхлую душу проникает, тем больше я вижу, сколько трещин по углам. Тону! Хэлп! Человек тонет, а его спрашивают, как ты к девочкам относишься, а он… (Показывает захлебывающегося человека.) Вот какая система. Иисус — он кто? Спаситель. Тону! Спаси…

Ну не верится, что вы никак к этому не относитесь и об этом не думали.
Во-первых, я не в курсе. И не хочу быть в курсе, это не мое дело. Вот дьявольская работа: надо нас растащить по нашим мнениям. Вот так он и действует, вот так он и работает – разделяет, сталкивает мнения. Вот чем вся пресса занята, к сожалению. За некоторым исключением все-таки… Исключения есть. Мы живем в великой стране, и людей хороших, умных, чистых до сих пор много. Эта земля вся полита кровью русских людей, мучеников, святых. Русских не по крови, а по духу. Духу любви. Ищем русскую национальную идею, а она давно есть – Святая Русь. В переводе Русь означает «военная дружина». Дружина борьбы со злом, но не в других, а в себе. А мы с тобой опять опоздали, не доделали, не достроили, вермуту напились, лежим… Тогда о чем говорить?

Но почему половина этих людей сказали в семнадцатом году: «Бога нет»? Как же так
Ну, не половина, малая часть… Все просто. Бог стал не нужен, мы сами, мол… Господь посмотрел: «Сами? Давайте сами». Господь же не наказывает. Он же Отец, Он хочет, чтобы детки вразумились, Он хочет нас взять к себе, туда, в Царствие Небесное. Где те люди теперь, кто сказали «Бога нет», и где те, которые сказали «есть»? Одни во тьме, а другие рядом с Богом, во свету. Ад – это же не сковородки или крючки. Рай и Ад – это с Богом или без него. Бог – это свет. А без света что? Темно. Темнота – это не сущность. Это «нет света». Свет – сущность. Тьма – это отсутствие света. Это очень важно понять. Так и эти все ленины-сталины… Никто их не наказывает, они одни со своими амбициями, со своими кровавыми мыслишками сидят без света. Всегда! Не 50, не 70, не 100 лет – всегда! Если вечности нет, эта жизнь бессмысленна. Вечность есть. Эта жизнь затем и нужна, чтобы приготовиться к экзамену, который все равно придется сдавать. Поэтому я здесь сижу и думаю: сегодня я день прожил, кому-нибудь от этого было хорошо?

И какие у вас ответы на этот вопрос?
Ответы у меня простые. Жена опять по глупости своей простудилась, лежит, боится спросить, нет ли у меня какого-нибудь лекарства. Я молчу, жду, что дальше. Она тоже по гордости молчит. Два зайца по углам молчащих. И вдруг я думаю: «А как бы поступил Христос?!» Да все понятно. Пошел в свою комнату, парацетамол достал, аспирин достал, принес. Уже могу дальше музыку слушать, лежать – все! Вот это движение Богу от нас и надо. Не результат, а постоянное движение в нужном направлении, вектор правильный. Пре-одоление.

В чем же преодоление?
Как в чем? А в том, что я прав! Я прав, я говорил: «Не ходи раздетая по улице, простудишься», – так тебя и надо, лежи, но сам иду и несу лекарство.

Но это нормально.
Внешне это выглядит ничтожным, пустяковым даже не случаем. А в семейных отношениях, бывает, вырастает в целую проблему: кто первый уступит, отдаст свою правоту вонючую, сделает первый шаг.

Гордость?
Горд каждый человек. Я про другое. Любое, любое дело мимо любви – это мимо Бога. А мимо Бога – это мимо вообще. Вот, смотрю, ребята денег срубили – что дальше? Забиться в угол и получить на них такие же низкосортные, вонючие удовольствия. Но Исаак Сирин пишет: «Снедь нищих гнусна богатым». Вот как. Вот как… Что говоришь, когда с наркоманом разговариваешь: «Не надо»? Нет, говоришь: «Старичок, есть другой кайф. Самый лучший, попробуй! Выбраться из мрака и жить в свету, с Богом, который никогда не предаст». Если мы, христиане, сами горим, то от огня зажжется огонь. Иногда мне верят молодые, те, которые в капюшонах… Которые уже вообще ничему не верят, так мы их обезнадежили. Особенно интеллигенция эта наша…

Вы не интеллигенция?
Ни в коем случае.

Друзья ваши?
Интеллигенция от какого слова? «Интеллект». Интеллект это что? Разум. Разум что? Помрачен. Помрачен чем? Гордостью. Гордость оглупляет, помрачает ум. Тогда вопрос: зачем же нам дан ум? Ум – страж сердца. Знаешь, как иногда: все болит, а щепоточка – живая. Вот это и останется – щепоточка вынется, а остальное пф-ф! – черви съедят. Вот это и есть ты – маленькое-маленькое. (Показывает пальцами щепотку.) На самом деле это очень велико перед Богом. И это потом будет вынуто, в новую плоть облечено, и назван будет каждый своим удивительным именем. И вот я читаю об этом и думаю: «Ой-ей, я хочу туда, я не хочу ничего другого». Вот что нам обещано! «Чаю воскресения мертвых и жизни будущего века. Аминь» – так символ веры оканчивается. Недаром он этим оканчивается. Есть один канон об умершем: «Если тень Твоя так прекрасна, каков же Ты сам…» Я выхожу каждый день: такие облака, такие… Господь мне, как художник, то так сделает, то сяк, то дождик, то снег!.. Если даже мир наш так прекрасен, то каков же сам Творец этого всего?! Вот так рассказываешь парню этому, который двигает по вене, – иногда он мутный, а иногда рот открыл – и слушает…

Где вы их берете, этих парней? Они к вам сами приходят
Да где их не взять?! Они всюду, героин на каждом углу сейчас. На концерты приходят какие-то ребята, дружим с некоторыми… Не на эмоциях надо, а на чистоте, на вере, на правде. Лучше ж умереть за правду, чем от водки или передоза. Вот что должна пресса делать, вот что должна разгребать. Какими способами? Художественными. Всяческими. Думать, голову ломать. Замысел о нас такой прекрасный, сколько в нас мыслей удивительных, всяких чувств, тончайшего всего… Поэтому по сравнению с замыслом – тону.

Что помогает выплывать?
Господь плюс собственное устремление. Синергия. Две энергии: изо всех сил воздерживаться от греха и к Богу просьба. Сам – нет. Нас без нас Бог тоже не может спасти, хоть Он и всемогущий, но Он дал нам свободу. Зачем? Затем, что из-под палки мил не будешь. Любить можно только свободно. Вот какая схема. Дальше начинаются трудности. Дальше начинаются тончайшие вещи. Для этого и есть сто томов Святоотеческого наследия. Там, как в букваре, по ниткам разложено каждое движение нашего духа, души и тела, и все прописано от и до. Интересующийся изучит. Я вот читаю Исаака Сирина, святого VII века, и думаю: откуда он знает меня всего? Всего! Каждый изгиб. И что я сейчас сказал, и что почувствую, и что потом будет, и как. Это работает. Работает, потому что это замысел, это человек, сотворенный по образу и подобию Божества. Представьте себе: мы привыкли так, впроброс эти слова, а мы как Бог сотворены, мы – такие же, мы существа духовные. У нас эта жажда есть, это шестое – религиозное – чувство. Жизнь христианская – это прямое общение с живым Богом каждый день. Вот мы сидим – Христос рядом стоит. Он смотрит и видит меня всего: что говорю из бахвальства, как раздражился – я перед ним, всегда-всегда стараюсь.

Вы все время это чувствуете?
Иногда забываю о Боге, суета, сразу пусто. Я уже иначе, без него, жить не могу и не хочу.

А бывает так, что…
Бывать-то бывает. Но дело не в этом. Дело в направлении движения. И лучше можно становиться бесконечно, но и хуже тоже. Можно в бесконечное множество раз стать хуже. Вот ты такой плохой, сякой, лежишь пьяный, всех убил – успокойся, дядя, можно еще хуже. Наша вера – спасение и созидание постоянное, без выходных. Закон брошенного камня: он все время летит – или вниз, или вверх. Остановка – это падение.

Творчество – тоже средство спасения?
Это в природе души. Напоминаю: «по подобию», Бог – это Творец. А вот если мотив творчества – людям послужить, тогда оно становится средством спасения. Вот я актер, в театре работаю давно, знаю: как только выйдешь, уверенный, сильный, благополучный, роль назубок – все, плохой спектакль. А если робко, неуверенно – потом смотришь на видео, думаешь: откуда что взялось?! Господу надо давать действовать. А как? Смириться, уступить: «Господи, сам не могу ничего, только Ты…»

Тексты тоже так получаются?
Есть какие-то, конечно, наработанные вещи, техника есть, конечно. По-всякому. Но главное – должна быть жажда, как десять дней не пил, нельзя чуть-чуть хотеть. Я с широко открытыми глазами все время живу. Смотрю туда, смотрю сюда, в себя смотрю…

У вас очень много печального в текстах. И прекрасного. Но через прекрасное всегда глядит печальное…
А жизнь трудна. Но, как древние пишут, состояние нашей души не должно зависеть от вида, который открывается из нашего окна. Так бывает: вроде все в порядке, деньги есть, сыты, благополучны, одеты, а на душе плохо, погано. Если без Бога, то неизвестно, как быть вообще. А с Богом известно: уныние навалило – перетерпи, и после него, как пишут отцы, обретешь легкость и силу. То есть в скорби жди утешения. В утешении жди скорби. Поэтому когда все хорошо, все в порядке, ждешь настороже: сейчас чего-нибудь начнется. Вообще, жить надо очень осторожно…

От спектакля к спектаклю у вас все меняется, вы сами меняетесь?
Конечно, меняется, а как же. И в худшую сторону бывает, и в лучшую. Это не мое дело – оценивать, судить… Я об этом не думаю, я занят не формой, хотя и этим тоже, но это потом. Я занят, скажем так, вибрацией. Вообще настоящее искусство – это тайна тайн. Вот мой любимый Жан Габен – он то повар, то шофер, то библиотекарь, в ноль! И почему – непонятно. Я смотрю в пятисотый раз – ну ничего он не делает. Почему?! А он не «я в предлагаемых обстоятельствах», а смотрит на мир глазами библиотекаря, и все. Меняет мировоззрение. Так и я стараюсь. Быть, а не казаться.

Вы поэтому максимально упростили музыкальную составляющую спектакля?
А я не знаю, мне так просто нравится, и все. Какой ты, такая будет форма. Это духовный закон. Нельзя быть плохим человеком и хорошим писателем. Нельзя. Не выйдет. Не прокатит. Вот вы о печальном упомянули. Жизнь вообще трудная. Зачем же это так трудно, неужели Господь не мог сделать, чтобы всем было легко? Так Он сделал. И ногу можно сломать, и сын пьет, и с работы уволили – и все равно можно жить в радости, если будешь сосудом благодати. Цель христианской жизни – стяжание Духа Святого, который и управит все в тебе, счастлив будешь всегда, независимо ни от чего внешнего. Надо собирать, склеивать, как-нибудь вот этот комочек, который опять будет распадаться, своими ручками слабенькими брать и склеивать. Так и в творчестве, и в жизни, из этих распадающихся кусочков что-то по чуть-чуть склеивать. Но только надо по-честному. Можно плохо, можно неумело, спектакль может провалиться, но по-честному. Если об успехе, о публике будешь думать, о результате – пропал.

Вы не думаете об этом?
Стараюсь не думать, но, конечно, оцениваю… Хвалят – приятно, ругают – горько. По человечеству своему – я же человек, подвержен эмоциям, всяким мыслям. Но ум – страж сердца, он свое диктует: нет-нет-нет, это дело не твое, ты должен заниматься в первую очередь чем? Чем?! Собой. Душой своей.

Тяжело дается это все – спектакли, подготовка, выступление?
Как думаешь? Представь: Иерусалим, жара, мухи, палкой ударили, нос перебили, дали вместо воды уксус, на кресте прибили, те, которых только что кормил, спасал, лечил, исцелял, предали, оплевали, избили, «Отпущу его?» – «Нет, распни!» Это как?! Христианство – это христоподражательная жизнь. В свою меру, конечно, но свой крест надо нести. Всегда скорбящим, разорванным за весь мир сердцем жить, когда чужая боль становится своей. «Мы не врачи, мы боль», – сказал Герцен. Господь никогда не даст свыше меры. И потом. Вот сейчас, солнышко, или снег пошел, это что – только нам? Типа, хорошим? Нет, это всем подряд. Он любит всех, нам надо об этом не забывать. Вот к тебе человек пришел – он образ божий. Все по-честному надо, строго, прямо. Укрыться никаких уголков нет, Господь все видит, любой изгибчик. Поэтому творчество, домишки, детишки, внучки – пятьсот пятое дело. Но дети нет, дети нет, конечно. Детей обязан воспитать. В христианском духе. Ты воспитал? Нет. Значит что надо делать? Сколько недовоспитал – столько молись.

Вам нравится, как у вас получилось с детьми?
Нет, много пропустил, недоделал. Поэтому что теперь? Молиться. Просить. Сколько пробегал мимо, сколько не дочитал им книжек хороших, сколько не истратил бессонных ночей – столько молиться.

Вам читали книжки в детстве?
А как же. Я вообще в удивительных условиях был воспитан. У меня мама литератор, папа ученый, у нас была такая московская семья, где собирались в то время интеллигенция всякая… Я читал в детстве сам, запоем.

Что?
Все подряд, всю русскую классику. Шкафчик висел с книгами, я думал: «Надо все прочесть». И брал прямо книги подряд. А подбор был замечательный – Пушкин, Гоголь, Тургенев, Чехов, Достоевский, Гончаров, Толстой. Но все творчество, все искусство – это ерунда на самом деле. Если бы искусство меняло людей, мы бы жили в Раю уже – столько создано прекрасного. Ничего искусство не меняет. Хлопушка с конфетти, на данный момент. Конфетти осыпалось – все кончилось.

Но ведь может оно накапливаться?
Накапливаться может. Но что? Любовь. Если мы ради любви собрались в этом зале, если я ради любви скачу на этой сцене, то да.

А раньше ради чего скакали?
У артиста есть кураж – выйти, показаться. Мне говорили: «Ты раньше пил, поэтому такие песни и написал». Я все время отвечал: «Не-не-не, это не благодаря, а вопреки». А теперь говорю не так. Не удивительно, что от доброго доброе: не пьет человек и пишет хорошие песни – чего тут удивительного? А удивительно, когда Господь может злое обратить в доброе. Так что получается, даже эту мою водочную гадость Господь превратил в пользу людям. О как!

Вы помните то свое состояние, когда раньше писали песни?
Я не помню и не хочу помнить.

Почему? Да, вы как-то сказали, что не обращаетесь в прошлое… Но почему?
Правило. Апостол Павел говорит: «Заднее забывай, вперед распространяйся». У нас только вперед, только цель. Нечего мусолить, что было. Я погружен во тьму, как и все. Но упование не посрамится. Я дорожку нашел. Сколько пройду? когда умру? что успею? – не знаю. Наше дело идти.

Что вы хотите успеть?
Стать достойным замысла. Как один мой знакомый священник говорит: «К концу жизни стать бы нормальным человеком». С краешку прилепился, стараюсь. Скребусь, руки обдираю… Я – актер, я работаю. Живу, стараюсь, что-то выходит, в основном – нет, знаю свою немощь. Первая заповедь евангельская: блаженны нищие духом. Нищий это кто? Тот, кто понимает, что ничего у него нет, и просит: дай, дай, дай. Ничего лично у меня нет. У всех одно и то же. Но это не означает, что Бог всех хочет одеть в синие штаны, нет. Как я сказал: вот эта щепоть будет названа единственным именем. Каждая личность удивительна. Но прежде надо из реки выбраться на берег. А грехи у всех одни и те же: гордость, сребролюбие, уныние, зависть, блуд, чревоугодие, сластолюбие – семь страстей. По этим семи страстям все мы и гуляем. Человек, посмотри в зеркало… Вот я стою и думаю: приедут они, а я их выгоню… Ну как я их выгоню? Вот он, Бог, стоит, как я их выгоню?!

Вы никогда никого не выгоняли?
В общем, нет. Не открывал ворота – бывало… Хамам всяким. И то сейчас бы открыл…

В этом вашем «тону» бывает ощущение, что выплываете
По ощущениям жить-то нельзя. Вышел – дождичек – одно ощущение, вышел – солнышко – другое ощущение. Упал, ногу сломал – третье. Жить надо по Закону. Закон где? В Евангелие. От начала и до конца. Соответствует ли то, что делаю, тому, что Бог от меня хочет? А что Бог от меня хочет? Чтобы я жил как Он. Вот и все. Людям послужи. Себе тоже хочется, конечно, удовольствий. А потом начинаешь сравнивать, где больше удовольствия получил. Конкретно, реально, без дураков. Когда отдал или когда скрылся, заперся, наелся? Ну не лежало рядом! Разного порядка кайфы. Тот, кто попробовал, будет помнить об этом новом ощущении всегда.

В кино вы тоже себя высказываете или это коллективное творчество и труд?
Кино – трудная задача. Как Павел Семенович Лунгин сказал, есть два типа актеров: одни перевоплощаются, другие натягивают на себя роль, как рубашку, и она трещит и рвется по швам, и Петя вот такой. Я же не киноактер. Вообще, я никто. «Кто думает, что он нечто, есть ничто». Я, конечно, люблю и похвастаться, и чтобы похвалили, а как же, кое-что сделано. И музычку пишу, и книжечки пишу, и стихи, и кино…

Будут еще новые книжки
Да, пятый том «Закорючек» готов уже, сейчас будет. Книги, мне кажется, самое серьезное, что я в этой жизни с Божьей помощью сделал. Вообще слово остается дольше всего остального.

Вам нравится быть одному, вдали от всех?
Я люблю один. Не потому, что всех презираю или не люблю, а просто хорошо – «одиночество собирает душу», говорит мой любимый Исаак Сирин.

Не хочется общаться?
Тяжело. Немощь. И зачем? Все, что человеку по-настоящему надо, – это Бог. Вот и все. А если хочется, у меня вон, ребята стоят, мои друзья (показывает на полки с пластинками). Вот Рэй Чарльз. В 7 лет ослеп, в 15 лет теряет обоих родителей, остается негритенок-сирота, в южном штате, где вообще негров, как собак, убивали. В 35 лет – уже четыре квартала квартир в Нью-Йорке, три фабрики, самый высокооплачиваемый человек в шоу-бизнесе. А потом – 17 лет наркотики, вены вскрывал, все что хочешь. После 50 только выбрался, дожил до 74 чистейше. Вот это жизнь, вот это да. Как? С Богом. Элвис Пресли бедненький, мой любимый. «Его рука в моей» – пел Господу, да не справился, обрушился в 42 года. А спел все, Джон Леннон сказал: «До Пресли не было ничего»… Вот я их слушаю. Вот у меня общение.

Читаете светскую литературу?
Пробовал. Жидко. Мне надо, чтобы ложка стояла. А что я буду это хлебать… Не вставляет. Нет, жидко…

Пример можете привести литературы или, допустим, кино, когда ложка стоит?
Ну уж не так прямо чтобы «ложка стоит», но кое-что нравится. В последнее время смотрю французское, реже американское, кино 1950-х – начала 1960-х годов. Жиль Гранжье, Дени де Ла Пателльер, удивительный Жак Беккер – в 50 лет умер, 12 фильмов снял один лучше другого. Такая правда, так все здорово. «Гром небесный» – знаменитый фильм, пересматривать можно 500 тысяч раз… Все люблю, где правда, где любовь, где чисто. И слушаю: Майлс Дэвис, Джеймс Браун, Рэй Чарльз, Элвис Пресли, Чак Берри – основные герои. Которые что? У которых болит и которые всю жизнь без остатка. Это же все дары, это же все Бог. Присутствие Божье можно затемнить, запылить, отойти от этого, а можно созидать и отдавать другим всегда. Я делаю мало, по своим способностям, талантам, возможностям – мало. Корю себя. Стараюсь на следующий день чуть-чуть побольше, хотя бы что-нибудь хорошее сделать, хотя бы мелочь, хотя бы маленькое. Что? Да что угодно. Сядь напиши стихотворение хорошее, если ты поэт. Сядь напиши статью хорошую, если ты журналист. Найди хорошее, честное, чистое, чтобы в этом ужасе маленькую щелочку света сделать. Всегда можно. На работе все тащат детали? Не тащи, сегодня хотя бы. Куришь семь косяков в день? Выкури сегодня пять. Это тоже будет христианство. Движение, подвиг. Так всюду, всегда, везде, постоянно. Всегда чуть в плюс чтобы было. Чуть лучше, чуть лучше – каждый день. И начинается что? В привычку входит. В человеке все – привычка. «Привычка свыше нам дана, замена счастию она». Входит в привычку деланье добра. К концу жизни стать бы нормальным человеком. Вот и вся задача. Чтобы с тобой всем было хорошо, спокойно, просто, ясно, не путано, без этих вопросов…

Вам бы хотелось, чтобы вам вопросов не задавали?
Хотелось, очень бы хотелось.

То есть вот чтобы просто вы сидели и никаких вопросов не было вокруг?
У меня их у самого – во! Но это все десятого плана вещи. Отрезать надо все это. «Встаньте, – говорит Христос, – пойдем отсюда!» Вроде простые слова говорит своим ученикам. Пойдем отсюда, от этого мира, который есть ложь, от этого общения, которое все раздергивает, раздербанивает. Жить приходится в струну, только ослабел – тут же готов. Потеряно очень много сил, как у каждого, очень много лет даром…

Но не даром же, получается?
Да не получается… Приходится и слезы проливать, и жить приходится серьезно. Жалко очень молодых сил, жалко очень талантов своих… Вот так, ребята мои золотые… Если не наврете, расскажете, может, кто услышит.

http://www.filetmagazine.com/8710.html

Який же, все таки, глибоко духовний християнин. Найбільше впала в душу цитата: "К концу жизни стать бы нормальным человеком" Ось і для себе цього ж хотів би...
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Re: Генії духа

Повідомлення прочанка » 19 вересня 2013, 15:52

Для мене приклад - Кароль Войтила - людина,яка стала Папою і Папа, який залишився людиною. А також Владика Андрей Шептицький – представник славного давнього роду з княжих часів, в крові якого була кров і монархів Європи, меценат, благодійник, духовна особа у повному розумінні того слова і...добра щира людина. Дуже мене вразила його своєрідна дружба з Іваном Франком.

http://www.christusimperat.org/uk/node/28127
у травні 1917 р., після Лютневої революції, Шептицький вже був у Києві, чекаючи на дозвіл виїхати до Львова. І тут до нього навідалася Анна Франко-Ключко:

"У мене, - згадує вона, - з'явилося бажання, щоб не хто інший, а митрополит відправив панахиду по татові, і з тим бажанням я пішла до нього. Мене стрінув о. Михайло Цегельський у скромно влаштованій вітальній кімнаті. Почувши, з чим я прийшла, він заявив мені: це річ немислима, тато вмер без Бога, і митрополит, напевно, відмовиться. На ці його слова з сусідньої кімнати вийшов сам митрополит і, звертаючись до о.Цегельського, заявив: "Ви помиля-єтеся, отче, тим більше за таких людей ми повинні молитися". Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася в католицькім костелі. Церква була вщерть виповнена народом, по панахиді митрополит промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих" [11; 478].

Це знову ж таки свідчить про широту поглядів Шептицького, про його незмінне шанобливе ставлення до Франка. На прикладі цих двох великих людей видно, що представники двох еліт порозумілися. Незважаючи на певні розходження щодо віри і Церкви.
Не бійтеся!

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 339
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Генії духа

Повідомлення Міра » 22 вересня 2013, 19:20

Мати Тереза

Код: Виділити все

Мати Тереза безмежно любила людей. Своїм життям вона показала, що любов робить дива. Вона показала, що людська душа прекрасна, душа кожного з нас. Вона захоплювалася людьми, вчилася у них, використовувала будь-яку можливість, щоб послужити їм. «Для мене кожна людина у світі унікальна. Кожна надзвичайно важлива »- ці слова показують глибину любові Матері Терези до людей,« бо від надлишку серця говорять уста ».
 Маленька, суха, усміхнена бабуся. Проникливий погляд, рухливе обличчя, грубі, непропорційно великі натруджені селянські руки.
 
 Мати Тереза народилася 16 серпня 1910 р. в Скоп'є (Югославія), в заможній родині албанських католиків. При хрещенні, 27 серпня, вона отримала ім'я Гонжа-Агнеса.
 Батьки Гонжи були глибоко віруючими людьми. Кожен вечір сім'я збиралася на спільну молитву, регулярно брала участь у Святій Месі. Раз на тиждень мати разом з дітьми відвідувала у місті хворих, відносила бідним їжу та одяг. Вона хотіла, щоб її діти були чуйними до людської потреби і вчилися любити своїх ближніх. Вона часто нагадувала їм: «Вам пощастило, ви живете в гарному будинку, у вас є їжа, одяг, ви ні в чому не відчуваєте потреби. Але ви не повинні забувати, що безліч людей відчуває голод; є діти, яким нічого їсти, що одягти, а коли вони хворіють, у них немає грошей на лікування ».

 Мати Тереза завжди з хвилюванням згадувала той момент, коли вона вперше відчула покликання до життя в монастирі: «Мені було 12 років, коли в моїй душі народилося гаряче бажання цілком належати Богові. Я відчула, що Господь закликає мене до того, щоб я стала черницею і присвятила все своє життя Йому. Але тоді я намагалася відкинути від себе ці думки, тому що не хотіла ставати черницею. І лише набагато пізніше, коли мені було 18 років, я відповіла на заклик Господа ».
 Господь Бог бажає привести кожну людину до повноти щастя. Наш земний шлях - це болісний шлях звільнення від рабства гріха і егоїзму, шлях «дозрівання» до святості та безкорисливої любові. Для кожної людини Господь Бог «накреслив» найкращий життєвий шлях, і дуже важливо вміти під час молитви «прочитати» Божий задум, прийняти його і сміливо піти за голосом покликання.

 У 18 років Агнес покинула домівку, вступивши в лави місіонерської організації Сестри Лорето.
 Після перебування в Ірландії, де вона вивчила англійську, щоб мати змогу навчати індійських дітей, Агенс поїхала до Індії в 1929 році, де поступила в послушниці монастиря Дарджілінг, розташованого в Гімалаях. В 1931 році вона прийняла першу обітницю, обравши собі ім'я Тереза на честь Терези де Лізьє, покровительниці місіонерів. У 1937 році вона прийняла повну обітницю черниці. Черниця Тереза викладала в монастирській школі в Східній Калькуті, й хоча їй подобалося навчати дітей, вона дедалі більше переймалася бідністю, яка її оточувала.

 «Я відчувала, - через роки писала Мати Тереза, - що Господь чекає, щоб я добровільно відмовилася від спокійного життя в моєму ордені і вийшла на вулиці служити жебракам. Це було ясна і чітка вказівка: я повинна була покинути стіни монастиря, щоб жити серед жебраків. І не просто жебраків. Він закликав мене служити зневіреним, самим убогим в Калькутті - тим, у яких не було нікого і нічого, а тим, до яких вже ніхто не хоче наближатися, тому що вони заразні, брудні, на них повно паразитів; тим, які не можуть навіть йти просити милостиню, тому що вони голі, у них немає навіть лахміття, щоб прикрити тіло; тим, які вже не можуть їсти, тому що від виснаження у них немає сил навіть на це, тим, які в знемозі падають на вулицях, усвідомлюючи, що вмирають; тим, які вже не плачуть, тому що у них вже немає сліз.
 Мати Тереза вирішила навчитися надавати першу допомогу, робити уколи, обробляти рани. Для цього вона пройшла короткий курс з підготовки медсестер, а після його закінчення відправилася в калькуттські нетрі. Це було в свято Різдва Христового - в день, коли Син Божий, втілившись, з'єднався з кожною людською істотою і кожному надав величезна гідність і нескінченну цінність. Мати Тереза зв'язала свою діяльність серед самих убогих з найбільш радісною, хоча для багатьох людей і шокуючою істиною, яку виявив Христос в таємниці Втілення: в слабкості і злиденності свого тіла кожна людина велика, тому що вона - дитя Боже.
 «Відхід з громади сестер-лоретанок, - згадує Мати Тереза, - був для мене сумним переживанням. У монастирі я жила, не відаючи труднощів. Ніколи і ні в чому я не відчувала потреби. І ось усе змінилося. Я спала, де доводилося, на підлозі, в хащах, де по кутах шкреблися миші; я їла те, що їли мої підопічні, і тільки тоді, коли було, що поїсти. Але я вибрала це життя, щоб в буквальному сенсі втілити в життя Євангеліє, особливо ці слова Ісуса: "Я голодував був, і ви нагодували мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником був, і ви прийняли Мене, був нагий, і ви одягли, у в'язниці був, і ви прийшли до Мене ". У самих убогих людей Калькутти я любила Ісуса, а коли любиш, то не відчуваєш страждань або труднощів. Тим більше, що з самого початку у мене не було часу, щоб нудьгувати. Моїм покликанням було служіння самим убогим. Я жила, цілком покладаючись на волю Божу, і Господь вів мене. Я кожну хвилину відчувала Його присутність, бачила Його безпосереднє втручання в моє життя ».

 Почалося все з невеличкого ордену з 13 членів у Калькуті, нині це вже 4000 черниць на чолі сирітських притулків, закладів догляду за хворими на СНІД й центрів доброчинства в усьому світі. Вони доглядають за біженцями, сліпими, безпомічними, перестарілими, алкоголіками, бідними й бездомними, допомагаюь жертвам потопів, епідемій та голоду.

 В 1952 році мати Тереза відкрила перший притулок для людей при смерті у приміщенні, яке їй надало місто Калькута. За допомогою індійських властей вона перетворила покинутий індуїстський храм в Калігатський притулок для помираючих, де бідним надається безкоштовний догляд перед смертю. Вона перейменувала храм у Дім чистого серця (нірмал хрідей). Люди, які потрапляли туди, отримували медичну допомогу й могли померти з гідністю і дотриманням ритуалів їхньої віри: мусульманам читали Коран, індусам приносили воду з Гангу, а католики отримували соборування. Мати Тереза говорила, що для людей, які жили, як тварини, найкраща смерть — померти, як ангели, оточеними любов'ю і турботою. Незабаром вона відкрила притулок для тих, хто страждає від хвороби Гансена, відомої під назвою проказа, і назвала цей притулок Шанті Наґар (місто миру). Доброчинні місії відкрили в Калькуті кілька клінік, забезпечуючи їх ліками, бинтами і їжею.

 Доброчинні місії збирали дедалі більше безпритульних дітей, тож мати Тереза відчула необхідність створити спеціальний притулок для них. В 1955 році вона відкрила Нірмала Шісту Бгаван — Дитячий будинок непорочного серця.

 Незабаром орден став приваблювати добровольців і доброчинні пожертвування, тож до початку 60-х відкрив притулки для бездомних дітей і прокажених по всій Індії. Мати Тереза розширила його діяльність на весь світ. Перший притулок за межами Індії відкрився у Венесуелі в 1965 році. Потім у Римі, Танзанії і Австрії у 1968 році. В 70-х діяльність ордену поширилася на багато країн Азії, Африки, Європи й Америки, включно з США.

 У 1982 році, під час облоги Бейруту, мати Тереза врятувала 37 дітей, що не могли вибратися із прифронтового госпіталю, порушивши угоду про тимчасове припинення вогню між армією Ізраїля й палестинськими повстанцями. У супроводі працівників Червоного хреста вона пройшла крізь зону бойових дій до розбомбленого госпіталю й евакуювала юних пацієнтів.

 Коли впала Залізна завіса, вона поширила свою діяльність на комуністичні країни, які раніше вороже ставилися до Доброчинних місій, започаткувавши там десятки різних проектів. Її не зупинила критика в зв'язку з твердою позицією щодо абортів і розлучень. «Що б не говорили, потрібно сприймати все з усмішкою й працювати далі».

 Мати Тереза привозила допомогу голодним у Ефіопії, постраждалим від радіоактивного опромінення в Чорнобилі, жертвам землетрусу у Вірменії. В 1991 році вона вперше за багато років повернулася на батьківщину, відкривши Братський будинок місії доброчинності в Албанській столиці Тірані.

 До 1996 року під її керівництвом діяли 517 місій в понад 100 країнах світу.

 Мати Тереза померла 5 вересня 1997 р., у віці 87- и років. Ця маленька, вся в зморшках сестричка з Калькутти, завдяки своїй повній відданості Христу стала для людей скарбом, так як випромінювала Любов, яка є єдиною надією для світу.
 Незадовго до її смерті один журналіст запитав її: «Ви боїтеся смерті?». Мати Тереза відповіла: «Ні, абсолютно не боюся. Померти - значить повернутися додому. Хіба ви боїтеся повертатися додому до своїх близьких? Я з нетерпінням очікую смерті, адже тоді я зустріну Ісуса і всіх людей, яких під час свого земного життя я намагалася обдарувати любов'ю. Це буде чудова зустріч, хіба не так? ». Коли Мати Тереза говорила це, її обличчя світилося радістю та спокоєм.


 Напутні слова Матері Терези

Люди бувають нерозумні, нелогічні і егоїстичні;
 Все одно прощайте їм.
 Якщо ви виявляли доброту, а люди звинувачували вас у таємних особистих спонукань;
 Все одно проявляйте доброту.
 Якщо ви досягли успіху, то у вас може з'явитися безліч уявних друзів і справжніх ворогів;
 Все одно домагайтеся успіху.
 Якщо ви чесні і відверті, то люди будуть обманювати вас;
 Все одно будьте чесними і відвертими.
 Те, що ви будували роками, може бути зруйноване в одну мить;
 Все одно будуйте.
 Якщо ви знайшли безтурботне щастя, вам будуть заздрити;
 Все одно будьте щасливі.
 Добро, яке ви створили сьогодні, люди забудуть завтра;
 Все одно творіть добро.
 Діліться з людьми найкращим, що у вас є, і цього ніколи не буде достатньо;
 Все одно діліться найкращим, що у вас є.
 В кінці кінців, все, що ви робите, не потрібно не людям;
 Це потрібно тільки тобі і Богові. Моліться разом і залишайтеся в єдності.

 Ми повинні шукати себе в смиренні, як Марія, і в святості, як Ісус. Тільки якщо ми будемо в смиренності, як Марія, ми зможемо стати святими, як Ісус.

 Любіть один одного, як Бог любить кожного з вас: сильною і особливою любов'ю. Нехай кожен буде милий з іншими; краще робити помилки з доброзичливістю, ніж дива - без неї.

 Плід тиші є молитва, плід молитви - віра, плід віри - любов, плід любові - служіння, а плід служіння - світ.
 Якщо ви хочете бути щасливою родиною, якщо ви хочете бути святою родиною, віддайте свої серця любові.
 Бог не створював злиднів; її створили ми. Перед обличчям Бога ми всі злиденні.

 Ми не можемо робити великих справ, тільки малі зроблено з великою любов'ю. Я вірю в малі справи, саме в них наша сила.

 Не дозволяй собі засмучуватися невдачі, якщо ти зробив все, що міг.

 Доля поміщає нас у певні умови не просто так. Опинившись перед труднощами зовнішнього світу, ми повинні проявити стійкість.

 Вас переслідують невдачі, ви не бачите нічого доброго в майбутньому? Один день не схожий на інший, і якщо сьогодні сонце ховається за хмари, то завтра воно вигляне з-за них, і світ посміхнеться вам.
 У кожній ситуації, в будь-якій події є дві сторони - позитивна і негативна. Не зосереджуйтесь на темній стороні життя, не піддавайтеся розпачу навіть у найважчі хвилини.

 Страждання надсилається нам, щоб попередити, що ми збилися з правильного шляху. Страждання необхідно нам, щоб врятувати нас. І не треба боротися зі своїм рятівником. Страждання не приходить випадково, це не помста і не покарання. Це попередження. Страждання, що змінюють нас, це особливий дар Божої любові.

 Коли ми піднімаємося в гору, ми чіпляємося за будь-які нерівності, щоб дертися вгору. Чому ж ми хочемо, щоб життя наше було гладким, без всяких шорсткостей? Це щастя, що життя повне шорсткостей, завдяки цьому ми живемо.

 У цьому секрет добра: спочатку воно слабке, але всемогутнє в кінці. Зло, навпаки, всемогутнє спочатку, але слабшає з часом.


 Будьте вдячні! .. Якщо ви цінуєте все, що дає вам Бог, Він не залишить вас.


 Цінуйте саме життя, а не ті плоди і досягнення, які вона вам приносить.


 Не скаржтеся на труднощі і перешкоди, які ви зустрічаєте на життєвому шляху. Саме вони дозволяють нам йти вперед.

 Я просила Бога забрати мою гординю, і Бог відповів мені - ні.
 Він сказав, що гординю не забирають - від неї відмовляються.
 Я просила Бога зцілити мою прикуту до ліжка дочку. Бог сказав мені - ні.
 Душа її в надійності, а тіло все одно помре.
 Я просила Бога дарувати мені терпіння, і Бог сказав - ні.
 Він сказав, що терпіння з'являється в результаті випробувань - його не дають, а заслуговують.
 Я просила Бога подарувати мені щастя, і Бог сказав - ні.
 Він сказав, що дає благословення, а чи буду я щаслива, чи ні - залежить від мене.
 Я просила Бога вберегти мене від болю, і Бог сказав - ні.
 Він сказав, що страждання відвертають людину від мирських турбот і приводять до Нього.
 Я просила Бога, щоб дух мій ріс, і Бог сказав - ні.
 Він сказав, що дух повинен вирости сам.
 Я просила Бога навчити мене любити всіх людей так, як Він любить мене.
 Нарешті, сказав Господь, ти зрозуміла, що треба просити.
 Я просила - і Бог послав мені випробування, щоб загартувати мене.
 Я просила мудрості - і Бог послав мені проблеми, над якими треба ламати голову.
 Я просила мужності - і Бог послав мені небезпеки.
 Я просила любові - і Бог послав нещасних, які потребують моєї допомоги.
 Я просила благ - і Бог дав мені можливості.
 Я не одержала нічого з того, що хотіла - я одержала все, що мені було ПОТРІБНЕ!
 Бог почув мої молитви.

 (Слова Матері Терези)

 Живіть

 Життя - це можливість, скористайся нею.
 Життя - це краса, захопися нею.
 Життя - це блаженство, вкуси його.
 Життя - це мрія, здійсни її.
 Життя - це виклик, прийми його.
 Життя - це борг твій насущний, виконай його.
 Життя - це гра, стань гравцем.
 Життя - це багатство, не розтринькай його.
 Життя - це майно, бережи його.
 Життя - це любов, насолоджуйся нею сповна.
 Життя - це таємниця, пізнай її.
 Життя - це заповіт, виконай його.
 Життя - це юдоль лих, переможи їх.
 Життя - це пісня, заспівай її до кінця.
 Життя - це боротьба, стань борцем.
 Життя - це безодня невідомого, ступи у неї не лякаючись.
 Життя - це удача, лови цю мить.
 Життя - таке прекрасне, не занепасти її.
 Життя - твоє життя, борись за нього!

 Посміхайтеся

 Якщо ви у поганому настрої, тому що вас образили або ви отримали погані новини, скористайтеся силою посмішки. Навіть якщо вас ніхто не бачить, постарайтеся посміхнутися, щоб показати собі самому, що ви вище будь-яких труднощів. Думайте, що ви невразливі, безсмертні, вічні. Подаруйте собі посмішку, як ви робите це іноді, проходячи повз дзеркало. Навіть якщо ваша усмішка буде трохи вимученою, це вже початок поліпшення. Як тільки ви посміхнетеся, ви відчуєте себе в кращому настрої. А в хорошому настрої вам буде легше вирішити всі ваші проблеми. Ви не уявляєте, як багато доброго здатна дати вам самим і людям, що оточують вас, звичайна посмішка. Бог допомагає тим, хто всі неприємності і прикрощі зустрічає не ниттям і скаргами, а радістю та посмішкою. Отримавши від життя черговий удар, скажіть собі: «Все могло бути набагато гірше» - і посміхніться ...

 Любіть

 Не бійтеся любити. Відкривайте серце і постарайтеся пробудити в ньому любов. Для цього потрібно перестати бачити в інших і собі тільки недоліки і помилки. Шукайте і знаходьте в людях прекрасне і добре. Це надихає і нас самих, і інших людей на прояв їх кращих якостей. Люди, що дійсно вміють любити, не ставлять ніяких умов. Вони вільні висловлювати любов до всіх людей і навіть любити своїх ворогів ... Любов це мистецтво, і вона вимагає тренування, так само як придбання будь-якого досвіду. Хороші лікарі, музиканти, художники, спортсмени годинами вправляються, щоб удосконалити свої вміння та здібності. Також і з любов'ю. Якщо ми перестанемо любити когось при першому ж ускладненні відносин, ми не розвинемо в собі вміння любити. Якщо ми не будемо прикладати зусиль, щоб любити, ми будемо самотні і нещасні.
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33


Повернутись до “Балачка”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей