Олесь Вахній

говоримо про все на світі

Модератори: Artur, ihor

Аватар користувача
Олюнька
старець
старець
Повідомлень: 1445
З нами з: 23 січня 2008, 10:42
Звідки: Львів
Контактна інформація:

Re: Бiблiйна тематика в "Кобзарi" Тараса Шевченка

Повідомлення Олюнька » 11 березня 2011, 13:06

o.Mykil писав:
Олюнька писав:тут пише про релігію Шевченка http://www.christusimperat.org/uk/node/26182 хоча думаю, то не важливо.


Чому, важливо- чи він сповідував католицизм, в якому отримав таїнства християнської ініціації, чи його просто зрадив. Щось не стрічав, аби він боронив у своїх творах католицьку віру чи Церкву, а може...

а що може православну церкву боронив? він критикував людську недолугість і молився Богу так, як вмів... :oops: Тому й пишу, що це не так важливо, бо нині народ після університетів і високих наук не знає, чим різниться православ'я від, до прикладу, греко-католиків. Бо ж часто закидають, ніби-то Шевченко ганив "уніятів"...
А він мав сміливість признатись і в тому, що не все знав чи в чомк не був впевнений. Я так не вмію :oops:
А Шевченка треба уважніше читати, наприклад "Гайдамаки":

Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дід колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменні люде
Тії речі прочитають.


і ще в Передмові:
Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав'янськая земля. Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого.
Моє шанування! Ваша с. Катерина, МНІ

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Re: Бiблiйна тематика в "Кобзарi" Тараса Шевченка

Повідомлення o.Mykil » 11 березня 2011, 19:29

БОГ І ШЕВЧЕНКІВСЬКА ЛЮДИНА http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/ ... est/41167/

СІХ! Ось що в РПЦ кажуть стосовно релігійності Шевченка http://risu.org.ua/ua/index/all_news/cu ... ure/41272/
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Роздуми з приводу домінування на українському ринку американ

Повідомлення Олесь Вахнiй » 16 серпня 2011, 20:30

Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність та збагачує життя людини емоційними переживаннями і роздумами. Радянська кінематографія, де кіно розглядалось як „найважливіше із всіх мистецтв” й виконувало роль ідеологічного впливу на широкі маси населення, була орієнтованою виключно на внутрішній ринок. Замкненість й відсутність альтернативи зробила її рентабельною й такою, що приносить досить великі кошти в бюджет держави. Проте матеріалістична ідеологія й притаманна для тоталітарних держав адміністративно-наказна система не сприяли вільному розвиткові національних культур народів СРСР вцілому й української зокрема. Значний відсоток продукованих художніх, документальних й науково-публіцистичних фільмів (станом справ на початок й середину 80-их років ХХ ст., Україна продукувала 12-14 художніх фільмів й виконуючи держзамовлення близько 30-ти телевізійних одиниць), програм та телепередач були замовними й покликаними пропагувати переваги практикованого в Радянському Союзі політичного устрою. Наслідком цього, радянська кінопродукція (а українська не з власної волі була її складовою) виявилась непідготовленою до нових умов та неконкурентноспроможною.

Примітивне трактування комерційної діяльності виключно як пошуком вигоди, економічного зиску та прибутків, не сприяє розвиткові культури і нині. Відразу після проголошення Україною незалежності, іноземні кінокомпанії та діячі шоу-бізнесу неодноразово звертались до урядових чинників з пропозиціями приватизувати кіностудію ім. Олександра Довженка. Згідно висновків і оцінок, павільйони кіностудії відповідали світовим стандартам, а обслуговуючий персонал був достатньо кваліфікованим. На жаль, об'єктивні труднощі (притаманні для суспільств періоду суспільних пертурбацій і реформацій) та ряд суб`єктивних причин змусили урядові чинники щороку зменшувати фінансування української кіноіндустрії. Недофінансування кіновиробництва поставило у вкрай скрутне становище всі державні кіностудії. Вони змушені були працювати у режимі скороченого робочого тижня; виникла заборгованість із сплати комунальних послуг, інших платежів до бюджету. Відповідно, деякі комерційні структури намагалися скористатися такою ситуацією та незаконно здійснити перерозподіл державного майна (ЗАТ «Одеська кіностудія», Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, тощо). Нині, павільйони кіностудії ім. Олександра Довженка здані в ренту комерційним структурам й використовуються не за призначенням (зокрема під склади) а кваліфіковані робітники звільнені. Про рівень кваліфікації робітників кіностудії свідчить наступний факт. Згідно підрахунків створених в 70-их роках минулого століття на всих кіностудіях СРСР науково-практичних груп „НОП” (наукової організації праці) допоміжні роботи по підготовці та розстановці освітлювальних приладів на кіностудії „Мосфільм” забирали в середньому 40 хвилин, в той час, як на кіностудії ім. О.Довженка витрачалось часу на ці роботи приблизно в 2 рази менше. Продаж Ялтинської кіностудії, перетворення Одеської кіностудії в житловий мікромасив, перетворення відомої кіностудії „Укркінохроніка” в навчальні корпуси Київського Державного Університету театрального мистецтва, розвал славетної „Київської кіностудії науково-популярних фільмів” також є свідченням занепаду нинішнього українського кіновиробництва. Ця обставина є однією з причин неспроможності творити власний, художньо-повновартісний й якісний продукт.

Нині, національний інформаційно-культурний простір заповнений продуктом переважно неукраїнського походження. Йдеться передусім про глобальну культурно-інформаційну експансію західних країн, зокрема США, яка створює дедалі відчутнішу загрозу безпеці українського суспільства. Низькопробні розважальні кінофільми, бойовики, що штовхають на сумнівні “подвиги”, нав’язлива й інколи аморальна реклама, підривають духовне й інтелектуальне здоров’я нації, сприяють девальвації моральних і загальнолюдських гуманістичних вартостей, культурних національних традицій. Поступове витіснення вищих вартостей та ідеалів утилітарними, прагматичними, технократичними орієнтаціями і глобалізаторськими імперативами мислення позначається на формуванні власної, української національної свідомості.

Початок ХХІ століття ознаменувався проривом Польщі в Європейському кіно, завдяки постановкам ряду високобюджетних фільмів („Вогнем і мечем” Є.Гофман). Український кінематограф зробив спробу піти аналогічним шляхом, проте вона була провальною. Глядач не сприйняв фільмів знятих навздогін чужим ідеям. (Ю.Г.Іллєнко „Молитва за гетьмана Мазепу” (бюджет 10млн. грн.), М.П.Мащенко „Богдан Хмельницький” І серія (бюджет 7 млн. Грн.).

Протягом 2009 року Державна служба кінематографії України підготувала декілька нормативно-правових актів з метою забезпечення політики державного протекціонізму виробництва національних фільмів, розширення джерел фінансування національного кіновиробництва, стимулювання розвитку національної кіноіндустрії, технічного переоснащення галузі. Попри те, комерціалізація телеканалів не сприяє витворенню власниками національної телепродукції. Як засвідчила практика, купівля дозволу на прокат фільму або передачі, оплата дублювання з іноземної на українську або дублювання російською мовами, є суттєво дешевшим аніж фінансування створення власних програм. У 2008 році в кінотеатрах було продемонстровано 198 назв фільмів. 87 картин було дубльовано, 36 — озвучено, 51 — субтитровано і 24 картини — із синхронним перекладом у залі. За перше півріччя 2009р. в Україну ввезли 86 назв фільмів. З них: 51 — продубльовано, 7 — озвучено, 24 — субтитровано і 4 — озвучені у залі. Станом на 31 грудня 2009 р. Державною службою кінематографії України видано 11855 прокатних посвідчень. З них для кіно-театрального показу – на 147 назв; для телевізійного показу – на 4961 назву; відео прав – на 6747 назв. В тому ж 2009 році, Експертною комісією з питань публічного демонстрування кіно- і відеофільмів Міністерства культури і туризму України переглянуто 1176 фільмів. Серед них: за зверненням дистриб’юторських фірм – 724 фільми; за зверненням правоохоронних органів – 452 фільми. Заборонено до публічного показу 414 фільмів. Експертною комісією з питань визначення художньої якості фільмів іноземного виробництва та їх належності до високохудожнього, експериментального, авторського кіно переглянуто 5 фільмів і рекомендовано Державній службі кінематографії України відшкодувати дистриб’юторським компаніям витрати на субтитрування фільмів державною мовою. Окремої уваги заслуговує той факт, що однією з умов замовників для українських кінорежисерів є виробництво кінопродукції російською мовою.

Телебачення – складна знакова система. Воно поєднує образ, письмовий текст, голос, музику, звукові ефекти. Кожний з цих знаків може самостійно впливати на споживача. Разом вони створюють новий ірреальний світ реального глядача. Якщо глядач підліткового віку, то телебачення для нього стає також і «збірником» зразків і моделей поведінки. Вражаючий ефект телебачення, окрім його власне змістової спрямованості, - це сам факт його існування, його доступність, його здатність звести сотні мільйонів громадян до рівня пасивних глядачів протягом значної частини їхнього життя. Дослідники встановили, що нині майже в кожному помешканні телевізор увімкнений в середньому сім годин на добу. Телебачення мінімізує особистісні взаємодії всередині родини й спільноти. Одне й те ж джерело інформації може передавати певні стереотипи і точки зору безпосередньо мільйонам людей, ускладнюючи розмежування реального та вигаданого, заспокоюючи або мобілізуючи їх, фрагментуючи їхнє сприйняття, притупляючи їхню уяву й критичні судження, знижуючи смак. На жаль, згідно підрахунків, переважну більшість нинішньої української телепродукції становлять музичні відео-кліпи та розважальні й соціальні телепередачі. Проте ведучі останніх нерідко демонструють упередженість (що є наслідком надмірної політизації всього суспільного життя) або фахову некомпетентність.

Неспроможність протиставити іноземним виробникам власну продукцію, спричинилась до засилля на екранах України продукції іноземного виробництва. Окремі телеканали приділяють чимало часу транслюванню документальних, науково-пізнавальних та інших фільмів неукраїнського виробництва. Згадана вище комерціалізація телебачення унеможливлює творчий пошук для молодих випускників режисерських факультетів (10-12 осіб щороку). Обставини примушують їх реалізовувати вимоги й вказівки роботодавців.

Окремої уваги заслуговує незаздрісна доля українського кінопрокату. Більшість побудованих ще за часів Радянського Союзу клубів в селах, селищах й містечках пустують, а наявні в містах клуби й кінотеатри приватизовані й слугують виключно для збагачення власників. Значний відсоток з-поміж них перебудовані й використовуються за іншим призначенням. Розвал кінопрокату опосередковано спричинився до тяжких економічних наслідків в кіновиробництві та кінопромисловості країни. Незважаючи на зростання кількості відвідувань кіно середньостатистичним українцем, пропозиція у сфері кіно-обслуговування не відповідає запитам суспільства. З одного боку, завдяки приватним інвестиціям, іде реконструкція та переоснащення діючих міських кінотеатрів та будівництво багатозальних кінотеатрів у торговельних центрах. З іншого боку, відбувається зменшення загальної кількості міських кінотеатрів. Під сучасну пору, значення такого показника, як забезпечення сучасними кінотеатрами в розрахунку на 100 тисяч міських жителів, складає в Україні 0.5. Це у 15 разів менше, ніж у Франції, та вдесятеро менше, ніж в інших європейських країнах. Слід враховувати, що переважна частина міських кінотеатрів, особливо реконструйованих і переоснащених, знаходиться у великих містах. Станом справ на 31 грудня 2009 року демонстрація фільмів здійснювалася лише в 151 районному кінотеатрі (при тому, що в Україні налічується 490 районних центрів). На 28504 сільські населені пункти налічувалося лише 1595 сільських стаціонарних кіноустановок (з яких працювали 596) та 90 пересувні відео-проекційні комплекси. Для порівняння: у 1995 році кількість кіно-видовищних закладів у районних центрах та сільській місцевості становила 13209. Через поганий (а іноді й аварійний) стан приміщень, застаріле обладнання, демонстрація фільмів у цих кінотеатрах стає практично неможливою та неефективною, що призводить до їх масової ліквідації та перепрофілювання. У той же час, відповідно до європейських стандартів в Україні необхідно мати не менше 1000 сучасних кінозалів.

Здатність національних засобів масової інформації створювати ефективні противаги іноземній інформаційній експансії значною мірою обумовлюється можливостями продукувати власну медіа-продукцію - конкурентну, привабливу та затребувану українцями. Проте, слід зазначити, наша держава має досить обмежені можливості у цьому плані, що пояснюється насамперед відсутністю економічних механізмів, і в першу чергу податкових, які б сприяли виробництву національного медійного продукту. Існуюча кон’юнктура телевізійного та радіоринку України не є сприятливою для вироблення національного продукту, питома вага якого є обмеженою у змістовому наповненні телеканалів. Їх програми заповнені переважно продукцією імпортного виробництва невисокої художньої якості. Власникам і менеджменту українських телеканалів бракує економічних стимулів для вироблення та просування оригінальних українських проектів та програм. Дослідники культурної глобалізації та інформатизації суспільства описують процес виникнення «культурної залежності», за якої нація через відсутність національної конкурентноздатної медіа індустрії цілковито залежить від імпорту, наприклад, американської кінопродукції. Функціонуючі в Українні закордонні (в першу чергу російські) ЗМІ є виразниками чужих вартостей, непритаманних для регіональних культур. Вони нав'язують чужий стиль життя, споживчі зразки та комерціоналізм, внаслідок чого руйнуються національні традиції та мораль. За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, кількість вітчизняного продукту на загальнонаціональних українських телеканалах не перевищує 30%. Не набагато кращою залишається ситуація і в радіоефірі .

Кінофільм – унікальний продукт споживача, вартість якого визначається в сфері людських розумових та емоційних потреб. Унікальність цього продукту зумовлює індивідуальність затрат суспільної праці на виробництво окремого фільму. З огляду на тенденції, що спостерігалися протягом останніх 10-15 років стратегічними пріоритетами в галузі кінематографії на найближчі роки повинні стати:
• забезпечення стабільних джерел фінансування вітчизняного кіновиробництва;
• забезпечення присутності вітчизняних фільмів на світовому ринку кіно;
• створення належних правових та економічних засад для розвитку національного кіномистецтва в ринкових умовах;
• модернізація кіно-виробничих потужностей;
• забезпечення доступу населення до творів кіномистецтва, задоволення попиту на українську кіно-продукцію.

З метою наповнення кіноринку національною продукцією урядовим чинникам необхідно розробити низку програм метою яких повинно бути виховання кадрів, котрі б виробляли якісну й необхідну для українського інформаційного простору продукцію. Окрім того, варто розробити низку держзамовлень на виготовлення конкретної відеопродукції, фінансування яких здійснювалось би коштами державного бюджету, а також дослідити й в разі необхідності матеріально підтримувати вже існуючі проекти. Заслуговує на увагу й здійснення суворішого контролю за виконанням телеканалами вимог щодо кількості трансльованих в кінопрокаті й телебаченням продуктів українського й іноземного виробництва.

(Даний текст готувався на вимогу Голови НЕК В.В. Костицького, як аналітична розвідка для уряду України. Як і більшість ініціатив, він навряд чи знайде належне розуміння з боку тих, для кого готувався).

Олесь Вахній

Аватар користувача
Georgij
старець
старець
Повідомлень: 768
З нами з: 27 червня 2011, 07:54

Re: Роздуми з приводу домінування на українському ринку американ

Повідомлення Georgij » 19 серпня 2011, 12:45

Олесь Вахнiй писав:(Даний текст готувався на вимогу Голови НЕК В.В. Костицького, як аналітична розвідка для уряду України. Як і більшість ініціатив, він навряд чи знайде належне розуміння з боку тих, для кого готувався).

Читав цей текст :( , сумно за наш кінематограф. Він мені нагадує наші Карпати, їх мало засаджують, зате нищать, нищать, вивозять, вивозять ліс і вивозять...
А домінує не тільки американська продукція, а російська??? Вона не домінує, вона хазяйнує. :( . Кожні титри рос. кіно пишуть, що створено за підтримки держави.... Вони колись свого та й доб`ються. Вони вже добилися моди, що розважальні передачі укр. каналів ведуть уже багато років "Штепселі і Тарапуньки", один ведучий-по-українськи, другий- по-російськи...жах. =@
Гнітять мене гріхи, але вони не здолають Божого милосердя до мене.

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Роздуми з приводу домінування на українському ринку американ

Повідомлення Олесь Вахнiй » 25 серпня 2011, 01:47

Раджу дещо уважніше проглянути російські фільми. Дешева й примітивна калька з американських

Аватар користувача
Georgij
старець
старець
Повідомлень: 768
З нами з: 27 червня 2011, 07:54

Re: Роздуми з приводу домінування на українському ринку американ

Повідомлення Georgij » 25 серпня 2011, 07:22

Олесь Вахнiй писав:Раджу дещо уважніше проглянути російські фільми. Дешева й примітивна калька з американських

Калька не калька, але насправді, це я про телебачення, то домінує саме російська продукція. В кінотеатрах- так, америка, але в них в більшості вже настає криза жанру, чим би то так "Бомбанути"....
А переглядати для мене в основному марна трата часу, вже раз подивився Тараса Бульбу. Досить... Погодьтеся, російська, чи амер. продукція не виховує глядача, в цьому проблема жанру кіно(якщо є, то це християнські фільми і дуууже мало таких, гарних, чистих :Rose: )
Гнітять мене гріхи, але вони не здолають Божого милосердя до мене.

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Роздуми з приводу домінування на українському ринку американ

Повідомлення Олесь Вахнiй » 28 серпня 2011, 17:08

Саме на це і натякаю

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Руйнація примітивізмом художнього простору

Повідомлення Олесь Вахнiй » 28 серпня 2011, 17:09

Терміном „культура” прийнято окреслювати духовні та матеріальні надбання окремих народів зокрема і людства вцілому. Основою для постання визнаних цивілізованими систем світосприйняття і взаємовідносин стали Божі Заповіді й витворені упродовж тисячоліть та практиковані упродовж довгого часу норми побутової поведінки. Національні культури й загальнолюдські вартості формувалися на основі філософського осмислення позитиву і негативу, себто що є добром, а що - ні. Культура завжди закликала до стриманості, протидіяла вульгаризації та примітивному сприйняттю явищ, чуттєво-емоційному реагуванню на події й суспільні процеси.

Сучасну соціокультурну ситуацію в Україні визначають декілька тенденцій:
1) деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на неї;
2) приватизація і комерціалізація;
3) зростання зацікавлення історико-культурною спадщиною (релігією і Церквою зокрема);
4) посилення культурно-комунікативної апатії, інтенсифікація “хатніх” форм культури;
5) посилення уваги та зацікавлення аудіовізуальними, видовищними формами дозвілля (телебачення, відео);
6) значне зниження частоти відвідувань закладів культури і дозвілля – театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
7) зростання проявів негативізму: наркоманії, алкоголізму, злочинності, корупції, здирництва, рейдерства, проституції, поширення порнографії, патологічних нахилів, тощо.

До числа принципово нових, пов'язаних саме з ХХ ст. явищ, належить
виникнення симулюючого культуру феномена “масової культури”. Даний термін постав і набув широкого вжитку завдяки американській соціології. Під сучасну пору ніхто не заперечує факт існування масової культури, проте розуміння і ставлення до неї вкрай неоднозначне. Цікавими з цього приводу є думки американського соціолога Б. Розенберга: “Чим є масова культура? Мерзенністю, нешкідливим заспокійливим засобом, або ж Благословенням Божим? Це - питання гострих дискусій, в яких ніхто не хоче поступатися... Навіть тепер, коли більшість з нас втомилася від полеміки, справа вирішення і визначеності тупцює на місці”.

Поняття “масова культура” є частиною більш загальної концепції “масового
суспільства”. Особливості нинішнього буття людства пов'язані з виникненням массового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя, змінили саму структуру раніше роз'єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації призвів, уперше в історії, до його об'єднання в єдине ціле.
Нинішня „масова культура” є популярною серед морально здеградованої і духовно обкраденої верстви населення оскільки упродовж довгого часу в Україні свідомо і цілеспрямовано занедбувалися здобутки українців у багатьох царинах суспільного життя. Явище „масової культури” є комерційно успішним, а її елементи знаходяться навіть у кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової комунікації, розвагах, спорті і літературі. На противагу витвореній упродовж тисячоліть духовності, масова культура не передбачає філософського осмислення й стримування емоцій. Ці обставини нерідко стають згубними для конкретних громадян зокрема та держав й національних спільнот вцілому. На думку філософа Ортеги-і-Гасета (ессе „Бунт мас”) „масова культура” складалась як засіб для підтримки соціально заданої ілюзорної віри в досконалість вартостей, які пропонувались людині. Тим самим „масова культура” має на меті відволікти людину від розуміння реальних суті та змісту суспільних процесів. Вона повинна створювати стан заспокоєності, втримувати від самостійного осмислення власного життя і навколишнього світу, підміняючи власні переконання індивіда готовими стандартами. Сукупність псевдоідей про світ створила культуру, яка перетворилася на “масову”, і прийняла на себе функцію “фабрики мрій”. На місце проблеми культури висувається проблема політичної влади, втримання у покорі “безформнних мас”.
Постання „масової культури” нерідко намагаються пояснити нерозумінням загалу „культури елітарної”. Насправді, ця теза не відповідає дійсності. Хоровий спів, пошана гідності ближніх, повага до старших, небайдужість до проблем оточуючих, замилування природніми явищами або витворами народних майстрів були часткою щоденного побуту багатьох поколінь всього народу, а не окремих суспільних верств.
На думку більшості соціологів, вирішальною межею у визначенні масової
культури є “ринкові відносини”, які трактують окремі царини людського життя (зокрема мистецтво, науку, релігію) предметами споживання, підпорядкованими економічним міркуванням. Саме в цьому пункті масова культура назавжди розходиться із справжньою культурою. Справжні художники зайняті внутрішнім процесом своєї роботи, а художника з царини масового мистецтва оцінюють за “продуктивністю”, реакцією глядачів і, як підсумок, за прибутком або збитком. Оцінка масового мистецтва не пов'язана з його естетичним значенням, оскільки йдеться лише про ступінь впливу на аудиторію. Вивчення результатів впливу потребує значних коштів, а знання ринку є обов'язковим для її виробників. Характерною ознакою даного явища є циклічність: якщо що-небудь має успіх - відразу постає серія аналогу.

Під сучасну пору вже склалося уявлення, яке коло явищ належить до масової
культури. Це та частина популярно-розважальних жанрів (детективно-поліцейських, пригодницьких, мелодраматичних та комедійних романів, п'єс, фільмів, естрадної музики, коміксів і т.п.), яка відмічена печаттю шаблону та стереотипів, і є розрахованою на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, до неї належить значна частина продукції засобів масової комунікації (коли інформація втрачає об'єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді. Масова культура миттєво використовує всі технічні новинки. Справжнім зачинателем естетики масової культури був Голівуд. Незмірно розширила можливості маскультури з`ява телебачення та відео, завдячуючи яким неймовірної популярності набули так звані “мильні опери” - нескінченні телевізійні серіали.

Ще один негативний чинник, пов'язаний з масовою культурою - зниження віку людей, що охоплюються впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп'ютерна гра. Впадає у вічі різниця у змісті вітчизняних та американських і японських мультиплікаційних фільмів. Найбільш часті сюжети, наприклад, “Качиних
історій” - це або спроба збагачення, або загроза розорення. Серед молоді різних країн найпопулярнішим став складений виключно з музичних
відеокліпів телевізійний канал MTV.

Згідно висновків ряду аналітиків, у рамках масової культури розгортається американська культурна експансія в масштабах всього світу. Ряд країн - Франція, Італія - намагаються на державному рівні припинити цей процес, але поки що без помітних результатів. Більш вдалими в цій справі є Польща, Фінляндія та Ірландія.

Оскільки явище „масової культури” жодним чином не пов`язана з духовними вартостями українського народу, а його деструктивний вплив проявляється в вихованні безвідповідальних, егоїстичних й не обтяжуючих себе жодними моральними рамками громадян, державі необхідно дієво протистояти наступу примітивізму й вивищенню забаганок над здоровим глуздом й національними традиціями.

(Даний матеріал готувався як супровідний для аналітичного дослідження для Кабінету Міністрів за дорученням Голови НЕК України)
Олесь Вахній

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Спогад про занепад субкультури

Повідомлення Олесь Вахнiй » 19 жовтня 2011, 17:18

Я ніколи не цурався природньої любові до рідного. Терміном “рідне”, окреслюю не лише родину, а й витворені предками традиції, культуру й узгоджене з Божими Заповідями світосприйняття народу, серед якого був покликаним до земного буття. Перезвін струн бандури, тьохкіт соловейка, журливо-філософські думи, запах соснової живиці, героїчно-повчальні перекази для мене не є пустопорожнім дзвоном, а патріярхальний устрій життя, себто взаємоповага та щирі, доброзичливі взаємостосунки між співплемінниками, видаються мені найідеальнішою і найдосконалішою формою людського співіснування.

Долучаючись в 1990-му році до організованого національно-визвольного руху, я від самих початків був прикро вражений обмеженістю та ганебною закоханістю в посередність не лише значної кількості рядового членства новопосталих партій, спілок, громадських об'єднань та організацій, а й багатьох чільників та активістів. Цей ненормальний стан речей звичайно мав логічне пояснення. Давався взнаки кількасотлітній терор супроти еліти нації. Діяльність більшості прагнучих “демократизації” середовищ, зводилась в кращому разі до мітингової підтримки демо-ліберальної (щоправда не позбавленої проукраїнського вектору) фракції “Народна Рада” у Верховній Раді УССР. Як не прикро це визнавати, але неприродній (а отже і від самих початків приречений) симбіоз частини колишніх дисидентів-політв'язнів та керівництва письменницької братії, будь-який посталий не з їхньої ініціативи прояв активності трактував “екстремізмом та провокацією”. Гучні слова з регіональної парламентської трибуни окупаційного режиму цінувалися більше ніж конкретні дії. “До добра — кілометри, а до зла — кілька метрів”. Такою була тогочасна реальність. Особисто мені, змаг за постання національної держави видавався широким і всеохопним фронтом, де б “радикали” й “поступовці” лише гармонійно доповнювали б один одного. Саме цим баченням я й керувався в своїй громадсько-політичній діяльності на національній ниві.

Якщо не зраджує мені пам'ять, восени 1995 року, мені запропонували очолити Київський осередок Соціал-Національної Партії України (СНПУ). Станом справ на той час, я вже мав практичний досвід громадсько-політичної діяльності, й був особисто знайомим з більшістю чільників національно-патріотичних партій та організацій. Спільними зусиллями осілих в силових структурах (МВС та СБУ) ворогів української державності й не самодостатніх, проте вкрай самозакоханих діячів “проукраїнських партій”, моє ім'я почало асоціюватись з непримиренністю, ксенофобією й скрайнім націоналізмом. Саме ця обставина спричинилась до багатьох вельми цікавих знайомств.

В жовтні того ж 1995-го року, після силового припинення діяльності в Києві українофобського осередку “Диких лебедей славянскава єдинства”, мій товариш, з яким я щонеділі бачився на літургії в церкві, повідомив про бажання налагодити зі мною контакти представниками молодечого неформального руху “скінхедів”. Я не відхилив пропозиію. Двома днями пізніше, в приміщенні церкви Миколи Доброго, яка розташована на Подолі й належить УГКЦ, я зустрівся з квінтетом парубків незвичної для тогочасного обивателя зовнішності. Цілковито голені черепи, короткі куртки (“бомбери”), вправлені у високі черевики кінцівки джинсів та своєрідний сленг звичайно вражали, проте водночас і приваблювали. Спілкування переконало мене в тім, що зовнішній вигляд для них є не самометою, а радше формою протесту, і навіть виклику зматеріалізованому комуністичним вченням плебсу. На перших порах мене дивувала і навіть дещо насторожувала швидка згода написати заяви про вступ до лав СНПУ, проте з часом хлопці пояснили мені, що долучення до діяльності політичної партії було для них лише одним з шляхів реалізації сповідуваних поглядів та переконань. Як і я, вони були здатними самотужки інтерпретувати дійсність, прагнули бачити результати власної діяльності, бути активними творцями майбутнього, учасниками суспільних пертурбацій й гидували ганебною роллю пасивних спостерігачів. Буду відвертим: я неабияк втішався (і ця обставина додавала мені сил та енергії), що маю під орудою на перших порах півтора десятка (з часом кількість членів СНПУ почала зростати) “скінів”, які не обтяжуючи мене зайвими розпитуваннями могли швидко вирішити “деякі специфічні питання”. В період свавілля кримінальних угрупувань, ця обставина виявилась вкрай доречною. Відчутний брак знань теорії націоналізму був ліквідований літературою бібліотеки, яка залишилася у моєму розпордженні після фактичного припинення діяльності “радикального” відламу Спілки Української Молоді. На жаль, тогочасне керівництво СНПУ (в першу чергу колишній львівський лікар Ярослав Андрушків) з незрозумілих і донині для мене причин, факт вступу до партії представників неформального молодіжного руху в Києві й нагоду належним чином використати їхню прихильність в інших регіонах України сприйняв без належного розуміння. Більше того, підігруючи небезпідставній, проте печерній галицькій русофобії, Андрушків всіляко поширював примітивні антиросійські ідеї та настрої серед рядового членства. Пригадую, як влітку 1997 року, я розповідав йому в офісі партії про засилля в Києві, Харкові, Криму, Дніпропетровську й інших містах нелегалів з країн Далекого Сходу, Африки, Кавказу та Середньої Азії. Моє апелювання до здорового глузду було безрезультатним. Факт “очищення теренів Східної та Центральної України від етнічних українців та паралельне заселення їх іншорасовим елементом” видавався йому абсурдним витвором моєї уяви:

-Дались тобі ті горбоносі мусульмани й азіяти. У нас у Львові близько 70-ти тисяч москалів. Вони і є проблемою, а ти мізки якимись неграми й азербайжанцями забиваєш.

Дещо згодом я довідався, що на одному з засідань Комітету Уповноважених (керівного органу СНПУ), дійшло до обговорення моєї позиції й доцільність подальшого очолювання київського осередку. Невдоволення в кількох львівських йолопів викликала звістка про мої зустрічі з представниками російських правих кіл. Ця (ще раз наголошую, що) тупа, примітивна, печерна і геть нічим не поєднана з націоналізмом русофобія, в багатьох остудила запал і відштовхнула від партії прихильно налаштованих скінхедів Сумщини та Харкова.

Досить-таки помітний злет СНПУ в другій половині 90-их років вже минулого століття, нівелювався аналогічним за швидкістю занепадом. Мені неодноразово доводилось кліпати від здивування перед журналістами очима, які прохали прокоментувати мене прийняті Комітетом Уповноважених рішення й постанови. Комічність і водночас незручність мого становища полягала в тім, що ані мене, ані інших керівників не львівських осередків СНПУ про ті рішення та постанови ніхто не інформував. Не кращим чином повело себе керівництво СНПУ й формуючи виборчий блок “Менше Слів” на виборах до Верховної Ради 1998-го року. До нібито “прохідної” першої п'ятірки були включені особи, які жодного відношення до націоналізму й СНПУ не мали.

Надмірні самозакоханість й самовпевненність членів Комітету Уповноважених та найближчого оточення, помітна недовіра один-одному, ігнорація порад голів регіональних осередків, спричинили логічний занепад СНПУ. Я не міг і не знав, як пояснити членству окремі вчинки і дії керівництва партії. Пригадую як одного разу, Андрушків шокував мене проханням не інформувати члена Комітету Уповноважених Нестора Пронюка про мою зустріч з колишнім редактором газети “Русский порядок” Олексієм Кочетковим. Окремі гасла і вчинки, та й то не відразу, знаходили певне розуміння з боку Керівника Партійної Канцелярії Олега Тягнибока та Уповноваженого з Молодіжних Питань (здається, саме так називалась його посада) й водночас голови ОУМ “Спадщина” Андрія Парубія, проте далі слів справи жодного разу не заходили.

Дещо згодом, кілька бульварних москвомовних (підконтрольних здебільше єврейським колам) газеток, нібито розповідаючи генезу українського скінруху, прибрехали, що відхід скінхедів від СНПУ розпочався відразу після мого арешту в липні 1998-го року. Загал намагалися переконати в тім, що галичанин Тягнибок не знайшов спільної мови з російськомовними киянами. Стверджую, що ця побрехенька є астрономічно далекою від дійсності. Вище я вже викладав причини непорозумінь між мною та Комітетом Уповноважених, і я ніколи їх не приховував від решти.

Єдиним представником СНПУ у Верховній Раді внаслідок виборів 1998-го року виявився Олег Тягнибок. Перша зустріч, яку я зорганізував йому з членством київського осередку, більшість просто розчарувала. Олег не обтяжував себе поясненням “підстав і причин нашої боротьби”, проте мало не виспівував рулади про переглянутий американський фільм, в якому кілька юнаків спромоглися перешкодити мексиканській мафії. Двома днями пізніше, Тягнибок зажадав, аби я передав йому всю партійну документацію, й повідомив, що рішенням Комітету Уповноважених, його призначено головою Київського осередку. Наступного дня активіст СНПУ Дмитро Волков (той самий, що в 2001-му очолив невеличку аттаку на синагогу Бродського) подав заяву про вихід з лав партії. З часом, його прикладом, іноді навіть без відповідних формальностей, скористалися й інші.

Активізація націоналістичного середовища в Києві та долучення до СНПУ “непосидючої молоді” не могли не привертнути уваги “церберів системи” (себто силових спецслужб постокупаційної адміністрації). Прагнучи і далі паразитувати на тілі окраденого і зневаженого українського народу, засвідчити власні вагомість й необхідність, а також зберегти успадкований з часів комуністичного тоталітаризму статус “всеконтролюючих органів”, запопадливо виконуючи вказівки режиму, силовики з СБУ та МВС поспішали оголосити “деструктивним елементом” всих, хто не боявся протистояти політиці винародовлення українців. Станом справ на кінець 1997-го початок 1998-го років, супроти мене було порушено замовну кримінальну справу, а згодом, без жодних на то підстав, оголошено в розшук. Керівництво СНПУ, замість того, аби стати на мій захист, зайняло ганебну позицію невтручання.

Після мого арешту в липні 1998-го року, більшість долучених мною до СНПУ скінхедів дійсно почали відходити від партії. Проте причина крилалась не в україномовності Тягнибока. “Голеноголові” чудово розуміли неприродність існування в Україні силою нав'язаної в період окупації російської мови, і тому без жодних проблем і комплексів поступово переходили в побуті на україномовне спілкування. Причина крилась в іншому. Причетність до партії змушувала до відкритої діяльності, а вона, в умовах тотального слідкування, суттєво обмежувала можливості й була малорезультативною.

Упродовж кількох років, біля Тягнибока продовжували гуртуватись не втаємничені в справи Комітету Уповноважених парубки і дівчата. Між собою ми нарекли їх “другою хвилею”, оскільки вони не належали до числа засновників скінруху, але долучилися до нього, а через нього і до партії, дещо пізніше. Саме на їхні плечі поклали ремонт партійного офісу на Софіївській площі та здійснення ряду заходів. Взяття партією на озброєння гасел захисту України від чужинського напливу належить Дмитру Савченку (згодом засудженому до 14-ти років ув'язнення за причетність до підриву вибухівки на Троєщинському базарі в 2004-му році). Складена і зформатована ним листівка дійсно-таки змусила багатьох уважніше поставитися до проблеми чужинського засилля, як однієї з форм знищення української ідентичності.

Після звільнення з ув'язнення в 2003-му році, я досить швидко відновив контакти з скінхедами. Становище, в якому на той час перебував рух, не радувало. Відсутність єдиного ідеологічного центру сприяло роздробленню й виникненню різноманітних тлумачень окремих подій та явищ. Відчувалося, що значний відсоток “молодняка” долучився до руху не стільки з переконань, скільки прагнучи виділитись з-поміж задавленого незаздрісним побутом натовпу. Розуміння реального призначення скінруху для них було чужим і незрозумілим. Значний відсоток скінгуртів перебували між собою в стані конфлікту, проте варто віддати належне їхній тогочасній активності. Факт силового припинення проявів побутової зневаги до українців й українського світосприйняття дуже часто формував в уяві чужинців образ українців як “нетолерантних автохтонів”. Ця обставина нерідко ставала відмовою для спроб осісти в Україні. До січня 2004-го року мені вдалось змусити чільників кількох скінугрупувань припинити нікому не потрібну ворожнечу, знайти між собою спільну мову й активізувати діяльність.

Пік силових аттак на чужинців припадає на 2006-2007 роки. Нерідко (і ця обставина не радує) жертвами нападів були іноземні туристи, проте переважна більшість покараних були базарними гендлярами, перелюбниками, які вбачали в українках об'єкт задоволення збочених сексуальних забаганок, та кримінальний елемент. Охоче долучались скіни до політичних заходів. В травні 2006-го року з моєї ініціативи близько трьох сотень не причетних до жодної з політичних партій, проте патріотично налаштованих юнаків і дівчат, ядро яких становили саме скінхеди, унеможливили ходу духовно здеградованих й морально розкладених прихильників легалізації канабісу. Починаючи від 2008-го року ініціативу з протидії цим намірам перехопило ВО “Свобода”. Щиро зичу їм у цій справі тріумфальної перемоги. 4-го листопада того ж 2006-го року, силами патріотів (і знову ж таки, ядро учасників протидії становили саме скінхеди) в Києві унеможливили проплачений з Москви “Імперський Марш”, ініціатори якого відверто виголошували антиукраїнські гасла. Замість доречної допомоги патріотично налаштованій молоді, лобуряки спецпідрозділу “Беркут” вдалися до жорстокого придушення ініціативи. Запланований прихильниками відновлення Російської Імперії захід зірвали, проте в часі протестної акції затримали, а згодом брехливо звинуватили перед адміністративним судом в скоєнні хуліганських дій, близько сорока патріотів. Не кращим чином повели себе представники “академічного націоналізму”. Замість захисту оббріханих протестантів жоден з них не поспішив подати голосу на захист незгідних з політикою злочинного потакання і принизливого запобігання. Більше того: офіціоз ОУН(м) “Українське слово” (газета зі славними традиціями, проте з дискредитуючою націоналізм редакційною колегією), дозволила на своїх сторінках лайливі публікації в адресу небайдужих до долі Батьківщини представників неформальної субкультури.

Активізація позбавленого єдиного керівного центру середовища й мої спроби налагодити підтримку діючим в Україні політичним партіям які позиціонували себе націоналістичними, врешті-решт викликали шаленну протидію з боку режиму. При Кабінеті Міністрів України, коштами платників податків, створили Міжвідомчу робочу групу з питань протидії ксенофобії, міжетнічної та расової нетерпимості, а у 2009 році прийнято План заходів із протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві. Проте, посилаючись на “занепокоєння міжнародних та українських урядових і громадських організацій з приводу високого рівня ксенофобії та нападів на грунті расової ненависті”, майже ніхто не поспішав до дискусії й обговорень причин актів всебічної протидії чужинському засиллю в Україні. Не обтяжені інтелектом челядники постокупаційної адміністрації нічим не різнилися від своїх попередників часів відкритого поневолення. Задекларована на клаптику паперу “незалежність” їх ні до чого не зобов'язувала. І тисяча “ні” не спинять свині. Такі українські реалії.

Станом справ на кінець 2006-го початок 2007-го рр., я працював кореспондентом газети “Персонал-Плюс”, й використовував її сторінки задля поширення ідей непримиренної боротьби з підлістю, брехнею і несправедливістю. Про вплив на формування світогляду скінів моїх публікацій свідчить такий факт: “виявлені” в часі обшуку в одного з підозрюваних у вбивстві громадянина Нігерії кілька газет з моїми статтями, працівники карного розшуку намагались долучити до матеріалів кримінальної справи. Незабаром, в багатьох газетах почали з'являтись замовні статті, автори яких не обтяжуючи себе роздумами й аналізом, звинувачували скінхедів в найрізноманітніших злочинах. Епілогом кожної публікації був заклик до силовиків вдатись до репресій. Останні не змусили себе довго умовляти. Згодом я довідався, що “боротьба з расизмом”, яку провадили продажні функціонери з МВС та СБУ - лише форма незадекларованого заробітку. Керівники спеціально створених “підрозділів з питань протидії расизму та ксенофобії” паразитували не лише на державних коштах. Матеріальне заохочення надходило також від чільників національних громад та з іноземних посольств. Щедрому фінансуванню з-за кордону та від спеціально створених в Україні (проте також фінансованих з-за її меж) фондів, підлягали й різноманітні “політологи” - псевдоправозахисники, для яких Україна була лише географічним окресленням певної території. В доповідях, які виголошувались на пародійних “семінарах, круглих столах й конференціях”, слухачів переконували в тім, що патріотизм є “реакцією нажаханих ретроградних прошарків населення, які не здатні пристосуватися до нового мобільного та космополітичного світу” й закликали “поставити під сумнів вчену легітимність” небайдужих до долі рідного народу науковців. Присутність в Україні “людей, які є несхожими на традиційне досі населення”, трактували “засобом, за допомогою якого Україна почала б відкривати шлях тим благам, що їх несуть найбільш динамічні й домінантні сили сучасного світу — глобалізація, міграція та урбанізація”. Аналогічною нісенітницею жонглювали й ідеологи штучно створеного руху “Антифа”. В поширюваних серед студентської молоді буклетах та брошурах, духовні та культурні надбання мешканців Європи (“європейські вартості”) проголосили приватною власністю “фінансово-економічної, політичної та довколамистецької буржуазії”, а прихильників їх збереження й культивування безапеляційно нарекли “наймитами капіталу”.

Здійснена силовиками та аморальними нівеляторами національних ідентичностей сатанізація скінхедів дала їм очікувану індульгенцію на подальше оббріхування, й виправдовувала порушення вимог Кримінально-Процесуального і Кримінального, кодексів. Позбавлені власних інформаційних агенств скінхеди виявилися непідготовленими до тиску. Після кількох арештів, масових затримань і “викликів на співбесіду”, прагнучи хоч-якось захистити “пресовану” спецслужбами молодь, я і чільник Українського Відділення Руху Проти Нелегальної Іміграції Ярослав Дунаєв, погодилися дати бульварній газетці “Сегодня” інтерв'ю, в якому запевнили загал про припинення існування скінруху як такого. Дехто поспішив розцінити це проявом боягузтва. Можливо і так. Але слабкість кількох не ослабила б руху вцілому. Час засвідчив (мушу визнати це з прикрістю і болем), що рація була таки на нашому боці. В приватних розмовах, я рекомендував всим долучатися до діючих політичних партій та організацій, відмовитись від декларування себе скінхедами, проте не відмовлятися від “акцій прямої дії”. Знаю, що дехто пристав на цю пропозицію. Тим самим, ідеї, сповідувані скінхедами, зрозуміло що в дещо облагороженій формі, були передані, а з часом і взяті на озброєння, кількома політичними партіями та публічними політиками.

Час ставить свої вимоги, і я сподіваюсь, що в Україні з часом таки постане єдиний, національний, визвольно-захисний фронт, де інтелектуали й практики будуть частками одного цілого. Скінрух безумовно відіграв позитивну роль в справі його розбудови, оскільки засвідчив необхідність бракуючого нині поєднання.
Олесь Вахній

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

"Терористичні" перипетії

Повідомлення Олесь Вахнiй » 20 листопада 2011, 19:30

24-го серпня нинішнього року, громадськість України шокували звісткою про спробу вчинити терористичний акт на Майдані Незалежності. Згідно оприлюдненої Службою Безпеки України інформації, керівник київського відділення Всеукраїнського Громадського Об'єднання “Патріот України”, депутат Васильківської міської ради Сергій Бевз(доречі, вірний УГКЦ) та його заступник Володимир Шпара, за фінансової підтримки депутата тієї ж Васильківської міської ради Ігоря Мосійчука, планували підірвати вибухівку в часі святкувань. Увазі громадськості були запропоновані кадри винесення вибухового пристрою з приміщення, в якому нібито на наради, збирався актив “Патріоту України”, і які відразу викликали чимало вкрай неприємних для керівництва СБУ запитань. Найголовніше з них, чому вибуховий пристрій виносили не працівники МНС у відповідному захисному екупіюванні, а офіцер СБУ, до того ж без жодного захисного одягу. Певно духовні нащадки садиста Дзержинського чудово розуміли, що “виявлена” а згодом і “знешкоджена” “вибухівка”, їм самим, а тим паче оточуючим жодної загрози не становить. Кількома днями пізніше, в мережі Інтернет з'явися запис скарги громадянина Чернеги, в якому він розповідав про затримання працівниками СБУ, й методи якими від нього вимагали дати покази які обтяжують Мосійчука, Бевза й Шпару, проте є такими що м'яко кажучи не відповідають дійсності. Заяву Чернеги один з високопосадовців СБУ прокоментував як спробу ухилитись від відповідальності (щоправда не пояснив, від чого саме може ухилятись допитана як свідок особа) й запевнив громадськість, що його колеги ніколи не застосовують насилля, а затриманих і підозрюваних частують гарячою кавою.

Факт арешту двох депутатів Васильківської міської ради, звичайно ж, викликав чималий резонанс в суспільстві. Проте інформаційний простір України переповнений звістками, які здатні швидко відволікти увагу, а, з часом, і змусити забути про подію, котра ще кілька днів тому була передовою на шпальтах газет і часописів. Метод “звітування перед громадськістю” викриттям злочинців, які здійснили або планували здійснити злочин й подальше переключення уваги на інші події, як правило практикується службами, які не вирізняються високим рівнем фаховості. Лакейське прагнення засвідчити власну необхідність і вагомість нині спростовується астрономічно далекими від поданих у звітах результами досудового розслідування.

Факти, котрі подаю на розсуд читача, зібрані мною у приватних розмовах з працівниками СБУ, рідними арештованих, особами яких визнано свідками і самими арештантами. Я не обмовився, посилаючись на самих арештантів. Мені не соромно визнати, що за матеріальну винагороду в 500 гривень, в Україні реально налагодити зв'язок навіть з ізольованими від суспільства. Червоніти від сорому мушу не я (попри те, що мої руки давали хабаря й мобільний телефон), а репрезентанти наповнених запопадливими й водночас продажними кріпаками силових відомств. Маю на увазі МВС, СБУ та пенітенціарну систему.

В ніч з 23-го на 24.08.2011, Ігор Мосійчук був затриманий спецпризначенцями підрозділу “Альфа”. Кількома годинами пізніше, в його помешканні, о 5.30 ранку, троє офіцерів СБУ, в присутності заздалегіть підготованими курсантами військового авіаційного училища, взятих задля виконання обов'язків понятих, влаштували обшук. На прохання дружини Мосійчука залучити в якості понятих сусідів, відповіли лайкою, погрозами, й, відібравши ключі від вхідних дверей, зсередини зачинили помешкання. Цікавою була й форма обшуку. Один з учасників дійства зайшов до туалетної кімнати, й за кілька секунд вийшов звідти тримаючи в руках ганчірку, яку запропонував спочатку Мосійчукові, а потім дружині, взяти до рук, оглянути та показати вміст. Після відмови навіть торкатись до “знахідки”, яку до цього Мосійчук і його дружина жодного разу в своєму помешканні не бачили, в присутності понятих-курсантів, СБУшники “виявили” в ній бойові набої. Кількома хвилинами пізніше, на балконі помешкання “виявили” карту пам'яті до мобільного телефону. Дещо згодом, Мосійчуку повідомили, що оскільки на ній містяться схеми виготовлення вибухівки та макети листівки екстреміського змісту, вона долучена до матеріалів кримінальної справи. Себто, знайшли, вилучили, не знаючи вмісту, а вже потім з'ясували її зміст. До речі, допитані згодом поняті дали щодо виявлених речей не ідентичні покази. Один з них зізнався, що факту вилучення карти пам'яті взагалі не бачив, згідно свідчень іншого, набої були знайдені не не в туалетній кімнаті, а в ванній. Увагу захисників привернув й такий факт: санкція на обшук була отримана в Баришівському районному суді Київської області (до речі, ця обставина є порушенням вимог ст.177 КПК), проте подання на початку розглядалось відносно особи на прізвище Бойко. В аналогічній формі і також в нічний час (що є порушенням вимог ст.180 КПК) відбувались й обшуки в помешканнях Бевза та Шпари. Серед вилучених в помешканні Бевза речей - сувенірний перочинний ніж, придбаний в крамниці газовий балончик, системний блок до комп'ютера, зовнішній вінчестер, блокнот кількарічної давнини, диски CD-R, CD-RW, DVD, DVD-R, DVD-RW з записами художніх фільмів та музики, й холості набої.

Результати обшуку в помешканні Володимира Шпари були більш “вдалими”. Чисельна перевага “осіб в цивільному” позбавляла змоги бачити дії кожного, тож працівники СБУ які на певний час залишались насамоті в одній з кімнат, в часі присутності в ній решти учасників обшуку, раптом “виявили” пістолет, тротилову шашку, й невеликого розміру пакетик. Як і в помешканні Мосійчука, Володимиру Шпарі та його дружині почергово пропонували взяти до рук “виявлені” речі й оглянувши пояснити чи вони їм належать. Згідно висновків експертизи, з якою підслідні вже ознайомилися і яка вже долучена до матеріалів кримінальної справи, на жодному з вилучених предметів відбитків пальців підозрюваних та рідних так і не виявлено. Не полінувалися “пошуковці” порушити й ст.189 КПК, не надавши рідним затриманих протоколу обшуку та опис вилучених речей.

Кілька слів про методи збору доказової бази. В часі судового розгляду подання слідчих СБУ про взяття Мосійчука, Шпари та Бевза під варту, слідчі посилались на покази громадянина Дорошенко, який нібито свідчив що був присутнім при обговоренні підозрюваними шляхів підриву пам'ятника Леніну в місті Бориспіль що на Київщині. Про спробу вчинити теракт на Майдані Незалежності — жодного слова. Доречі, пам'ятник який начебто порішили знищити “терористи” був демонтованим владою міста ще 18.08.2011. 21.10.2011., до Генерального прокурора звернувся мешканець Васильківщини Бойко Юрій Миколайович, 1990 р.н., який стверджував, що 22.08.11., близько 12.30., його затримали й доставили до Київського обласного управління СБУ, яке розташоване за адресою: м. Київ, пр. Перемоги 55/2. Там упродовж цілої ночі його поперемінно допитували близько десяти осіб. Аналогічно в нічний час відбувався допит й в ніч з 23-го на 24.08.11. Близько четвертої години ночі, слідчий Івашко заявив, що в разі відмови підписати все, що він вимагатиме, громадянин Бойко буде арештованим й доправленим до слідчого ізолятору. Добившись таким методом від Бойка підпису під наперед складеними “свідченнями”, слідчй Івашко “передав” його своєму колезі, який, не відрекомендувавшись, повідомив, що підписані ним покази будуть засекреченими псевдонімом “Дорошенко”, що він зобов'язаний буде повторити їх в судовій залі, що напередодні свідчень в суді він пройде ще кілька “консультацій”, а головне, що на період досудового розслідування його охоронятимуть. “Охорону” власного тіла Бойко дійсно відчув, проте вона не стільки захищала, скільки унеможливлювала спілкування з рідними арештованих. З часом, певно пересвідчившись в “благонадійності свідка”, спецпризначенці залишили його в спокої. Скориставшись нагодою, 21.10.2011., Юрій подав письмові скарги на ім'я Генерального Прокурора та Голови СБУ. Попри факт відмови Бойком від неправдивих і взятих з порушенням вимог чинного КПК показів, термін досудового розслідування продовжили ще на два місяці. Двох попередніх виявилось недостатньо для того аби зібрати вагомі для передачі в прокуратуру а потім і до суду “докази”.

Підозрюю, що метаморфози, які відбуваються нині в стані бюрократії та політичної еліти, з часом стануть предметом наукового дослідження й постання кількох наукових дисертацій. Але вже й нині ми можемо констатувати, що за рівнем освідченості, професійності, моральності та відповідальності вони не відповідають потребам суспільного розвитку України. Вагомим чинником в справі побудови демократичного суспільства, є належна поінформованість громадскості. На жаль, брутальна ігнорація запитів, скарг і звернень громадян перетворилась в звичну норму й заохочює свавілля. Ще одним “свідком” по справі “васильківських терористів” визнано працівника Васильківського міськвиконкому Олександра Крикунова. На початку його також намагалися притягти як підозрюваного, проте зібрані задля його обтяження докази виявилися настільки абсурдними, що навіть судді відмовилися визнати їх вагомими й дати санкцію на арешт. В судовій залі, в присутності кількох журналістів, рідних й депутата ВР Павловського, Крикунов показував сліди побоїв на тілі, й розповідав, якими саме методами його “схиляли” визнати себе причетним до спроби здійснити теракт. Факт відмови судді дати санкцію на арешт Крикунова, жодним чином не спричинився до його звільнення. Мені невідомі деталі подальших розмов і “домовленостей” між ним та органами дізнання і досудового слідства, проте нинішній статус свідка й, так само як і Бойку, всупереч бажання нав'язана охорона дарують нагоду пізнати методи якими послуговуються “цербери системи”.

На форму та методи обшуку, здійснені працівниками СБУ в помешканнях, рідними арештованих на початку вересня було подано скарги на ім'я Генерального Прокурора. Цинічні відповіді прокуратури в ідеалі повинні стати причиною окремого судового розгляду. Ігноруючи зміст скарг, в яких вказується на невиконання працівниками СБУ вимог чинного КПК в часі обшуків в помешканнях, челядники обласної прокуратури відповіли: “Вивченням матеріалів вказаної справи апаратом прокуратури області встановлено, що досудове слідство у ній проводиться об'єктивно та в повному обсязі, оскаржена Вами слідча дія проведена відповідно до постанови Баришівського районного суду Київської області, підстав для вжиття заходів прокурорського реагування на даний час не вбачається”. (Відповідь №04/2/2-2вих.-11). “Не помітила” Київська обласна прокуратура і таку обставину: двоє з підозрюваних (Мосійчук і Шпара) мешкали у Василькові, Бевз в Києві, теракт нібито планувався в Борисполі, кримінальну справу порушено заступником Генрального Прокурора України Блажієвським, санкцію на обшук в помешканнях давав Баришівський районний суд, а санкцію на арешт надано Солом'янським районним судом міста Києва. Дозволю собі вкрай нескромне, але доречне запитання: яке відношення до Борисполя й Василькова мають судді з Баришівки й Солом'янського суду столиці? Чому нас роблять свідками брутального порушення вимог Кримінально-Процесуального Кодексу? Окрім того, до матеріалів кримінальної справи долучені покази свідків з табору політичних опонентів. Свідчення останніх жодного відношення до висунутого обвинувачення не мають, проте упереджено і зумисне з негативного боку характеризують арештованих. Єдине призначення цих “свідчень” - наперед сформувати в судді та прокурора вкрай негативну думку про підсудних.

Ми можемо лише здогадуватися про реальні причини гучного “викриття терористичного угрупування”. ВГО “Патріот України” є досить активним в справі відстоювання сповідуваних переконань середовищем. Спроможність не за оплату зібрати чималий гурт ідейної молоді задля протидії продажу наркотичних речовин, сміливо вказувати на факти зловживання з метою отримання особистого зиску силовиками, врешті принциповість й небажання “домовлятись” і “поступатись”. Самі арештовані пояснюють, що їхніми зусиллями, в м.Василькові було припинено діяльність розважального закладу “Катарсис”, в якому відвідувачі мали змогу вільно придбати наркотичні речовини. Зусиллями нині арештованих депутатів Васильківської міськради, “Катарсис” був закритим. Після арешту діяльність відразу відновилась. До речі, силовики не обмежились арештом керівництва лише київського відділення “Патріоту України”. 23.08.2011., на приміщення штабу “Патріоту України” в Харкові, здійснив напад громадянин Колесник С. Завдавши тілесних ушкоджень з травматичного пістолету двом членам “Патріоту України”, він спровакував адекватну реакцію на власне хуліганство. Нині, травмовані внаслідок його хуліганських дій, парубки перебувають в слідчому ізоляторі, а нападника, в якого окрім травматичного пістолета працівники міліції виявили шість тисяч доларів, кілька посвідчень особи та рацію, визнано потерпілим.

Нинішні платники податків можуть поділяти переконання арештованих, опонувати їм, або залишатися байдужими до діяльності політичних партій та громадських об'єднань. Проте, факт свавілля силовиків повинен стати причиною серйозних дискусій й принципової протидії.
Олесь Вахній

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: "Терористичні" перипетії

Повідомлення andrey s. » 20 листопада 2011, 22:35

Слава Ісусу Христу!!!
От для розуміння, що хочу сказати, змалюю слідуюче:
Читаючи Ваш допис слухав новини по "Інтеру". Там змальовувалась ситуація з Національними заповідниками, конкретно за Київщину і Франківщину.
Пояснювати не буду, але то Ау!!! І так куди не глянь.
СБУ давно вже втратило свою репутацію, як, поважної державної установи покликаної до охорони її безпеки.
Як би там не було, но з часів КГБ, там працювалв цвіт правоохоронних органів, справді професіонали, які мали і тримали своє лице на висоті. ( нахватались піара від зарубіжних колег, і боюсь , щоб повністю не перейняли деякі дуууже не люцкі речі. Просто якщо щось переймаєм, то це обовязково "лайно", бо хороше просто не потрібно для утримання ситуації)
Ну якщо в двух словах і трішки про інше, СБУ це не банальна міліція, і "тим"(грязними прийомчиками) чим не гребували в рядах МВС, для СБУ було просто не допустимим, і методи дізнання включно.
Був якись професіоналізм, якась ідейність, і решта гарнозвучащих речей. ( зара ідея втрачена, і професійність поволі, но впевненно втрачається. Бо гроші не мотиватор до досконалості, тобто ідейність наабагато краще....а нема. :pardon: )
Зараз це безповоротно втрачено, і мене це ніяк не дивує, якщо взяти до уваги кому безпосередньо підпорядковується цей орган.
Влада в руках колишнього криміналу, і це так видно, вони користуються тими прийомчиками, які свого часу застосовували до них, тільки от не СБУ(чи можливо КГБ в ще той час), а органи МВС. Банальний бандитизм і кримінал не був в компетенції СБУ(КГБ):pardon:
От так буває, коли до влади дориваються банальні, більше ні на що не здатні, бандити. (і пробачте, не потрібно біткатись на долю, вони не зі зброєю в руках то зробили, а з грошима в кишені. )

Що до згаданих Вами депутатів і "Патріот України", пробачте, без коментарів.(просто не в курсі).
Але все вище написане, до того, що хіба це вирішиння чогось????
Згоден, увагу до цього потрібно привертати, власне з чим Ви і справляєтесь.
Але пробачте мені на слові, для чого??? Щоб надати якусь вагу потерпілій стороні, щоб вона це використала в домовленості, вибивши собі право на існування.( ой, пробачте, Ви згадували безкомпромісність(врешті принциповість й небажання “домовлятись” і “поступатись”, вжиту в хорошому сенсі)

Тільки от я не бачу, щоб ВГО"Патріот України" дався про себе чути, виступив заявивши про себе.
Написане Вами справді є актуальним і таким що має місце, і справді, з часом можливо хтось здобуде докторску ступінь :) , вивчивши цей феномен, чи як Ви вжили; Метаморфози.

Нажаль, якось розумію, що люди бачучи досвід інших держав, починають допускати, що без крові не обійдеться, щоб щось змінити.
Тобто вірю, що згадане Вами ВГО, не кінцево впало у цю слабкість, і слово "Тероризм" не вийде з рамок перепетій, і не стане реальністю, в нашій державі.
Дякую.

P.S.
Олесь Вахнiй писав: Я не обмовився, посилаючись на самих арештантів. Мені не соромно визнати, що за матеріальну винагороду в 500 гривень, в Україні реально налагодити зв'язок навіть з ізольованими від суспільства. Червоніти від сорому мушу не я (попри те, що мої руки давали хабаря й мобільний телефон), а репрезентанти наповнених запопадливими й водночас продажними кріпаками силових відомств. Маю на увазі МВС, СБУ та пенітенціарну систему.

Пробачте, я за Вашу ситуацію не знаю, тай це не потрібно.
Думаю Ви це мали би розуміти. Насправді, в цій ситуації, Ви нікого не підкупили, скоріше Вас ввели в оману.
Телефон там, є допомогою їм, а не виходом з ситуації для Вас. (якщо взяти до уваги, що затримані не у простому СІЗО. У звичайних, підпорядковуваних МВС, телефони в камерах давно на службі і негласно дозволені, тільки з метою засобу, ефективного засобу збору інфи. А про СБУ шне сізо і говорити зайве.)
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Спогад про недiльну проповiдь

Повідомлення Олесь Вахнiй » 29 листопада 2011, 16:48

Сьомого лютого 2010 року (нагадаю що того недільного дня формально суверенізована постколоніальна адміністрація в черговий раз шляхом брехні й фальсифікацій узаконювала узурпацію влади), перед вірними розташованої в селищі Софіївська-Борщагівка (мікрорайон передмістя Києва) церкви “Пробудження” (Церква Єванангельських Християн-Баптистів) виступив американський пастор Ерік Мох. Зрозуміло що проповідь була прив'язаною до того вертепу який безпринципні й продажні політикани охрестили “виборами президента”. Аргументи проповідника вражали до самих глибин душі, тож обтяжу себе (пробачте що не дослівним, проте максимально наближеним до почутого) переказом лише кількох абзаців.

-Українці! З перших-же днів мого перебування на вашій щедрій на врожай землі, я знайшов підстави для смутку й занепокоєння. Значний відсоток з-поміж вас вірують гучним закликам й теоріям фальшивих пророків. Вас змусили повірити що шляхом зміни політичної верхівки ви подолаєте суворі, багаті на біди й негаразди виклики часу. Мушу вас розчарувати. Ця теза є помилковою. Більше року тому Сполучені Штати обрали нового президента. Переможець обіцяв стабілізацію долара, скорочення зовнішніх витрат й збільшення асигнувань спрямованих на зміцнення економіки. Чимало моїх співвітчизників повірили чорношкірому хлопцеві якого навчили переконливо озвучувати привабливі для обивателів ідеї. Минув час, а проблеми з якими стикаємось ми нині, є суттєво більшими, астрономічно складнішими й в стократ актуальнішими, аніж ті, які брались поборювати його радники. Під сучасну пору рейтинг Барака Обами падає щодня, й чимало американців починають нарешті розуміти, що покладання на доктрини котрі зосереджують увагу загалу на поборенні проблем можливо й складних, проте в суті своїй дочасних, ніколи не дадуть позитивних наслідків. Кличу й вас, у власному побуті і вчинках, керуватись наукою й Заповідями Творця, гуртуватись довкола відвічних та довічних вартостей. Зрозумійте: зациклення на дочасних проблемах і негараздіах є беззмістовною “війною з вітряками”, оскільки ігнорація духовного й переймання виключно “економічними й комерційними проектами” провокують до лицемірства й цинічної нівеляції людської гідності.

Пригадую що емоційна проповідь спонукала до роздумів. Ерік Мох таки мав рацію. Перенасичений матеріальними благами Захід щораз глибше занурюється в багно духовного розкладу й всебічної розбещеності. Ігноруючі чесноту моралі сатанинські ліберальні ідейки мірилом земного щастя проголосили стандарти ситості, а інтереси громади, нації й держави - “кайданами особистості”. Мирним шляхом людей перетворили на покірних рабів ринку й формально демократичної, проте прагнучої тотального контролю над особистим життя системи.

Прикро визнавати, проте аналогічними за суттю матеріалістичними міркуваннями керувався й “пересічний українець” в часі Всеукраїнського референдуму 1-го грудня 1991р. Нагадаю, що організатором того дійства виступила неочікувано для самої себе (в дійсності формально) суверенізована окупаційна адміністрація. Штучно злюмпенізований й зпролетарізований злочинним марксовим вченням загал повірив що “припинивши годувати Росію” він опиниться в переповненій матеріальними статками країні. Брехнею й репресіями супроти свідомої причин буття людини в цьому грішному світі верстви, українців позбавили змоги належно помститись й покарати за століття фізичного терору та духовного винародовлення. Від самих початків бутафорної незалежності, Україна так і не здійснила логічного для періоду принципових пертурбацій цілковитого усунення від влади тих, хто в часи поневолення шляхом праці в органах окупаційної влади відмовляв нашим предкам на право бути повновласним господарем рідної землі. Скориставшись владою, постколоніальна адміністрація поспішила самопроголосити себе політичною та економічною елітою. Наявність в руках владних важелів жодним чином не свідчила про вміння й бажання творити гідний вільної людини спосіб життя. Верхівку жодним чином не цікавили здібності та духовні ресурси тероризованих впродовж кількох століть автохтонів.
Справжнім лихом українського суспільства є вміння блискавично братись до справи й підійматись на дусі, але при першій же зустрічі з труднощами зневірюватись й опускати руки. Зіткнувшись з проявами недолугості, відвертого саботажу, ігнорації моральних засад та потреби належним чином дбати про духовний та культурний розвиток, зухвалим вивищуванням власних прихотей й забаганок над суспільними потребами, відвертою зневагою до закликів і звернень громадскості, українці замість нехай вже і запізнілого усунення від влади прислужників вчорашніх окупантів й унеможливлення виховання ними ще цинічнішої зміни, почали масово зневірюватись, байдужіти, втрачати надію та ентузіазм, виїздити з України на заробітки або й цілковито емігрувати. Чинна виборча система призвела до перетворення багатьох партій на закриті корпоративні структури з відсутністю внутрішньої демократії та відсутніми зв'язками з виборцями. Партійні ідеології практично не впливають на ухвалу рішень керівництва партій.

Декілька років тому, в передріздвяний час, Україна пережила потужний поштовх до позитивних змін у суспільному і політичному житті. Тоді багато хто наївно вбачав у цьому справжні оновлення й відродження, забуваючи що помаранчеві й біленькі з червоною плямою шарфи гендлярів-мільярдерів та колишніх комсомольських й навіть компартійних функціонерів (значний відсоток з-поміж яких не були навіть етнічними українцями) жодним чином не є індульгенцією за вчинені злочини і перепусткою до владних крісел. Минуло лише декілька місяців, й ейфорія почала спадати, а разом з нею і віра в перемогу справедливості та добра. Багато хто забув, здавалося б, цілком очевидну істину. Наповнене реальним й здоровим змістом оновлення не може здійснитись за помахом чарівної палички. Задля його реалізації, потрібні принциповість, самодостатність та терпелива й послідовна праця. Передвиборчі обіцянки більшості претендентів на президентську папаху в часі останніх виборів також обмежувались голослівним запевненням в справі побудови економічного раю в Україні, збільшенням пенсій, стипендій і зарплат, заграванням з окремими категоріями й обіцянками дарувати їм пільги й привілеї. Прикро визнавати, проте українці і цього разу купились на вже скомпроментовану комуністичним тоталітаризмом й західним лібералізмом побрехеньку.

Тверезий аналіз причин більшості нинішніх бід і негараздів зайвий раз підтверджують тезу про необхідність якнайшвидшого здійснення в Україні принципових реформ. Першочерговими в цій справі є дематеріалізація (себто повернення до національних духовних витоків), десовєтизація, дерусифікація, а віднещодавна й девестернізація та протидія найрізноманітнішим деструктивним й націєвбивчим окультним вченням. Зрозуміло що боротьба з тріумфальною ходою брехні і несправедливості вимагає титанічних зусиль й болючих втрат. Отримана в спадок від почилого геть не в Бозі сатанинського Союзу система вже передбачила можливі кроки незгідних, й діючи на упередження нищить навіть найбезневинніші протести проти її політики свавілля й всебічного винародовлення. Проте небайдужим до долі рідного народу патріотам варто зрозуміти: законослухняність в неприродніх, штучно створених умовах — зрада і злочин. Потрібно врешті-решт остаточно позбутись нав'язаних окупантами стереотипів й злочинних трактувань суспільних явищ і процесів, подій минулого і нинішнього буття. Український загал врешті-решт мусить зрозуміти, що національні особливості не є чимось випадковим а тим паче архаїчним. Чинниками котрі їх формували є територія замешкання народу, її географічне розташування, клімат, побут, хімічний склад споживаних продуктів, довколишні флора і фауна. Кожна етнічна спільнота має притаманне лише їй світосприйняття. Ігнорація й занедбування національних ідентичностей руйнує як в окремих індивидах так і в етнічних спільнотах (націях) спадковий зв'язок між предками й нащадками. Людина котра не відчуває будь-яких зобов'язань є бездуховною істотою. З причини кількасотлітньої приналежності до чужих за походженням, змістом і духом тоталітарних держави, в уяві багатьох обивателів влада стала асоціюватись з купкою нічим не поєднаних з народом бюрократів. Зрозуміло що це трактування є помилковим. Головним призначенням держави є унормування стосунків між громадянами на основі притаманних автохтонам традицій, захист населення від проявів зовнішньої агресії, створення якнайкращих умов задля реалізації талантів. Національні держави мусять уникати ситуацій де прибуток буде виключно клановим або індивідуальним, й водночас поборювати ігноруючі особисту свободу форми нівелюючого людську гідність колективізму. Навіть поверховий аналіз нинішнього стану речей, дарує розуміння, що нинішня внутрішня і зовнішня політика режиму є продовженням започаткованої ще за часів окупації практика духовного і фізичного винищення українців. Вбивством і винародовленням є демонстрація озвучених мовою вчорашніх окупантів на телеекранах стрічок, засилля низькоякісної й вульгарно-брутальної москвомовної естради, примушування до святкувань нічим не поєднаних з історією українців дат та подій, брехливо-упереджене трактування подій минулого. Вже котрий рік українців дурять побрехеньками про першочерговість “економіки й підвищення рівня життя”, замовчуючи що позбавлених честі, гідності й розумінь причин негараздів (а вони криються саме в духовній площині) є лише формою поневолення та утримування в покорі. Українцям варто якнайшвидше відмовитись від дискусій з поневолювачами, котрі закликами “передати владу професіоналам” відвертають увагу від єдиної причини всих бід і негараздів. Єдиноправильний шлях до поліпшення життя свого часу вказав видатний теоретик українського націоналізму Дм. Донцов: “Не визволимося політично, доки не визволимося духовно”. Варто раз і назавжди відмовитись від ганебної практики запобігання і навіть врахування забаганок, побажань і вимог населених в Україну етнічних чужинців та їхніх вже наділених громадянством нащадків. Останні мусять якнайшвидше повернути награбоване та викрадене ними та їхніми предками в українців майно, й повернутись на історичну Батьківщину. Принциповою мусить бути й позиція стосовно осіб котрі заплямували себе працею в окупаційній адміністрації часів Радянського Союзу та вихованою нею зміною з числа новітніх аморальних й безпринципних (проте готових щохвилини і з-за будь-яких умов заради особистої вигоди зрадити Україну) політиків й посадовців. Толерація зради загрожує возведенням її ранг чесноти. Головним мірилом будь-яких вчинків мусить бути узгодженість їх з Божими Заповідями, національними традиціями українського народу й здоровим глуздом. Решта теорій вже давно скомпроментовані часом. Прикро, проте цю істину майже ніхто не поспішає взяти на озброєння. То чи варто дивуватись результатам останніх “виборів” й можливістю передбачити результати майбутніх? Підлістю й брехнею українців утримують в незаздрісному стані духовної деградації й непомітному для позбавленого вміння відрізняти кукіль від пшениці обивателя ярмі фізичного рабства. Такими легше правити.

Господи! Мої ножі для кари вже освячені. Вірю що захист честі рідного народу Ти не потрактуєш злочином. Благаю лише одного: даруй українцям прозріння.

Олесь Вахній

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення Олесь Вахнiй » 13 грудня 2011, 16:10

Трагічним спадком кількасотлітньої бездержавності українського народу є спричинені кріпацтвом та войовничим атеїзмом моральний розклад, духовна деградація і керунок матеріалістичними міркуваннями в справі вирішення побутових проблем та викликів часу. Факт проголошення незалежності здавалось би повинен був повернути українців до витворених предками й посталих на християнстві духовних вартостей. На жаль, аналіз нинішнього буття дарує невтішні висновки. Справа утримання українців в тенетах егоїстичного матеріалізму (себто віри в перевагу чуттєвого над духовним) є вкрай вигідною для земного воїнства лукавого. Проте наслідки поклоніння мамоні й ганебному запобіганню перед наділеними владою та грішми вкрай загрозливі, оскільки продовженням духовної руїни є фізичне вимирання.

Серед тем, що безугавно і невтомно експлуатуються когортою вітчизняних аналітиків, експертів та самозакоханих кар'єристів-політиканів, одне з чільних місць посідають теревені про першочерговість так званої “стабілізації суспільно-політичного життя та економічних чинників”. Поважні дядьки та ще безвусі, проте вкрай зухвалі й амбітні політологи простраційно просторікують про стабільність як панацею і абсолют. Водночас, геть всі вони без жодного виключення, істеричними голосами закликають грім і блискавку на голови тих, хто згідно їхніх визначень “провокує кризові процеси й конфліктні ситуації в суспільстві та заважає здійснювати заходи, спрямовані на соціальний захист населення”.

На щастя, не позбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що здіймання галасу довкола новітньої кризи (котра, до речі, є одним із елементів розвитку) насправді є формою виправдання власних недолугості та неспроможності подолати атаку проблем новітнього часу. Конкуруючі між собою фінансові угрупування, використовуючи позбавлені чіткої ідеології підконтрольні їм політичні партії чи іменні блоки, вдаються до взаємного звинувачення в найтяжчих гріхах і найстрашніших злочинах. Кожен прагне довести власну вагомість, тож звинувачує політичних опонентів (насправді економічних конкурентів) в замаху на ідилію, навіяну гудінням хрущів над вишневим садком біля тієї самої хати, що скраю. Поза сумнівом, що речники, а тим паче замовники цих беззмістовних і більш ніж помилкових тез є людьми матеріалістичного світосприйняття. Трагедія окрадених системою автохтонів їх ніколи не цікавила. Сумні реалії засвідчили: доля народу, ім'ям котрого начебто здійснюють політику, практиків “корупційного раціоналізму” жодним чином не цікавить. Як і в часи тоталітаризму, балачки про захист гідності кожної особи та реальні потреби загалу залишаються пустопорожнім дзвоном.
Майбутнє, яке безальтернативно нав'язують Україні, не передбачає місця наділеним гідністю і вмінням самостійно оцінювати явища та події. Єдині й обов'язкові для штучно позбавлених моралі та духовності псевдовартості перетворять наділену душею людину в біологічного робота, котрому задоволення найгріховніших забаганок буде критерієм щастя і сенсом буття. На тлі переваги смертності над народжуваністю, дії цих політиканів варто трактувати актами цілеспрямованих геноциду та винародовлення.

Попри відсутність чітко окресленої дати чергових виборів до Верховної та Київської міської рад, факт з'яви на вулицях Києва розповсюджувачів інформаційно-рекламної та агітаційно-пропагандистської літератури свідчить про початок передвиборчої кампанії. Як відомо, процес очікування війни нерідко є тривожнішим від неї самої. Нападник, рівно як і майбутня жертва, майже завжди перебувають в полоні штучних умовностей. Психологічна напруга робить світ простішим і жорстокішим, але водночас яскравішим і відчутнішим. Екстрим загострює почуття, загартовує волю й провітрює мізки. Виклики і перешкоди провокують до дій й пошуку шляхів в справі протидії загрозам.

Двадцять років дискредитації української державності дарували змогу спостерігати за діяльністю великої кількості дешевих, проте вкрай амбітних штукарів. Відразу після проголошення незалежності, впродовж кількох виборів президента, платники податків вислуховували обіцянки керівника Української Фінансової Групи Валерія Бабича. Народжений після війни в одному з містечок Західної України етнічний росіянин (син вбивці НКВДиста) без найменшого докору сумління обіцяв виборцям швидкий зріст особистих статків в разі здобуття ним крісла президента. Пригадую, як в першій половині 90-х років вже минулого століття загал дивувався об'ємам “подарунків” та кількості друкованої агітаційної продукції. Підозрюю, що саме ця нескромність і стала причиною прийняття ВР кількох законів, котрі (нехай і формально) регламентували суми коштів, котрі можуть бути витраченими на передвиборчу агітацію. Лицемірна “щедрість” Бабича швидко забулась, оскільки напередодні й відразу після перших парламентських виборів почали з'являтись аналогічні, не менш зухвалі й амбіційні “проекти”: “Громада”, Народно-Демократична, Соціал-Демократична, Ліберальна, Прогресивно-Соціалістична партії й чимало інших. Сподіваюсь, мої однолітки ще не забули брехливих запевнень і закликів чільників тих без перебільшення злочинних угруповань. Жодне з них так і не було втіленим в життя, а прізвища Пустовойтенко, Лазаренко, Медведчук й Вітренко асоціюються нині виключно з негативом.

Вибори за змішаною системою 1998 року уможливили внаслідок усної вказівки Леоніда Кучми потрапити до ВР вкрай агресивному уламку соціал-демократів. В глибинах пам'яті я надовго закарбував такий випадок: на моє прохання пояснити різницю між соціал-демократією й лібералізмом від оплачуваних чільників молодіжних філій цих самих партій відповіді я так і не почув. Хизування знайомством з депутатами ВР й челядниками Апарату Президента, Кабінету Міністрів або якихось міністерств їм видавалось суттєво вагомішим. Чи не найбільшу огиду викликали методи пошуку “прихильності загалу”. Бабич у наданому в ефірі часі “вшановував” загиблих в часі Другої Світової совєтських окупантів, вчорашні комсомольські очільники Матвієнко й Зінченко хрестилися, представник “тяжкої промисловості” Кучма сіпав струни гітари, а компартійний ідеолог Кравчук жахався злочинами КГБ. Нещирість викликала огиду, проте зматеріалізований загал прагнув “хліба і видовищ”, й дозволяв себе дурити.

Методи нинішніх шукачів владних крісел є суголосними за змістом і формою. До пам'яті приходять обіймання Юлії Тимошенко з улюбленкою ЦК КПСС Аллою Пугачовою та зорганізований в часі останньої передвиборчої агітації тур переважно російськомовних і хамовитих співаків теренами України. Нехай молодь казиться, аби лишень не заважала “керувати”. Опинившись в незаздрісному становищі, Тимошенко звернулась до патріотичних гасел, сповідниками яких в переважній більшості є україномовні українці. На щастя, втомлений її цинічністю люд з байдужістю споглядає на дешевенький водевільчик, який безпідставно охрестили “актом політичних репресій”.

Колегою в нечуваному дурисвітстві Тимошенко був і Леонід Чернівецький. Обраний його радниками шлях виявився фатальним для киян. Розпродаж комунальної власності спричинився до суттєвого погіршення життя та призвів до кількох арештів і безлічі нарікань. Проте пакунки з харчами, якими Чернівецький купував голоси не лише закоханих в “радянське минуле” бабусь, не стали для останніх причиною каяття. Кілька років тому, факт підняття цін на комунальні послуги викликав різке невдоволення киян. Чільником протестних акцій оголосив себе нащадок грішних втікачів з берегів Йордану й принциповий неплатник податків Михайло Бродський. Епітети, якими він осипав (щоправда, завбачливо поза камерами) Чернівецького заслуговують уваги правоохоронців, оскільки адміністративної відповідальності за брутальну лайку в громадському місці ніхто не скасовував. Пізніші зізнання Чернівецького в єврейському корінні матері й оприлюднення факту наявності в нього паспорту громадянина Ізраїлю засвідчили, що очолені Бродським “протести” в дійсності були лише формою “випускання пару” й грою в одні ворота. Утримається Чернівецький - добре, ні — лаври “переможця” здобуде співплемінник. Кагал претендує на передбачливість.

Під сучасну пору, кияни продовжують дозволяти дурити себе першому союзникові Чернівецького в Київраді Кличку та ніким не обраному колишньому офіцерові кривавого КГБ, а за сумісництвом “Голові держадміністрації” Олександру Попову. З'явилися й нові. Громадське об'єднання “Народна Ініціатива” показовим перейманням побутовими незручностями свідомо відволікає увагу киян від постання причин явищ, з якими закликає боротись. Заяви формального керівника штабу Ігоря Тенетка про аполітичність й відсутність залежності від олігархів не відповідає дійсності. Присутність на нарадах особи в супроводі озброєного охоронця, яку відрекомендовують “Іваном Констянтиновичем” і вказівки якої гламурний Тенетко запопадливо втілює в життя, свідчить про нещирість керівництва “Народної Ініціативи”.

До речі, ідеї ще “нерозкрученого” громадського об'єднання не є новими, а тим паче ексклюзивними. Впродовж кількох останніх років киянам муляв очі і псував настрій позбавленими глузду закликами чільник так званого “Громадського Активу Києва” Олександр Пабат. Показові “обурення свавіллям влади” виявились формою заробітку. Політичні та бізнесові конкуренти Чернівецького оплачували ГАКівцям мітинги біля стін КМДА і надавали змогу оприлюднювати різноманітні заяви з телеекранів. Нині пан Пабат зник з політичної арени міста. Зароблені кошти й набуті знайомства уможливили розпочати “власну справу” і, вже не криючись, зайнятись вирішенням меркантильних питань. Аналогічними методами послуговувався і Вадим Гладчук, чільник міфічного громадського об'єднання “Молодь — майбутнє України”. До честі останього (щоправда, звідкіля в нього ця чеснота?), він навіть не приховував, що є заробітчанином на довколаполітичній ниві.

Нині, окрім “Народної Ініціативи”, нішу Пабата й Гладчука опановує й “Коаліція Учасників Помаранчевої Революції”. Позбавлені честі, совісті та гідності парубки роздають коментарі журналістам, влаштовують показові бешкети в громадських місцях - і непогано на цьому заробляють. Реальні ж проблеми українців їх ніколи не турбували. Змаг за правду, прибутків імітаторам боротьби з режимом на рахунки не дарує. Йолопи! Кличу вас, спиніться! У вже визначений час Всевишній кожного покличе до звіту. Тяжко доведеться шукачам дочасної слави й закоханим у власні світлини на шпальтах бульварних газеток.

Скориставшись соціальною напругою й свавіллям кримінального і неукраїнського навіть за складом елементу, українців з новою силою починають втомлювати егоїстично-прагматичні й натреновані в царині американістики “молоді політики” з “Фронту Змін”, “Громадянської Позиції” та “Батьківщини”. Діяльність останніх жодним чином не є відпором здеградованому середовищу, а декларовані переконання й погляди нічим не різняться від практикованих постколоніальною адміністрацією. В разі здобуття нинішньою нібито опозицією депутатських крісел, українців і далі змушуватимуть труїтись московською блекотою, “святкуючи” 23-тє лютого, 8-ме березня, 9-те травня. Варто зрозуміти, що пронципової різниці між чужинцями Азаровим, Януковичем, Табачніком й шукачами дочасної слави Мартиненком, Яценюком й Гриценком годі шукати. Рух очолюваних ними середовищ узгоджений з інерцією системи, а доля етнічних українців їх ніколи не турбувала.

Свого часу руками помаранчевої зграї була здійснена спроба спаплюжити національну ідею. Вдало зігравши на прагненні жити в державі з розвиненим громадянським суспільством, вільним від свавілля челядників всіх рангів і рівнів, корупції й несправедливості, воїни лукавого використали гнів народу задля ще глибшого закабалення України. Зміна владної верхівки не дарувала платникам податків жодних прав при зіткненні з системою, і не змусила спецслужби захищати народ та закон. Силовики і далі вартують бюрократію від гніву окрадених системою й правових вимог.

Новітні процеси вкотре ставлять українців перед вибором. Або знову купитись на обіцянки нічим не поєднаних з народом політиканів та гендлярів-магнатів, які ними маніпулюють, або принципово стати на позиції ідеалізму й віри в першість духовного і його матеріальний наслідок. Боротьба з викликами, негараздами та проблемами сьогодення є приреченою війною з вітряками. Варто зрозуміти: поборенню підлягають не наслідки, а устрій, що їх продукує.
Олесь Вахній

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення andrey s. » 13 грудня 2011, 21:02

Слава Ісусу Христу!!!
п. Олесь, чи присутня в Україні партія, блок, чи якесь згромадження(досить помітне на загальному фоні), яке було би більш наближинне до світогляду Нестора Івсновича (Махно :) ).
Чомусь цікава Ваша думка з цього приводу.
Дякую.
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

luksander
старець
старець
Повідомлень: 1003
З нами з: 11 грудня 2009, 17:23

Re: Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення luksander » 14 грудня 2011, 14:26

Олесь Вахнiй писав:
Новітні процеси вкотре ставлять українців перед вибором. Або знову купитись на обіцянки нічим не поєднаних з народом політиканів та гендлярів-магнатів, які ними маніпулюють, або принципово стати на позиції ідеалізму й віри в першість духовного і його матеріальний наслідок. Боротьба з викликами, негараздами та проблемами сьогодення є приреченою війною з вітряками. Варто зрозуміти: поборенню підлягають не наслідки, а устрій, що їх продукує.
Олесь Вахній


стаття про те, що "вєсь мір - дєрьмо, і всє політікі - ...", - ну хто ж про це не здогадується?... :) от з рецептом дій (останній абзац же про це?) щось не допетрав... :oops:

сам раджу ось цей рецепт:
Для персонажа на ім’я «ми» — у той момент, коли у вашому туалеті, образно кажучи, з’явиться газета замість туалетного паперу, і ви зафіксуєте в собі це дно розпачу, після якого можливо все, — не приєднуйтеся до найбільш радикальних і рішучих. Знайдіть, за змогою, інший міф. Нам потрібно вийти з усього цього без великих руйнувань і втрат. І все-таки вийти.


із
Країна: вид із вікна

Любов Бевзенко «Дзеркало тижня. Україна»
http://dt.ua/SOCIETY/krayina_vid_iz_vikna-93472.html

з повагою Олександр :Rose:

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення Олесь Вахнiй » 23 грудня 2011, 15:12

Вихід є. Очистити Україну від етнічних чужинців та вказати на місце матеріалістам

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Чарівна оболонка вбивчого атавізму

Повідомлення Олесь Вахнiй » 23 грудня 2011, 15:15

Період бездержавності витворив серед українців орду зденаціоналізованої, а з цієї причини безпринципної, морально розкладеної і духовно здеградованої погані, для якої чесноти пошани гідності ближніх, принциповості, переймання долею рідного народу видаються обтяжливим тягарем й викликають роздратування. Нагода бути хоча б якось причетним до зграйки спроможних “вирішувати питання” можновладців, дарує сумнівної вартості самовпевненість й фальшиве почуття суспільної вагомості. Проте, успадковане від тоталітарної системи духовне кріпацтво є великою перешкодою в справі національного поступу.

Проголошення незалежності жодним чином не змінило силоміць нав`язану систему збочених вартостей. Владні крісла утримали старанні виконавці злочинних вказівок Кремля. Рабська натура спідлених душею безідейних пристосуванців зненавиділа захист власної гідності й прояв навіть побутової непідконтрольності. Постколоніальна адміністрація, яка не маючи на те жодного морального, а тим паче, юридичного права узурпувала в Україні владу, усвідомлюючи, що суспільні пертурбації загрожують їй цілковитим занепадом і можливістю бути притягненими до відповідальності за злочини проти народу, не обтяжує себе вибором методів в справі протидії силам які прагнуть змін на краще. Окрім “профілактичних співбесід” (себто залякувань) в хід йдуть порушення замовних кримінальних справ, оббріхування, звільнення з роботи, виключення з ВНЗ, збір інформації про приватне життя. Такі методи багатьох змушують відмовитися від боротьби, й під тиском незаздрісних обставин перетворитися на покірного (або принаймні німого) раба антинаціональної за суттю й змістом системи.

Боротьба з постколоніальною, постокупаційною, народовбивчою системою зламала життя не одному патріотові. Пригадую як на зламі 1990-91 рр. багатьох відвідувачів приміщення Центрального Апарату розташованого неподалік готелю “Либідь” Народного Руху затримували міліціонери звинувативши в підозрі скоєння найрізноманітніших дрібних правопорушень. “З'ясувавши особу”, затриманих звільняли. Не тяжко здогадатися, що таким чином збирали дані про членство й активістів на той час вже опозиційної пануючій КПСС потузі. “Дрібним хуліганством” й арештом на сім діб потрактували спалення мною прапору Совєцької України напередодні першогрудневого Всеукраїнського Референдуму. Обставини затримання (воно відбулося не вдень спалення, а трьома днями пізніше) й питання які ставили мені на щоденних допитах офіцери міліції вже після арешту, свідчили що впродовж певного часу за мною й кількома товаришами здійснювався нагляд. Приналежність до Спілки Української Молоді, участь в патріотичних мітингах, ширення антикомуністичних листівок, ушкодження пам`ятників які незаслужено вшановують окупантів видавався їм гідним смерті злочином. Згодом, в період очолювання організаційної референтури Київської міської організації Конгресу Українських Націоналістів, а дещо пізніше - Київської міської організації СНПУ, мої дії спрямовані на досягнення сповідуваних переконань також ставали причино пильної уваги. Зацікавленість особистим життям давалась взанаки майже на кожному кроці. “Лицарів пострілу в спину” (працівників МВС та СБУ) цікавили знайомства, зв'язки з діаспорою, причини приналежності до УГКЦ. Пригадую, як особа котра відрекомендовувалася Валентином Івановичем, вихвалялась поінформованістю, що я окремо від решти однокурсників отримав диплом про здобуття вищої освіти й не брав участі в розпитті з цієї нагоди алкоголю. Його хвороблива уява вимальовувала далекі від дійсності причини. До згадки приходять й факти з'яви підозрілих «закоханих пар» та одинаків довкола дзвіниці Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6. В період з травня 1992 р., до мого арешту в липні 1998-го року, з причини відсутності сталого приміщення, київський осередок СУМ, а згодом СНПУ вимушені були використовувати для зборів одну з її кімнат. Смішно було спостерігати за мужланом років 45-ти й 20-ти літньою певно практиканткою, які упродовж кількох годин кружляли довкола дзвіниці в часі зборів, а в хвилини мого наближення імітували глибокі поцілунки. Одного з таких «спостерігачів» влітку 1998 р. нам вдалось навіть затримати й позбавити посвідчення працівника МВС. Остерігаючись нашої кількісної переваги й небажаючи бути битим, він зображав з себе п'яного, переконував що є найманцем, й перед від'їздом до Чечні прагнув лише поставити в церкві свічку.

Успадований від почилого (і геть не в Бозі) Совєцького Союзу тоталітаризм, нинішня система маскує «захистом Конституції та державного устрою». Ігноруючи потреби платників податків й запопадливо виконуючи вказівки режиму, новітні НКВДисти цілеспрямовано ідейно дезорієнтують загал, й не обтяжують себе усвідомленням існування чесноти моралі. Пригадую як в часі проведення Світового Конгресу Українців, який відбувався 2008 р. в приміщенні Українського Дому, я спробував звернутися з усною скаргою до чільника СБУ Валентина Наливайченка. Письмові, оприлюднені в кількох газетах та поширені в мережі Інтернет скарги, з якими я звертався до нього, Президента, Генерального Прокурора й міністра МВС залишались без жодних наслідків. Перешкодою в спробі поспілкуватись виявилась приваблива особа жіночої статі. Зацікавлення політикою уможливило ідентифікувати її як прес-секретаря СБУ Марину Остапенко. Чарівна зовнішність не завадила їй безцеремонно підвищити мало не до фольцету голос. Моїй настирності був поставлений діагноз “ненормальний”, а конституційне право на вільне пересування зневажене кількома брутальними епітетеми. Сам Наливайченко в моїх діях жодного криміналу не побачив, й запропонувавши залишити телефон громадянці Остапенко (що я відразу і в його присутності зробив) пообіцяв зв'язатися і вислухати скарги особисто. Зустріч звичайно ж не відбулася. Я не знаю про долю папірчика, на якому прес-секретарка записала мій мобільний телефон, проте стверджую, що використався він не за обіцяним Наливайченком призначенням.
Підлу і кріпацьку суть Марини Остапенко широкий загал зміг пізнати після зміни політичної верхівки. Не знаю, яким зіллям вона причарувала до себе гендляра-магната, а за сумісництвом й нинішнього Голову СБУ Хорошковського, але її лакейське слугування “помаранчевому” Наливайченку не стало причиною пропозиції знайти інше місце праці. Скигління колишнього директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира В'ятровича, який нарікав на надмірну зацікавленнісь його особою вчорашніми колегами, вона коментувала з цинічною посмішкою, й звинувачувала в заполітизованій упередженості. Проте факт затримання на київському вокзалі історика і директора музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого засвідчив, що слідкування за політичними опонентами й перешкоджання їхній діяльності з боку СБУ насправді існують.

Аналогічно, без найменшого докору сумління, брехала загалові Остапенко й коментуючи сфабриковану справу “васильківських терористів”. 22.08.11. прес-центр СБУ ошелешив загал повідомленням наступного змісту: “22 серпня ц.р. у м. Васильків Київської області співробітники СБУ затримали трьох учасників організованого злочинного угруповання, які мали намір скоїти вибух під час святкування Дня незалежності. Під час обшуку приміщення, яке зловмисники орендували неподалік центральної площі, виявлено саморобний вибуховий пристрій (СВП), наповнений елементами ураження різного розміру (цвяхи, гайки тощо). За попередніми висновками експертної служби, у разі вибуху СВП радіус ураження може сягати понад сто метрів, що спричинило б людські жертви і значні матеріальні збитки. За даними слідства, зловмисники планували здійснити вибух 24 серпня у м. Києві або передмісті під час святкування Дня незалежності України”. 25.08.11. прес-служба оприлюднила деякі “уточнення”: “У ході розслідування кримінальної справи за фактом вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст. 14 та ч.2 ст. 258, ч.1 ст. 258-2 та ч.1 ст. 263 Кримінального кодексу України, за підозрою у вчиненні вказаних злочинів затримано три особи. Під час проведення обшуків за місцем проживання цих осіб виявлено вибухову речовину – тротил, бойові набої, схему виготовлення саморобного вибухового пристрою, листівки з погрозами щодо вчинення вибуху та інші заборонені до вільного обігу предмети. 24 серпня 2011 року за матеріалами СБ України Генеральною прокуратурою порушено кримінальну справу щодо двох депутатів Васильківської міської ради за ознаками готування до вчинення терористичного акту, виготовлення та зберігання з метою розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення терористичних актів та незаконного зберігання вибухових речовин і боєприпасів. Також слідчим відділом УСБУ в Київській області порушено кримінальну справу проти громадянина Ш. за ознаками терористичної діяльності”. Нагадаю, що арештованими виявились депутати Васильківської міської ради Сергій Бевз, Ігор Мосійчук, та громадський активіст Володимир Шпара. Подальші події засвідчили, що започаткована ще за часів ЧК-НКВД-КГБ традиція безсоромно брехати й приписувати собі героїзм та цілодобову “працю на захист спокою громадян” залишилась керунком в діях й для їхніх спадкоємців з СБУ. Вибачатися за брехню, а тим паче каятися за злочини (попередників і власні) вони ніколи не наважаться. Здійснені в часі досудового слідства на вимогу захисників й самих арештованх 33 експертизи так і не зафіксували на нібито знайдених (методи обшуку дають підстави стверджувати що “вилучені” речі були підкинутими) в часі нічних обшуків в помешканнях арештованих набоях, наркотичних засобах, тротиловій шашці їхніх відбитків пальців. Так само не були виявленими цвяхи та гайки у вибуховому пристрої. До речі, згадка про наявність у вибухівці елементів враження (тих самих цвяхів та гайок) також не знайшла підтвердження.
Аналогічно до коментування скарг В'ятровича й Забілого, цинічно брехала Остапенко журналістам й про оприлюднене в мережі Інтернет відеозвернення громадяна Чернеги, який стверджував що працівники СБУ намагались змусити його підписати наперед заготовані “покази свідка” які не відповідають дійсності, проте брехливо обтяжують Мосійчука, Бевза і Шпару.

- Все, що викладено у зверненні – повний ідіотизм, спрямований на уникнення покарання за підготовку вибуху, який би міг зашкодити життю і здоров’ю громадян України у разі його вчинення. Брехлива заява зроблена з єдиною метою – відвести слідство і уникнути покарання”, – заявила тоді речниця СБУ.

Як свідок може “уникати покарання”, Остапенко звичайно не пояснила. Куций розум пристосуванки придатний лише для бездумного шельмування й озвучення наказів ворожого українському народові керівництва. Свідчення тому — реакція на подану наприкінці жовтня громадянином Бойко скаргу на ім'я Генерального Прокурора та Голови СБУ, в якій скаржник також стверджує про факти застосування супроти нього заборонених чинним КПК методів з вимогою визнати себе свідком в справі підготовки теракту. Прохання журналістів прокоментувати скаргу Бойко Остапенко не задовільнила, бовкнувши “без коментарів”.

Брехнею речниці СБУ було й твердження (з детальним описом процесу) про негайну ліквідацію шляхом підриву згаданого вище вибухового пристрою. В цивілізованій державі факт проведення експертизи над вибухівкою вже після заяви про її знищення, а тим паче долучення до матеріалів кримінальної справи висновків, які інакше характеризують її можливості, аніж про це було заявлено, повинен стати причиною порушення, якщо не кримінального, то принаймні дисциплінарного провадження. Але професійним брехунам з СБУ очей в Сірка не позичати. Сором й каяття їм геть не притаманні.
Олесь Вахній

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9689
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення о.Олег » 23 грудня 2011, 16:40

Олесь Вахнiй писав:Вихід є. Очистити Україну від етнічних чужинців та вказати на місце матеріалістам

а хто є тим етнічним чужинцем, від якого зазиваєте очистити Україну?
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Чарівна оболонка вбивчого атавізму

Повідомлення andrey s. » 23 грудня 2011, 18:34

Слава Ісусу Христу!!!
П.Олесь, цим дописом хочу дещо сказати...
Я не читав Ваш допис, небачу сенсу.
Ви хочаб зійшли з висот і відповіли на деякі запитання, навіть якщо бачите їх недолугими чи такими, на які не варто часу витрачати.
Справа у взаємоповазі, але Ви надто високо голову підняли, щоб помічати когось крім себе і своїх "професійних думок".
На загал, нічим не відрізняєтесь від тих, про кого так зверхньо і зневажливо пишите.
Так мені здається, і вже не переймайтесь, коли Вас то образило.
Таке, відчайдушне пищання, яке по суті ні про що не каже, а має якісь свої незрозумілі цілі, не виключено, що суто для заспокоєння себе самого, надаючи якись зміст і впорядковуючи своє обурення і безсилість. :pardon:
..................
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

luksander
старець
старець
Повідомлень: 1003
З нами з: 11 грудня 2009, 17:23

Re: Пробудження сезонних лицедіїв

Повідомлення luksander » 23 грудня 2011, 18:40

Олесь Вахнiй писав:Вихід є. Очистити Україну від етнічних чужинців та вказати на місце матеріалістам


Ну… хіба що в такому порядку, бо хто ж чужинців знищить? :Search:
Знаєте, колись євреї вже віддали перевагу матеріалісту, який очистить країну від чужинців, над Нематеріалістом… :(

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Симуляторам "голосу народу"

Повідомлення Олесь Вахнiй » 10 січня 2012, 20:14

Приводом написання цієї статті став наклеп. Примітивний, безграмотний і переповнений непритаманними українській мові термінами. Про його існування я довідався зовсім випадково, завдячуючи тому, що його копію розмістили як додаток до опусу “Большие страсти мальнького городка”, автор якої заховався за псевдом “Андрей Правдоподобный” (електронний ресурс: режим доступу: http://h.ua/story/347482/ ).

Не беруся переповідати й коментувати зміст писанини боягуза-стукача “Правдоподобного”. Вибори до місцевих рад породжують окрім переможців й тих, хто зазнав поразки. Для наділених гідністю й інтелектом ця обставина стає підставою для роздумів й тверезого осмислення причин останньої, а позбавлені честі, совісті та гідності себелюбці шукають винних.

Обставини та висунуті звинувачення арештованим в серпні 2011 року трьом керівникам київського відділення ГО “Патріот України” (двоє з яких були депутатами Васильківської міської ради, що на Київщині), вже стали причиною кількох телесюжетів і журналістських розслідувань. Наділені вмінням відрізняти полову від пшениці відразу зрозуміли, що за брехливо висунутими звинуваченнями криється злочинний акт політичних репресій. Ні для кого не є таємницею той факт, що попри декларування демократичних принципів, формально суверенізована постколоніальна адміністрація України вдається до найпідліших методів поборення незгідних з її злочинною політикою. Прагнучи подати руку помочі арештованим товаришам (з Володимиром Шпарою та Сергієм Бевзом знайомий з 2008 року, а з Ігорем Мосійчуком з 1994-го), я опублікував в мережі Інтернет взяте в режимі телефонної розмови інтерв'ю з Ігорем (“Розмова з політичним терористом”), а також написав кілька статей (одна з яких була опублікована в газеті “Інформаційний бюлетень”, №42), в яких поділився з загалом власними думками й баченнями незаздрісного для трійці та їхніх родин становища. (“Чарівна оболонка вбивчого атавізму”, “Терористичні перипетії”, та “З приводу “викриття терористів”).

Реакція на факт надання моральної підтримки арештованим не лишилася непоміченою. Першою, шляхом “блокування доступу для подальшої публікації матеріалів, відреагувала” редакція сайту “Спільна Справа”. Ну що ж, з практикою затикання рота мені доводиться стикатися не вперше, тож нехай кріпацьке запобігання перед вимогами перейменованих в СБУ КГБістів залишиться на совісті бутафорного “революціонера” Олександра Данилюка. Наступним кроком став згаданий вище, надісланий на імена Генерального Прокурора, Голови СБУ та Міністра МВС наклеп, авторство якого взяв на себе Голова ГО “Антифашистський Блок” Д. Савченко.

Віднайти в інтернеті хоч якусь інформацію про “Антифашистський Блок”, а тим паче Д. Савченка я звичайно ж не зміг. Ця обставина, аргументи на які посилається “антифашист”, а головне - самі вимоги, дають підставу підозрювати що реальними замовниками тексту є працівники Служби Безпеки України. Пославшись на “голос народу”, легше здійснювати репресії проти незгідних зі злочинною діяльністю осілої на печерських пагорбах постколоніальної адміністрації.

Наклепник називає арештованих керівників громадської організації “Патріот України” «відморозками», «зграєю», а моє християнське співчуття ув`язненим трактує «допомогою провізією та грошима» і «писанням славетних опусів». Терміни знайомі. Аналогічними користувались його попередники за часів лихої пам'яті виродків Сталіна, Хрущова, Брєжнєва, Андропова та Черненко.

Час є найчеснішим суддею. Цілеспрямований терор, оббріхування, штучні голодомори, нав'язування фальшивих псевдовартостей та заселення теренів України расово та етнічно чужим елементом, який нічим не поєднаний з її славним і водночас трагічним минулим, так і не змогли вбити прагнення українців бути повновласними господарями рідної землі і власної долі.

Я свідомий того, що надісланий на імена Генерального Прокурора, Голови СБУ та Міністра МВС донос швидше всього стане причиною чергової провокації, з подальшими арештами, проти українських патріотів в цілому і мене особисто зокрема. Послідовникам садиста Дзержинського чеснота пошани гідності інших є ненависною. Даремно стараєтеся. Здатність вбити фізично, або ув'язнити за брехливим звинуваченням, ніколи не вб'є ідею, час якої настав. Покайтеся, грішники. Ми всеодно приречені на перемогу.
Олесь Вахній

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Переконливі аргументи

Повідомлення Олесь Вахнiй » 16 січня 2012, 16:58

Суспільство, в якому існуючі механізми розв`язання викликів часу і посталих проблем уже не ефективні або й взагалі не діють, потребує докорінних реформ й оновлення. Гальмування або ігнорування цих чинників нерідко штовхають небайдужих до долі рідного народу на радикальні вчинки.

Станом справ на весну 1992-го року, дві досить таки чисельні київські громади УГКЦ не мали в своєму розпорядженні жодного храму для відправи духовних потреб вірних. Літургії правилися просто неба. Письмові звернення до державних установ та публікації в ЗМІ цинічно ігнорувалися неочікувано для самої себе суверенізованою постколоніальною адміністрацією. Ця обставина свідчила про байдужість до долі платників податків й не давала жодних сподівань на позитивне вирішення проблеми. Підозрюю, що тогочасне небажання клиру УГКЦ йти на компроміс з постокупаційною адміністрацією, відмова від участі в ініційованих режимом підлих ігрищах, були причиною відмовлянь й прагнення обмежити юрисдикцію УГКЦ виключно західними теренами України. Цей ненормальний стан речей змушував до активної протидії.

Напередодні Свята Воскресіння Христового, квартет активістів київського осередку Спілки Української Молоді (автор цих рядків був серед них), разом з в'язнем комуністичних таборів Ігорем Бондарем, завітали до Київської Міської Державної Адміністрації. Відверто кажучи, ми не мали чіткої уяви з ким конкретно доведеться спілкуватися. Отримуючи перепустки, з'ясували, що справою контакту з релігійними громадами займається особа на прізвище Соловей. Пошуки останнього в коридорах установи зайняли близько двадцяти хвилин. Не відрекомендовуючись й не обтяжуючи себе поясненням причин нашого візиту, ми вивели його з службового кабінету, завели до туалетної кімнати й відчинили вікно. Якщо мені не зраджує пам'ять, дійство відбувалося на сьомому поверсі. Пославшись на ігнорування поданих раніше звернень, Ігор Бондар декілька разів стусанув бюрократа по обличчю й в тіло, після чого запитав, яким саме чином проблема надання сакральних споруд вірним обох громад УГКЦ буде вирішена. Неабияк наляканий перспективою бути виштовхнутим з вікна, посадовець мало не плачучи запевнив що в найкоротший строк докладе титанічних зусиль задля вирішення кількарічної проблеми. Умовляння справили на Бондаря враження, тож град стусанів припинився, а пану Солов'ю було запропоновано відразу зайнятися вирішенням взятого на себе зобов'язання. Прощаючись, я запевнив, що в разі скарги до органів міліції, я особисто, і вкрай жорстоким способом, позбавлю його та членів родини життя.

Увечері того ж дня, “відповідальний за зв'язки” зателефонував втомленому довготерпінням політв'язневі й повідомив про рішення надати “для задоволення духовних потреб на період релігійного святкування” дзвіницю Церкви Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6, та ротонду на Аскольдовій Могилі. В тій же телефонній розмові, пан Соловей порекомендував не повертати його підлеглим ключі від храмів а продовжувати “здійснювати там релігійні обряди” й запевнив, що незабаром влада прийме окреме рішення про передачу сакральних споруд у власність громад на довший час. Цим здобутком, вірні УГКЦ користуються і нині. Нецивілізований метод дав практичну користь.

Нинішнє буття засвідчило, що аналогічні події відбуваються і у великій політиці. Цілеспрямовано населені у Латвію в період окупації та донині так і не депортовані на історичну батьківщину москвини та євреї, зібрали упродовж 2011 року близько 170-ти тисяч підписів з вимогою надати державний статус російській мові. Формальним ініціатором того паскудства виявився навіть не громадянин Латвії Владімір Ліндерман. Зрозуміло що зухвалість знахабнілих від безкарності приблуд та приходьків викликала серед латишів обурення. Згідно Конституції, зібрані підписи зобов'язували президента Андріаса Берзіньша подати на розгляд сейму відповідне подання. Виконуючи 20-го грудня минулого року бюрократичну формальність, він рішуче засудив ідею зрівняння мов автохтонів та вчорашніх окупантів, і заявив про готовність піти у відставку в разі її схвалення.

Замах на мову звичайно ж шокував латишів і викликав адекватну реакцію. “Для всіх патріотів Латвії, латвійська мова – святе! Вона була, є і буде єдиною державною мовою", - заявив, депутат сейму Райвіс Дзинтарс. “Ми прагнемо щоби Латвія була національною країною, а не малою Росією”, - підтримала його колега Вінета Пориня. На відміну від України, в присязі депутата сейму присутнє речення що захищає державний статус латвійської мови. Конституція Латвії містить 5 статей а латвійське законодавство ще й декілька законів, які захищають національну ідентичність та регламентують використання мови. Неналежне володіння, як і будь-яке порушення, караються справедливим штрафом.

Варто визнати, що населені всупереч волі автохтонів москвини Латвії, перебувають в суттєво кращому становищі аніж їхні єдинокровні брати в сусідніх Литві та Естонії. На відміну від останніх, де більшість окупантів так і не отримали статусу громадян, внаслідок шаленого тиску кремлівських чинників, керівництво країни пішло на поступки, й визнало громадянами цілеспрямовано оселену за часів вже почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Союзу погань. Як і передбачали політологи та аналітики, поступку латвійського керівництва москвини сприйняли проявом слабкості, й зажадали більшого. Під сучасну пору, завдячуючи грошовій підтримці Кремля та міжнародно-кримінальній діяльності (статус латвійського громадянина для москвинів та членство Латвії в міжнародних європейських структурах цьому суттєво сприяють) уможливили налагодити незалежний від державних чинників спосіб життя. У Латвії функціонують російськомовні газети, радіо, телебачення й освітні заклади. Чужинці мають всі можливості ігнорувати латвійські закони, не володіючи латвійською мовою здобувати освіту та мати інформацію. Таке собі безтурботне життя в непередбаченій для них Богом і природою країні.

Дискутуючи довкола подання президента, активісти патріотичних середовищ заявили про готовність знайти кожного парламентарія, який проголосує за надання російській мові статусу державної, й фізично за це покарати. Запевнення стосувалися, в першу чергу, депутатів проросійської фракції “Центр Згоди”. Голосування (депутати-латиші навіть на обтяжували себе зайвими дебатами) відбулося 22-го грудня. Зі ста парламентаріїв, 60 проголосували проти, решта, не бажаючи бути битими прямо в сесійній залі, від участі в голосуванні завбачливо відмовилися. Не в кращому становищі опинилися й ті, хто підтримав авантюру Ліндермана. Кожному з них, організатори акції ставили в паспорт штамп синього кольору. Факт його наявності, латиші роботодавці вже оцінюють шляхом звільнення підлеглих росіян з роботи. Цинічна зухвалість й наруга над пам'яттю знищених в часи окупації не повинні лишатися безкарними.
Олесь Вахній
MOD(viter): Тему переміщено в Балачку з розділу "Церква і Суспільство"

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Переконливі аргументи

Повідомлення andrey s. » 16 січня 2012, 19:41

Ну і що з того, і не варта так пересмикувати. :no:
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Хамовита претензійність

Повідомлення Олесь Вахнiй » 23 січня 2012, 16:30

Куций розум хама винахідливий на пошук виправдання власній недолугості. Аргументи, котрими він послуговуватиметься, вражатимуть розміром абсурду й безглуздості. На противагу їм, богобоязливі діти світла (маю на увазі наділених належними талантами патріотів) скромно рятуючись від морального й фізичного перевтомлення й вбивства власних нервових клітин, слухняно втілюючи в життя одну з порад Христа не сипати перед свинею перлів і бісеру, ухиляються від виснажливих і здебільше беззмістовних дискусій (чи то б пак малоконтрольованих в царині лексики словесних баталій). Дійсно, небезпідставно викликаюча огиду в послідовників божевільного Магомета тварина, так і не зрозумівши вартості побачених камінчиків, втопче їх в багно, а позбавлені або честі, або гідності, або найелементарнішого такту (а нерідко всього цього разом, а на додаток ще й відповідного власному віці життєвого досвіду й вміння надавати тверезі оцінки), будь-яку чесноту висміють як ознаку недолугості й «невміння крокувати в ногу з часом». Погоджуючись з наявністю логіки в діях свідомих власного призначення, водночас дозволю собі рішуче засудити таку поведінку. Сором`язливо-боягузливе уподібнення до страуса котрий в разі небезпеки ховає голову в пісок, свідчить про нашу слабкість, й жодним чином не врятує українське суспільство від всепоглинаючого наступу третьосортності й брутальної нівеляції відвічних та довічних вартостей. Дискредитуючо-дискримінуюча саме поняття культури брутальна примітивізація й профанація заповіджених Творцем, і впродовж довгого часу культивованих людством чеснот, є ганебною й водночас потребуючою всебічного поборення реальністю. Тож почуваючись зобов`язаним супроти минувших, нинішніх, й прийдешніх поколінь співплемінників, благаючи в Всевишнього сил не збочити з обраного шляху, берусь покласти й власну лепту в скарбничку захисту витвореного рідним народом світосприйняття.

Укотре з сумом й болем доводиться констатувати, що задекларована на папері незалежність, жодним чином не наповнилася реальним змістом. Як і в часи брутальної окупації, обивателі (а їх в нашому суспільстві більше ніж достатньо), продовжують формувати власний світогляд під впливом безперешкодно гарцюючою нашими палестинами «продукцією» вчорашнього окупанта. Речі потрібно називати власними іменами. Мавпована з не найкращих західних зразків естрада (хтивий Кіркоров, розбещена Пугачова, аморальні «татушки» й решта «вічноп`яних), примітивна, позбавлена найелементарніших норм пристойності й виховуюча виключно садистські схильності кінопродукція («Бандитський Петербург», «Брат», «Бумер»), беззмістовні й безкінечні (запозичені з латиноамериканських) телесеріали), узаконююча нівеляцію гідності й колишні загарбання «патріотична (в дійсності шовіністична) лірика («Любе», Маша Распутіна), дегенеративні й сприяючі всебічній дебілізації КВНи й “шоу”, продовжують труїти душі ще так і не пізнавших смак реальної (а не цинічно-бутафорної) незалежності. Облишмо демагогічні, безглузді, недоречні, й шкідливі закиди про необхідність спочатку витворити щось власне, цивілізоване, й якісно вартісніше. Хам жодних правил не дотримується. Ставлячи йому перешкоди (в даному випадку існує потреба в цілковитому очищенні українського інформаційного простору від його присутності), ми узабезпечуємося від подальшого духовного й фізичного вимирання. Бажаючим дискутувати нагадаю, що зрівнювати в правах й можливостях насильника (москвинів) й жертву (українців) аморально й вкрай несправедливо.

Теперешні українські інтелектуали позбавлені змоги й можливості (як з об`єктивних причин, так і внаслідок занадто великої замкненості в власному колі) дієво впливати на формування свідомості загалом. Уникаючи «конфліктних ситуацій», вони на кожному кроці відхрещуються від націоналізму, й з піною на вустах переконують в пошані до «справжньої, а не масової російської культури». Не на той млин л`єте воду панове. Кличу вас свідомо прирівняти «пересічного росіянина» до компартійного блюдолиза й наркомана Висоцького, перелюбника, царського підлабузника, й зухвалого україноненависника (пригадайте якщо не читали його більше ніж огидну «Полтаву») Пушкіна, п`яницю й ґвалтівника Єсеніна, сифілітика Маяковського. Не ковтайте валідолу, й не звинувачуйте мене в ксенофобському русофобстві. Вся «творчість» цих «порождінь єхидни» не варта навіть бруду з-під нігтя маорійського тубільця. Водночас, прошу не спримітизовувати до абсурду справедливу критику культури Хама. Це загрожує падінням до його рівня.

Уже понад десять років неабиякої відомості в колах шанувальників необтяжливого для розуму чтива набула писанина московського прозового борзописця Бориса Акуніна. Обмину поза увагою його етнічне походження, котре згідно повідомлень бульварної москвомовної преси, спричинилося до певних побутових незручностей. Баєчка покликана виключно для дешевої реклами, й нічого спільного з правдою не має. Вже не одне століття звавілонізована Московія з радістю сприймає в свої цупкі обійми безпринципних запроданців всіх походжень, тож скаржитися на невизнання й непошану Акуніну геть не доречно. Тим паче, що відразу після появи в світ його ідіотських «літературних проектів», в побудованій на фінських болотах «білокам`яній столиці» знайшлися зацікавлені в екранізації жодним чином не захоплюючих дух, але досить-таки претензійних на видовищність псевдоісторичних бойовиків щедрі «меценати». Шила в мішку не сховаєш. Справедливо покритикована й цілком заслужено облаяна російська історіографія, вже давно шукає шляхів й нагоди задля реабілітації. Писанина Акуніна виявилася більш ніж доречною. Шануючи принципи демократії й толеруючи багатовекторність світової політики, з скрипом в зубах погоджуюся визнати за ним «право на власне трактування історії». Всяка жаба власне болото хвалить. Прикрість викликає інше. Окремі україномовні видання вгледіли в його писанині щось варте уваги, й заходилися вихваляти, а подекуди навіть рекламувати «талановитого репрезентанта нової хвилі історично-детективного жанру». Ой-ля-ля! Невже редактори, журналісти, й критики україномовних видань настільки обмежені, що не вміють відрізнити ахінею від таланту? Сподіваюся, що ні. Сумні реалії свідчать, що більшість з них навіть не оскверняли себе переглядом й дослідженням традиційно низькоякісної московської писанини, а ті що наважилися опублікувати йому дифірамби, виконували замовлення геть не українських за складом й змістом (але таких що ганьблять Україну фактом функціонування на її теренах) рекламних підприємств. Утримайтеся від подальшої безпринципності панове. Після фізичної смерті (але не тіште себе наявністю часу для запізнілого каяття, оскільки це може трапитися і в цьому дочасному житті) Господь спитає за (нехай і несвідоме) долучення до духовного винародовлення рідного народу.

Як правило, вартість художнього твору визначається цікавістю сюжету й формою викладення. В останньому Акунін дійсно засвідчив наявність певних ознак таланту. Не кожному нині вдається збагатити власну мову віджилими, але цілком доречними архаїзмами. Проте ця «родзинка» жодним чином не приховує сутності літературного браку. Майже всі «шедеври» Акуніна починаються з «газетних вирізок», й після коротенького викладу сутності якоїсь жахливо-кривавої події, складаються з цитувань листів окремих, або й переважної більшості героїв. Не вирізняються жодною оригінальністю й сюжети. Ба, навіть більше. Правоохоронцям в царині захисту інтелектуальної власності варто порівняти їх сюжетами кількох доволі знаменитих детективних вигадок західних та дореволюційних авторів, й факт крадіжки не потребуватиме жодних спростувань.

Бакардійський принц Флорізель набув неабиякої відомості на теренах ще радянського простору з дешевенького, але за тогочасними стандартами «касового» фільму. Певно пригадуєте сюжет: спадкоємець престолу стає свідком спроби самогубства художника, й вмовлянням переконує його відмовитися від задуму. Згодом, не повідомивши власної ваги та крісла в суспільній ієрархії, долучається до членства клубу самогубців, й знешкоджує його жорстокого, підступного, й цинічного (проте водночас винахідливого й чомусь гидуючого кров`ю) чільника й ідеолога. Фінал традиційний для західного хепі-енду (щасливого кінця). Загартувавшись труднощами й негараздами (а як же без них), повернули зневіреним надію, а спонукаючого до гріховного переходу з життя в небуття справедливо покарали.

Сюжет й навіть події Акунінської «Коханки смерті» стовідсотково перегукуються з походеньками бакардійського принца. Спочатку декілька загадкових й водночас шокуючих громадськість самогубств (серед них й майстер пензля), (про них на перших сторінках волає преса), потім розчарована життям героїня отримавши відповідну рекомендацію долучається до членства специфічного клубу, в котрому також ( як і в «справі Флорізеля») є власний таємничий обряд визначення «обранця смерті». Жодної оригінальності, й анінайменшого натяку на нову й свіжу думку. Невідомо звідки випюрнувший (й водночас всезнаючий) переможець кількох автоперегонів пан Благовольський (ну чим не принц?) руйнує наставлені для слабодухих тенета, виводить непоганого психолога Дожа (чільника клубу) на чисту й прозору воду, й примушує членство змінити погляди на власне буття.

Позбавляючи самодурів й дурисвітів аргументів на користь випадкового збігу, дозволю собі ще одне порівняння. Буду безмежно вдячним шанувальникам детективно-пригодницького жанру в ігровому кіно, (реалії такі, що цей засіб мистецтва є суттєво активнішим чинником донесення до загалу інформації, аніж художня проза), коли пригадають придбану в «загниваючого Заходу» для радянського кінопрокату ще в 70-их рр. минулого століття стрічку «Екіпаж до Сінгапуру». Нагадаю сюжет: все дійство відбувається на борту величезного пароплава. Принишклого серед пасажирів вбивцю шукає професійний й вже немолодий слідчий. Досвід й кмітливість дозволили йому звузити коло підозрюваних до кількох осіб. Зведені докупи підозрювані, не маючи на початку ані найменшої уяви про причину уваги до власних персон, з часом починають небезпідставно нервувати й навіть ворогувати, а несприятливі обставини примушують вбивцю вдатися до ще кількох актів насильства з трагічною кінцівкою. Напередодні прибуття до кінцевого порту мандрівки (не без сторонньої допомоги звичайно) вбивцю таки знаходять й знешкоджують. Акунінський «Левіафан» - ще один приклад безсоромної крадіжки. Геть всі його герої (комісар Гош, Ераст Фандорін, корабельний лікар Труффо, ба і навіть ряд салонних розмов) мають прототипів в щойно коротенько викладеній детективній екранізації. Вартим уваги є й такий факт: певно віддаючи данину «євразійському вибору Росії», Акунін в обох «романах» затесав й японських самураїв (Гендлі «Коханка смерті», й Аоно в «Левіафані»).

Вже чую істеричні голоси захисників Акунінського плагіату:

- Не морочте голову, це подобається читачеві.

Не лицемірте панове! Не читачеві, а штучно утримуваному вами в стані деградації плебсу. Содоміту теж подобається його ганебна схильність, але це жодним чином не свідчить на користь навіть думки про толерацію збочення. Тому й кличу шанувальників детективно-пригодницького жанру ухилятися від марної трати часу й псування смаку. Загальновідомо, що копія (навіть та, котра прагне якомога далі дистанціюватися від першоджерела) суттєво гірша від оригіналу.
Олесь Вахній.

Аватар користувача
Максим Борець
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 208
З нами з: 31 грудня 2011, 23:14

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Максим Борець » 24 січня 2012, 17:14

Олесь Вахнiй писав:Кличу вас свідомо прирівняти «пересічного росіянина» до компартійного блюдолиза й наркомана Висоцького,


Ну не скажіть. Хіба Висоцький не був противником тієї ж самої компартійної системи, а щодо наркомана, то чи не довела його до цього та ж сама система?

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення andrey s. » 24 січня 2012, 17:31

Максим Борець писав:
Олесь Вахнiй писав:Кличу вас свідомо прирівняти «пересічного росіянина» до компартійного блюдолиза й наркомана Висоцького,


Ну не скажіть. Хіба Висоцький не був противником тієї ж самої компартійної системи, а щодо наркомана, то чи не довела його до цього та ж сама система?

Висоцкий це Висоцкий, і я поділяю Вашу думку, п.Максиме.
Правда навряд чи п.Олесь відповість, йому з висот не цікаво , і не гоже, не барскоє це діло, відповідати на думки "сантехніків які беруться думати про високе, політику, суспільні процеси, і т.д."... :(
(останнє, це суто моя Т.З., з приводу дописів п.Вахнія. Але справді, я ще ніразу не бачив, щоб п.Олесь знизійшов з висот і хочаб комусь відповів. Можливо Ви будете виключення, хто зна :pardon: )
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9689
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 24 січня 2012, 17:48

andrey s. писав:
Максим Борець писав:
Олесь Вахнiй писав:Кличу вас свідомо прирівняти «пересічного росіянина» до компартійного блюдолиза й наркомана Висоцького,


Ну не скажіть. Хіба Висоцький не був противником тієї ж самої компартійної системи, а щодо наркомана, то чи не довела його до цього та ж сама система?

Висоцкий це Висоцкий, і я поділяю Вашу думку, п.Максиме.
Правда навряд чи п.Олесь відповість, йому з висот не цікаво , і не гоже, не барскоє це діло, відповідати на думки "сантехніків які беруться думати про високе, політику, суспільні процеси, і т.д."... :(
(останнє, це суто моя Т.З., з приводу дописів п.Вахнія. Але справді, я ще ніразу не бачив, щоб п.Олесь знизійшов з висот і хочаб комусь відповів. Можливо Ви будете виключення, хто зна :pardon: )

чому Ви так? писав search.php?author_id=2308&sr=posts неодноразово. Просто не мусить відповідати, якщо не хоче. Не треба так
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення andrey s. » 24 січня 2012, 18:07

о.Олег писав:чому Ви так? писав search.php?author_id=2308&sr=posts неодноразово. Просто не мусить відповідати, якщо не хоче. Не треба так
З повагою, о.Олег

Я наголосив, що це суто моя Т.З....Так, бачу тепер, що в чомусь я був не зовсім точний...
Але суть мого допису не змінилась.....
Таким чином своє особисте висловлюю, про те, що читаю в деяких дописах п. Олеся Вахнія...
Ну так є, і це моє бачення суті тих дописів. :pardon: (звісно яку нікому не навязую, а й навіть можу у чомусь помилитись, не вірно зрозуміти)
Дякую.
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Олесь Вахнiй
початківець
початківець
Повідомлень: 41
З нами з: 07 березня 2011, 12:13

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення Олесь Вахнiй » 25 січня 2012, 14:16

Життэвий триб Володимира Висоцького засвідчив, що він був підлою і хамовитою людиною. Ніхто і ніколи його не утискав. Все він мав в предостатньому обсязі. І запрошення до гри в театрах та фільмах, і на студії для озвучення. Роллі покидька Жиглова і совєцьких солдафонів грав без найменшого докору сумління. Гнали його з театрів за пяні бешкети. Нинішнє прославляння цієї істоти, є формою навязування фальшивих героїв. Це аморально.
І даремно ви панове про "висоти". Я завжди готовий до дискусії.

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9689
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Хамовита претензійність

Повідомлення о.Олег » 25 січня 2012, 17:20

Олесь Вахнiй писав:Життэвий триб Володимира Висоцького засвідчив, що він був підлою і хамовитою людиною. Ніхто і ніколи його не утискав. Все він мав в предостатньому обсязі. І запрошення до гри в театрах та фільмах, і на студії для озвучення. Роллі покидька Жиглова і совєцьких солдафонів грав без найменшого докору сумління. Гнали його з театрів за пяні бешкети. Нинішнє прославляння цієї істоти, є формою навязування фальшивих героїв. Це аморально.
І даремно ви панове про "висоти". Я завжди готовий до дискусії.

ніколи дуже не вчитувався у Ваші повідомлення, пане Олесю. Але в цьому короткому тексті... Самі вже вигуки "ніхто і ніколи" дуже поверхові. Навіть, якщо Ви знаєте про життя Висоцького детальніше, аніж я грішний - такий спосіб висловлювання виглядає надто заангажованим. В кожному разі Висоцький може бути критикований, як і кожна людина. І, якщо подивимося на російських класиків - там досить багато неадекватних людей, про алкоголізм, хамовитість, підлість яких можемо говорити і говорити... Та і про те, що оспівували часто вороже українству. А що від неукраїнця чекати проукраїнського? От лише називати людину зневажливим "ця істота" на Форумі облиште навіть, якщо дійсно смієте когось аж так зневажати. Вам попередження. Нагадую, що червоним у нас пишуть лише модератори і все, написане червоним являється модераторіалом. Модераторіали взивають до виконання. На Форумі модераторіали обговорювати (цитувати/відповідати/тощо) заборонено (лише при потребі в ПП)
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).


Повернутись до “Балачка”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей