Процес Ісуса Христа

переклади, пояснення, роздуми

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9692
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Процес Ісуса Христа

Повідомлення о.Олег » 23 квітня 2011, 19:21

перепрошую за мову столітньої давності, з повагою, о.Олег
    ПРОЦЕС ІСУСА ХРИСТА.
    Юридична великопостна розвідка
    д-ра- Андрія Чайковського.
    Єгдаже видіша єго архієеє
    і слуги возопиша глаголюще:
    „Распни, распни єго"
    [Іоанн XIX, 6.]
    Предмет сеї розвідки єсть головною підставою нашої христіянської віри і яко такій
    належить передовсім до теольоґії. Однак можна його представити з становища юридичного як
    зовнішній об’яв, котрий догматів церкви християнської в нічим не нарушає. Отже, полишаючи
    квестії доґматичні церкві й священикам, обговорюю сей вікопомний процес Ісуса Христа з
    становища юридичного, хоч як християнин не відступаю в нічім від засад християнської віри і
    беру Євангелія за жерела автентичні і неоспоримі. Коли-ж ся розвідка не викличе того
    релігійного зворушеня, якого дізнаємо читаючи страстні Євангелія, то причина лежит в тім, що
    се пише не теольоґ, лиш юрист, котрий мусить числитися з процесом як з об’явом зовнішнім.
    ------------------------------------------------------------------------
    З страстних Євангелій, які читають вечером Великого четверга та зі звістної засади
    Мойсеєвого права „око за око, зубъ за зуб, голова за голову» [Моисей V, XIX, 21] можна би
    гадати, немов-то жиди щодо постанов правних були найбільш жорстоким народом, якого лиш
    коли світ видав. Однак зі всіх жерел, які про жидівське право крмінальне доховалися до наших
    часів, видно, що тото право, мимо своєї строгости права матеріального й екзекуції самої, було
    дуже гуманне і під тим зглядом не може єму дорівняти процедура найбільше освічених тепер
    народів. Воно було гуманніше і краще, ніж що-небудь ідеального можна видумати.
    Супротив тої певности історичної стоїмо перед питанням: чи Ісус Христос був суджений
    після права і процедури жидівської, а лише постанови тої процедури були нарушені і
    знасилувані, чи може Ісуса Христа судили після иншого права, не жидівського?
    Ісус Христос був з роду жидівського, його судили жиди, а затим не можна навіть
    припустити, щоб його судили після иншого як жидівського права, тим більше, що жиди
    ненавиділи Римлян і вважали для себе найбільшою нечестію користуватися варварськими
    законами, єсли не мусіли після того права римського поступати. — З того виходит, що Ісуса
    Христа судили після жидівського права кримінального і процедури, але се право й процедура
    були так беззаконно примінені й знасилувані, що цілий той процес представляється як велика
    беззаконність — Justizmord.
    Щоби пізнати, в яких точках знасилувано теє право, треба конче познайомитися зъ
    провідними точками жидівського судівництва, а відтак представити фактичне переведення
    самого процесу. Щодо того останнього, то треба взяти за підставу усі чотири Євангелія, як
    автентичний, так сказати би, протокол розправи. Крім Євангелій говорили о тім відіслані свого
    часу до Риму „acta Pilati", котрі до наших часів не доховались.
    Яке-ж було жидівське судівництво?
    Цілий устрій держави жидівської був наскрізь теократичний. Єгова був у жидів і
    найвищим паном і найвищим суддею. Він був володільцем всього, що на небі й на земли. Він
    був всевідаючим, найсправедливішим, а при тім найсгрогішим. Він проникав все, а з того
    виходит, що цілий устрій суспільний у жидівъ була одна мораль і право. Виходячи з цнї
    теократичної засади, дійшли жиди вже в найдавнійшу старину до таких поглядів на право і
    справедливість, до яких не дійшов не то що ні один нарід в старинности, але й середніх віків
    помимо христіянізму, котрий вже тоді був розповсюднений.
    Коли отже найвищим суддею у жидів був самъ Богъ, то й справедливість повинна бути
    Божа, правдива як і сам Бог, проста, та така, щоб її ніякими штуками не можна виминути. „Суд
    — річ Божа, каже Мойсей (V, 1, 17), і перед судом всі рівні".
    Хто поповнив беззаконність, той передовсім обидив Єгову, що той закон установив.
    Єгова всевідаючій певно такого беззаконника покарає, й кара Божа ніколи не мине. Коли ж
    мимо того, каже Моисей карати проступників, то не для того, щоби пошкодованому зробилося
    задосить, або державі самій, котра запоручає кожному свому членови безпечність, а лише для
    того, аби заманіфестувати, що нарідъ не солідарізується зі злочинцем і не хоче на себе стягати
    кари Божої, а противно хоче того беззаконника з-поміж себе викинути — „вивести зло з
    Ізраїля". Такою теорією о карі керувались і инші старинні народи і в случаях, що не були
    прямо загрожені карою смерти, виганяли злочинців з краю. Жиды однак воліли покарати
    смертію ніж виганяти сина Ізраїля з краю між поганські народи, де він також міг позабути
    правдивого Бога й стати поганином. Тому то після Мойсеєвого права були загрожені карою
    смерти такі злочини, на котрі після нових праводавств невелика кара арешту назначена.
    З тої причины, що злочинця, хоч-би він як скрився, не мине кара Божа, не було у жидівь
    ані поліції слідчої, ані публичних обжалователів.
    Коли найдено чоловіка убитого, а не було очевидного познаку, хто його убив,
    приписував Мойсей церемонію умивання рук кровію зарізаної телиці на знак безвинности всіх
    найблищих сусідів того місця, де найдено убитого. Аж коли би злочинця зловлено, наступав
    суд людський.
    На убійників була ще назначена приватна месть (ґоель) зі сторони рідні убитого (Мойсей
    V, XIX, 12). Старшина, піймавши убійника, видавала його в руки мстцеви. Щоби однак мстець
    не ділав поспішно, то установив Моисей три міста, замешкані священиками, яко прибіжище-
    азиль, де убійник мав спроможість схоронитися (Мойсей V, 19, 1—7). Хто до такого міста
    схоронився, був безпечный до того часу, поки його не переслухали судді. Показалося, що
    убивство було неумисне, тоді виходив живим.
    А вже-ж найтяжчий був би гріх, коли би суддя, що виконує судівництво в імени
    найвищого судді-Бога, судив не по правді і засудив кого безвинно. „Нехай судді осудять злого,
    а оправдують доброго» — каже Мойсей (V, 25, 1.)
    Людський розум хиткий і може помилитися, тому жиди при признанню кого винуватим
    були дуже осторожні. Вина підсудимого мусіла бути всесторонньо доказана, щоб можна його
    засудити, а поки такого доказу не переведено, вважали його невинним. Жиди задля того
    держалися в своїх судах презумпції безвинности, т. є. уважала підсудимого так довго
    невинним поки не доказано, що він справді злочин поповнив. Затим йшло, що ніхто не смів
    підсудимому заподіяти якої небудь пакости, поки не видано засуду. — Сей гуманний принцип
    був чужий не то иншим старинним законам, але найпаче законодавству середньовічному, а
    декуди й новожитньому, де від обжалуваного вимагали, аби свою безвинність доказав, та
    старалися тортурами наклонити обжалуваного до признання.
    За принципом презумпції безвинности йшли дальші вимоги процесові, а саме
    принципи явности і безпосередности розправи, та необмеженого права обороны, яке
    обжалуваному прислугувало.
    Коли злочин дійшов до відомости суддів, то передовсім справджувано вартість доносу
    через різні торжественні формальности. Ложним доносчикам грозила така сама кара, якою був
    загроженый злочин про котрий був донос. Poena talionis була чимсь дуже звичайним у жидів і
    вони виконували її з цілою строгостю: „І тогди зробіть єму так, як він хотів зробити братови
    своєму" (Мойсей V, 19, 19.).
    До розсліджування й карання злочинів були поставлені синедріони, трибунали місцеві, a
    крім того був такий трибунал центральний, столичний, в Єрусалимі. Обжалуваному
    прислугувало право або піддатися трибуналови місцевому або жадати розсудження своєї
    справи через трибунал столичный. Була се дуже важна постанова на той случай, коли
    обжалуваний мав причину боятися некористних для себе посторонніх впливів на суддів.
    Трибунал складався з 23 суддів. Розправи відбувалися явно, отже в білий день, перед судовими
    воротами (Мойсей V, 22, 16), де звичайно було більше людей, що могли суд контролювати.
    Був се рід суду присяжних, що складався з старшины городсьої, людей знаних з честности й
    загального довір’я. Один чоловік не мавъ права судити. Обжалуваний міг виключити тих
    суддів, котрих підозрівав о стороннисічть (Мішна). Коли навіть двох суддів жило зі собою в
    незгоді, то були вже суддями нездібними судити одну справу разом. Судді були обов’язані
    держатись подалеки відъ всякої сторонничости, а принимання подарків було строго
    заборонене. „Не вивертай присуду, – каже Мойсей (V, 16, 10), – не зважай на особи, й не бери
    подарунку, бо подарунок засліплює очи розумному й перекручує слова правдивому. Судді
    уникали навіть познаки сторонничости. Розказують, що один раві Самуїл виключив себе, з суду
    лише для того, що защитник обжалуваного подав йому руку з ввічливости, як вилазив з човна
    на берег.
    Розправа починалася переслуханням обжалуваного. Признання обжалуваного не мало
    сили доказу, поки не було доказане свідками. Жиди боялися, аби часомъ чоловік, що
    навкучилося йому жити, не признався до злочину змисленого, щоби, не маючи сам відваги
    вкоротити собі життя, не задумав в такий спосіб умерти. Тоді судді стали би винними пролитої
    невинної крови. Особливо придержувалася жиди того погляду при злочинах загрожених
    смертію. Кождий злочин мусив бути доказаний щонайменше двома свідками (Мойсей V, 17, 6
    й 19, 15). Свідками обтяжаючими могли бути лише мужчини непорочної слави, натомість
    виключені була від свідоцтва проти обжалуваного женщини, діти, невільники й люда злого
    поведення.
    Противно до доказу за обжалуваним допускали кого-небудь, хоч би й женщину, дитину
    або невольника.
    Зізнання свідків мусіли бути докладні, щодо місця й пори, й згодні зі собою. Найменша
    суперечність в зізнаннях уневажнювала цілый доказ. Кождого свідка по торжественнім
    заприсяженню питали не лише про ідентичність особи обжалуваного, але також й про те, чи
    він обжалуваного остерігав перед злочином, бо в такім случаю злочин уважався з замислом.
    Свідкови, котрого слухали при обжалуванім, отже під безпосередною його контролею
    пригадували, що він має лише тоє говорити, що знає зі свого спостереження личного, а не тоє,
    що чув відъ других, або що йому лише здається.
    Первістно не було у жидів окремихъ оборонців і так як у многих народів старинних
    мусів кождий сам себе боронити. Аж пізнійше заведено установу, що обжалуваний може
    прибрати собі дорадника, котрий переводив його процес і звався баальріб. Інституція таких
    защитників виробилась з того, що нераз судді в случаях труднійших питалися о гадку чоловіка
    розумного, котрий знаходився в суді случайно.
    Відтак дехто з публика з власної охоти піднявся сказати слово за обжалуваним й такий
    виступ уважали за річ дуже чесну й похвальну. Се уважали за заслугу перед Богом. До такого
    защитництва уважали себе покликаним й учені Левити. До того звання они заздалегідь
    приготовлювалися й з-поміж них витворились фахові защитники. Від того часу не було
    случаю, щоби обжалуваному не додано оборонця.
    Підозреного о злочин ніколи не запирали до слідчої в’язниці, но зараз по його
    приарештуванню вели на суд. Коли заходила потреба придержати обжалованого довше задля
    того що не все можна було відбувати судів, то його держали в передсінку в’язничим, не
    стісняючи в нічім його горожанського ділання. Такий тимчасово придержаний мав право
    заключати цілком свобідно всілякі умови.
    Суддів вибирали до одної справи 23 з поміж 71. Вони засідали в півокруг, так що один
    другого міг видіти. Напереді сиділи два писарі, що записували один те, що обжалуваного
    обтяжувало, другий те, що було за ним. Відтак сідали у стіп суддів молоді люде, що учились
    права й могли в обороні обжалуваного промовляти, але ніколи проти нього (Мішна — De
    senedriis).
    Крім доказу зі свідків знали жиди ще докази з присяги, котрої однак уживали дуже рідко,
    бо боялися надужиття з святости присяги. Така присяга була допускана яко присяга очищаюча
    та лише тоді, коли не було вистарчаючого доказу зі свідків. Присягу тую складав сам
    обжалуваний. Коли напр. був лише один свідок злочину, тоді обжалуваний мусив таку присягу
    очищаючу зложити. Як би однак пізніше показалося, що він закинений йому злочин поповнив,
    то вже не був за той злочин караный, лише за ложну присягу, за котру грозила кара смерти
    (Місhaelis — Моsaiches Recht).
    По переведенню доказового поступовання забирали передовсім слово тії судді, котрі
    були за обжалованим, а відтак ті, що були против, однак вони мусіли говорити з великою
    повздержні-стю. Тогді доперва забирали слово защитники, але лише в обороні обжалованого,
    ніколи проти. Наколи би поясняв спір щодо інтерпретації закону, обжалований мав право
    жадати, щоб його справу рішала велика рада в Єрусалимі.
    По переведеній розправі збирали писарі голоси, один - ті, що за увільненням, другий -
    ті, що за судом. Коли показалася більшість за увільненням, тогді обжалованого пускали зараз
    на волю. В противнім случаю не вільно було зараз видавати засуджаючого вироку, але аж
    третього дня. За той час мали судці обов'язок передискутувати дану справу докладно, мусіли
    вдоволити себе звичайною поживою і повздержатися від всяких увеселень. Третьої днини
    скоро-рано збирався суд оп'ять і начиналося голосовання. Голосуючий за засудом промавляв
    словами: «Я позістаю при моїм попереднім слові і засуджаю». Хто тих слів не сказав, то, хоч
    би при розправі був за засудом, уважався тепер, якби голосував за увільненням. Так само тії, що
    попередньо голосували за увільненням, не сміли тепер голосувати в некористь обжалованого.
    До увільнення вимагалося 12 голосів на 23. До засуду 12 голосів не виставало. В такім
    случаю, коли би за засудом голосувало лише 12 суддів, прибрав би собі трибунал по двох
    суддів нових і голосования відбувалося дальше. Те повтарялося так довго, поки не дісталося
    ще одного голосу за увільненням або два голоси за засудом. Прибирання суддів по двох йшло
    аж до числа 71, а если би і при тім числі не можна було досягнути пожаданого результату,
    тогді дискусія велась так довго, доки не виєдналось одного голосу за увільненням і
    обжалований виходив вільним.
    На смерть не можна було засудити такого, хто не доріс подвійної повнолітности, т. є. 21
    рік життя. Кари смерти були різного роду: каменовання, відрубання голови, удушення і
    повішення на дереві. Коли засудженого вели на лобне місце, су проводжали його два судові
    урядники з хоруговками: оден йшов при деліквенті, другий позаду. Крім того їхав передом
    герольд на коні, котрий голосив народові, що «сей чоловік (тут називав його по імені)
    засуджений на смерть за такий а такий злочин, против него свідчили тії а тії свідки, хто би
    хотів його оправдати, нехай зголоситься!».
    Коли би дійсно хто би такий зголосився, тогді той урядник, що був при обжалованім,
    давав знак хоруговкою своєму товаришеві і всі верталися оп'ять до суду, де розправа
    починалася наново. Розуміється, що за той час трибунал не розходився і ставляв коло себе
    возного з хоруговкою, котрий мав давати знак урядникам, що супроводжали деліквента на
    случай, якби хто в суді зголосився, що хоче посвідчити невинність засудженого. Примір такого
    взновлення карного поступовання подає нам Біблія о Зузанні і пророці Даниїлі.
    Перед виконанням екзекуції подавали засудженому одуряючий напиток, щоби тим
    способом зменшити у него чувство болю і смертельної тривоги. При виконанню екзекуції му
    сіли свідки, що против обжалованого свідчили, насамперед положити руки на засудженого.
    Пізнавши так провідні засади жидівського старинного кримінального процесу, випадає
    тепер розглянутися, о скільки той процес змінився під римським володінням, о скільки
    змінилися тоді політичні і суспільні обставини між жидами, а при тім пізнати, яке суспільне
    становисько займали головні особи, що в засуді Ісуса Христа брали уділ, а то священики,
    книжники, фарисеї, Ірод, Анна, Каяфа і Пилат Понтійський.
    Коли Помпей завоював в р[оці] 68 перед Хр[истом] Палестину, жидівське самостійне
    дотепер королівство стало васальною державою Риму, хоч не втратило своїх королів, котрих
    римляне на королівськім уряді затверджували. В тім часі висувається наверх родина Іродів.
    Ірод Антипатер походив з роду Ідумеїв і не був жидом. Він був дорадником тогдішнього
    жидівського короля з роду Макавеїв Івана Гірканоса. Дотепер жидівський король був заразом і
    архиєреєм. Син Ірода Антипатра, Ірод Великий, виєднав собі в Римі заіменовання себе
    жидівським королем за заслуги, які положив для римлян. Був се дуже зручний махер, котрого
    римляне уживали до різних крутих політичних місій. Зіставши жидівським королем, він не міг
    бути і архиєреєм, бо не був жидом. Архиєреєм зостався давніший жидівський король Іван
    Гірканос, і тим способом власть короля була відлучена від власти архиєрея.
    Було се в році 38-му перед Хр[истом]. Ірод Великий здобув Єрусалим, вигубив з часом
    без нащади родину Макавеїв і получив цілу Палестину в одну цілість. По його смерти, котра
    наступила в короткім часі по рождестві Ісуса Христа, поділилися його царством сини:
    Архиляй взяв Самарію, Ідумею і Юдею, а Ірод Антипас дістав Галилею.
    В короткім часі римляни нагнали Архиляя задля його звір-ської жорстокости, але його пайки
    не прилучили до прочої Палестини, лише до Сирійської провінції. Мимо того, для тої части
    Палестини, на котрій сидів Архиляй, поставили римляне окремого намісника, що мешкав в
    Цезареї над морем. В тім часі римським намісником був Пилат Понтійський, що володів над
    Самарією, Ідумеєю і Юдеєю. Обидва ті намісники приїздили на свята жидівської пасхи до
    Єрусалима, куди сходилися жиди зі всіх сторін. Пилат Понтійський і Ірод Антипас жили зі
    собою у великій незгоді аж до процесу Ісуса Христа. Оден другого хотів за всяку ціну
    висадити з заниманого становиська, хоча як люди світові і цісарські урядники позірно були для
    себе ввічливими.
    Первісно полишили римляне жидам повну самоуправу. Аж по кількох невдалих
    повстаннях стали римляне вкорочувати жидівську самоуправу. Між іншим, відібрано жидам
    право карати смертю. Однак ся постанова змінила лише остільки дотеперішнє судівництво, що
    жиди мали право після своїх законів засуджувати на смерть, а цісарський намісник мав засуд
    потвердити. Так само мішалися римляне, а зглядно їх намісники, до вибору архиєрея. Лише
    той міг стати архиєреєм, хто собі те достоїнство за добрі гроші купив. У тих часах було двох
    можних людей. Оба платили добре і не можна їм було відказати, що мінялися на
    архиєрейськім престолі щороку. Се були Анна і Каяфа. Вони були собі свояками. В часі
    процесу Ісуса Христа архиереем був Каяфа.
    Жиди були народом неспокійним, палким, не могли погодитися з тим фактом, що свою
    самостійність втратили. Вони не могли забути римлянам того, що їх позбавили тої
    самостійности, котру вони собі так дорого вибороли. Вони ненавиділи римлян з-за того, що ті
    були погане, а вони вважали себе народом вибраним. То ж при кождій нагоді зривалися жиди
    до повстання. Найпалкіші були галилейці. Розуміється, що кожде таке повстання не удавалося,
    бо жиди, мимо своєї завзятости і хоробрости, улягали силі вправлених римських легіонів.
    Жиди повстали були також за намісниковання Понтійського Пилата, а то з тої причини, що він
    казав на вершку жидівської церкви в Єрусалимі повісити цісарського орла. Жиди вважали се за
    обиду своєї віри. Римський цісар дав Пилатові указ, щоби до справ жидівської віри зовсім не
    мішався.
    Тогді розпадалися жиди на множество релігійних сект. Найзнаменитішою сектою були
    фарисеї. Вони інтерпретували закони після букви, не хотячи нізащо зрозуміти духа тих законів.
    У протиположности до них були єсейці, що мешкали близ Мертвого моря. Вони знову не
    дивилися на букву закону, лише хотіли поглибити його духа. Садукеї оп'ять не вірили в ніщо,
    особливо в посмертне життя. Були се люди виховані науками епікурейців.
    Але всі ті секти не покидали своєї національности і всі мали лише одну спільну мету на
    оці: висвободитися з-під Римської кормиги. Всі готовилися на ту рішучу хвилю, а вона мала
    наступити, коли Єгова пришле обіцяного Месію. Сего Месію кожда секта представляла собі з
    такими прикметами, яких їм треба було. Учені вважали його за дуже мудрого, що порозв'язує
    всі незрозумілі і всіляко інтерпретовані проблеми Мойсеевого закону і пророків. Се мав бути
    розумніший чоловік, як Соломон. Вони виображали собі, що той Месія піднесе науку так
    високо, що жиди стануть якоюсь академією наук цілого світа. Фарисеї і садукеї виображали
    собі, що той обіцяний Месія буде славний лицар, що вижене римські легіони, а жидам виборе
    пановання над цілим світом і вони будуть панувати, не здаючи нікому з того рахунку.
    Тим часом тиха і смирна вдача Ісуса Христа, що голосив слово великої безмежної
    любови ближнього, що вважав земське життя маловажним супроти життя вічного, не могла
    жидам ні раз заімпонувати. Верховодяча верства жидівського народу первісно не звертала на
    такого Месію найменшої уваги, бо вона добре знала, що се не той, кого вижидала, що такий
    Месія не возьме меча і не стане воювати за жидівську самостійність.
    Але слава про науку і чудеса Ісуса Христа стала лунати широко по цілій Палестині,
    особливо в Галілеї. Коло Нього стали збиратися люде бідні і нещасливі, бо лише в їх серцях
    могли знайти відгомін великі слова Спасителя: «Прийдите кь мні вси обременныи и азъ
    упокою вы».1 Тая слава з'єднувала йому з кождим днем множество приклонників, хоч Він не
    причисляв себе до ніякої з існуючих вже релігійних сект. Тепер спостерегла верховодяча
    верства жидівської суспільности, що так дальше бути не може, що простий нарід узнасть його
    за обіцяного і правдивого Месію, покине гадку збройного повстання під начальством того
    войовничого Месії, котрого вона надіялася, що освоїться з фактичним політичним станом і
    тоді освободження Палестини з-під ненависних римлян пропало навіки.
    Порішили отже позбутися Ісуса за всяку ціну. Спочатку хотіли дискредитувати Ісуса
    Христа перед простим народом, закидаючи йому, що не шанує саббату. Підносили ті закиди
    при різних нагодах, а я згадаю лише про два случаї, о котрих говорить Євангеліє, коли
    апостоли Христові рвали в суботу колосся і живилися, та коли Христос, уздоровивши
    недужого, казав йому взяти постіль і йти, хоч се була субота. З того видно, що фарисеї
    слідили Ісуса на кождім кроці. Однак кождого разу Ісус Христос умів їм відповісти на
    інтерпеляцію так, що слухаючий нарід станув по стороні Спасителя.
    Коли ті махінації не повелись, жиди хотіли цілу справу завернути на поле соціяльно-
    політичне. Вони стали підсувати Ісусові питання, чи належиться платити податки римському
    цісареві. Була се для римлян дуже дразлива квестія, отже дуже легко можна було тим
    способом звернути на Ісуса Христа око римської поліції, котра була би того не стерпіла. Але й
    тут не повелося їм. Відповіддю: «Дадіте Богу божія, а кесарю кесарева», - показав Спаситель
    своє посланництво небесне, котре з політикою не має нічого східного.
    Верховодяча верства жидівської суспільности, так сказати би, шляхта жидівська, рішила
    взятися до діла прямо і радикально, аби лише усунути Його за всяку ціну. Полишалися два
    способи: або згладити Ісуса Христа потайком через найнятих посіпак, що могло не удатися,
    бо Ісус Христос мав при собі своїх учеників і апостолів, або зааранжувати щось вроді
    легального процесу. Тая верховодяча верства рішилася в дорозі позірно легальній убити Ісуса
    Христа.
    «Він дає богато ознак по собі, то і цілий нарід піде за ним» (Йоан XI. 51). Квестію
    порішив Каяфа, що тоді був архиєреєм: «Лучче, щоби оден чоловік умер за людей, а не весь
    нарід загинув».
    Жиди зміркували, що найлегше удасться Ісуса згладити в Єрусалимі, коли він прийде
    на свята Пасхи. Тут вважали себе безпечнішими, ніж де-небудь на провінції, де простий нарід
    міг за Христом постояти. Жиди і так боялися опору галілейців, що визначилися прудкою
    вдачею, для того було порішено, щоби Ісуса Христа піймати і ув'язнити перед Пасхою, а аж
    опісля, коли нарід розійдеться домів, значить по святах, виконається цілий плян.
    Зайшла однак така подія, котра вплинула на зміну первісного пляну. Юда Іскаріот
    предложив архиєреєві і великій раді за гроші видати Ісуса Христа. Жиди прийняли Юду дуже
    радо, як приймається кождого зрадника перед зрадою, заплатили що хотів, без торгу. Вони
    знали, що Юда Іскаріот як апостол Ісуса Христа має право з Ним завсігди пробувати, знає
    Його добре і вкаже їм хвилю, коли можна Христа без шуму й опору та можливих розрухів
    піймати, а тим самим зробить їм неабияку прислугу. То ж, коли Юда обіцяв видати Ісуса
    Христа, ще в четвер увечір, жидівська старшина змінила плян: не відкладаючи на посвята,
    1 «Прийдіть до мене всі обтяжені і я заспокою вас».
    убити Ісуса Христа ще перед святами. Архиєрей послав своїх посіпак з Юдою за Ісусом і
    вони зловили Його в огороді, де молився вночі, коли при Нім не було нікого, крім трьох
    апостолів. Уложений Юдою плян удався знамените.
    Тої самої ночі з четверга на п'ятницю почався суд. Жиди тому так спішилися, бо після
    статуту цісаря Августа не вільно було відбувати судів ані в суботу, ані в надвечір'я суботи,
    почавши від дев'ятої години. Ісуса Христа ввели зв'язаного до архиєрея Каяфи, де зібралися
    священики, книжники і фарисеї на суд, а по дорозі вступили до Анни, що сего року не був
    архиєреєм і не мав ніякої власти. Анна мабуть постарався заздалегідь о тім, щоби Ісуса Христа
    до него привели, щоби міг наситити свою злобу видом зненавидженого чоловіка, котрий не
    буде в силі ставити йому якого-небудь опору. Ісус Христос не відповідав на ніяке питання
    Анни і тим дав йому пізнати, що Анна не має ніякої компетенції.
    Тим часом у Каяфи зібрався судовий трибунал - синедріон. Чи було достаточне число,
    законом приписане, сего не знати. Нема й о тім ніякого сліду, чи Ісус Христос мав який уділ у
    виборі суду. Між суддями не було нікого з прихильників Ісуса Христа, хто би забрав голос за
    ним. Вкінці треба піднести, що Ісусові не додали правного защитника, котрий би Його
    боронив.
    Розправа почалася переслуханням Ісуса Христа. Архиєрей числив на те, що Ісус
    Христос не виперся своїх попередніх наук, та що й тепер буде говорити як перше, а тим
    роздразнить на себе суддів. Христос не відповів прямо на питання архиєрея, та лише
    покликався на те, що говорив давніше: «Я ж тілько разів говорив публічно, мене всі чули і
    знають, що Я говорив, пощо ж Мене тепер питаєте?».
    На таку відповідь оден із архиєрейських посіпак ударив Ісуса в лице, уважаючи се за
    обиду архиєрея. Була се болюча противзаконність, бо після права обжалованому вільно було
    відповідати на суді як хоче або зовсім не відповідати. Сю зневагу одобрили всі судді мовчучо,
    бо ніхто не скартав за се зухвалого слуги, що не мав ніякого права мішатися до розправи.
    Наступило тепер переслухання свідків. Та хоч правдивих свідків не було, то жиди
    постаралися о свідків ложних, котрих між єрусалимською сволочею не трудно було найти.
    Тих свідків ніхто не заприсягав після строгої форми Мойсеевого права. Але жидам
    розходилося лише о те, щоби засуд смерти, котрий вони давно порішили, прибрав бодай яку
    позірну легальність. Свідки не годились в своїх зізнаннях, а факти, про котрі вони свідчили,
    були перекручені. Свідків ніхто не конфронтував зі собою, не питав, чи вони знають се, що
    говорять, з власного спостереження, чи лише чули від других. Відтак виступили два свідки,
    котрі казали, що буцімто Ісус Христос говорив з погордою о єрусалимській церкві, що Він її
    зруйнує, а за три дні поставить і то не людськими руками. Факт сей був перекручений, бо Ісус
    не сказав «Я зруйную», лише «Зруйнуйте сю церкву, а Я її поставлю за три дні». На тії
    свідоцтва не відповів Ісус Христос нічого, навіть як його архиєрей питався, що має на те
    сказати. Та ж се все була очевидна комедія, се була розправа по вироку, котрий давно був
    виданий.
    На підставі таких зізнань годі було що порішити і треба було приступити ще до одного
    доказового средства – до присяги. Архиєрей спитав Ісуса Христа торжественно: «Заклинаю
    Тебе
    Богом живим, чи Ти Христос, син Божий?» «Так, як ти сказав, -відповідає Ісус Христос, - і
    відтепер побачите сина чоловічого по правиці Божій сидячого і сходячого з небес».
    Такого признання було судові досить, а архирей, щоб заманіфестувати свої обурення,
    розідрав на собі одежу. «Нащо нам яких свідків? Ви чули, - каже до суддів, - хулу, но і як?»
    «Повинен умерти!» - закликали судді гуртом. Таким способом був злочин доказаний і треба
    було видати формальний вирок. Прочу часть ночі зіставав Ісус Христос в домі Каяфи.
    Другої днини скоро день зібралася оп'ять висока рада у Каяфи і розпочалася розправа
    наново. Тепер вже теза обжалования була у жидів готова: «Ісус хулить Бога, називаючи себе
    сином Божим. Він єсть ложним пророком, бо каже що сидітиме по правиці Божій і
    знисходитиме по облаках». На підставі такого тепер обжалования поспитав архиєрей Ісуса:
    «Чи ти Христос, син Божий?» «Пощо говорити, коли Мені не повірите». Запав вирок смерти і
    треба було дістати від Понтійського Пилата потвердження того вироку та передати йому Ісуса
    Христа в цілі виконання вироку смерти. Спасителя вели зв'язаного через ціле місто аж до
    палати цісарського намісника, що звалася преторіюм. Пилат не хотів бути лише виконавчим
    ору дієм жидівських суддів, бо коли мав власть вирок потвердити або відкинути, то мав також
    власть оправдати його стійність. Жиди не хотіли себе осквернити перед Пасхою, для того не
    ввійшли до поганської палати Пилатової, лише остали на подвір'ю, де стояла прибічна
    римська сторожа.
    Пилат вийшов проти жидів і спитав, який злочин закидають Ісусові. Жиди були тим
    очевидно роздразнені. їм було дуже пильно убити Ісуса Христа ще перед Пасхою, а тут
    заносилося на те, що поганин Пилат схоче наново розправу переводити, коли тут
    розходилося лише о потвердження засуду і о виконання вироку смерти. Жиди відповіли на
    таке есенціональне питання Пилата згорда: «Якби се не був злочинець, не були би ми його
    сюди привели!». Не була се пряма відповідь на питання, який злочин Ісус Христос поповнив,
    лише що Ісус єсть злочинцем.
    Пилат зміркував зараз, що се якась справа релігійна, до котрої після указок імператора
    не мав мішатися. «Візьміть і засудіть його після ваших законів», - сказав.
    Що було робити? Жиди знали, що засудили Ісуса за хулу про-тив Бога і за
    лжепророцтво, та знали, що за такі злочини Пилат не схоче виконати вироку смерті. В одній
    хвилі проворні жиди замінили ціле обжалования на політичне. «Він, - кажуть, - голосив себе
    жидівським королем і не казав платити податків цісареві, а ми не маємо права карати смертю,
    хотя й за тії злочини загро-жена кара смерти».
    Певно, що тії закиди становили суть діла головної зради, за котру римляне карали
    смертю, але треба було те все Icy сові Христові аж доказати і перевести цілу розправу, бо в
    дотеперішніх розправах не було о тім найменшої згадки. Жиди впрочій на такі злочини не були
    би навіть уваги звертали, бо коли би йшло про головну зраду против римлян, то можна було їх
    всіх за рядом повішати. Але тут розходилося о загладу зненавидженого чоловіка, котрий їм
    псував всі політичні пляни, отже треба було з диявольською проворністю хапатися всего, що
    лише вело до цілі. Пилат прикликав Христа до себе до палати і спитав в чотири очі: «Чи ти
    король жидівський?» «Я король, але моє королівство не того світа».
    Пилат вийшов до товпи і сказав, що не находить ніякої вини в тім чоловіці. Але жиди
    пішли тепер дальше у своїх доносах: «Як не находиш вини?! Та ж Він бунтує нарід від Галілеї
    почавши». Після Таціта обжаловували жиди Ісуса Христа ще в чародійстві, що після приписів
    цісаря Тіберія було строго заборонене (Annal, II, 32). Тим способом хотіли вони звернути
    увагу Пилата на те, що галілейці, найскоріший до бунтів нарід, підуть за намовою кого-небудь
    і через те Ісус Христос преставляється чоловіком дуже небезпечним.
    Як Пилат почув, що Ісус галілейчик, нагадав собі зараз тамошнього намісника Ірода, з
    котрим ненавидилися. Тепер задумав Пилат зробити Іродові акт ввічливости і післати Ісуса
    до него, як до намісника компетентного, аби тим способом показати йому своє уважання. Тим
    способом хотів Пилат позбутися немилої справи, бо він пізнав зараз, що тут грає головну
    ролю злоба жидівської старшини, котрої ненавидів і погоржав нею.
    При тім і жінка Пилата напирала на нього, щоби Icyсові Христові не робив кривди, бо
    се чоловік праведний. Не тяжко було в тім всім доміркуватися злоби жидівської такому
    проворному чоловікові, як Пилат. Він, поговоривши з Ісусом Христом кілька слів на самоті,
    переконався зараз, що ціле обжалования - сама лож. З другої же сторони мусіла впасти в око
    та нечувана і невидана жидівська льояльність. Жиди ненавиділи римлян як собак, були скорі до
    бунтів і ждали лише нагоди, коли би цісарські орли потоптати в болоті, вони уникали всякої
    стрічі з органами римського правительства, а тут нараз, ні сіло, ні впало, показують себе аж до
    тої степені льояльними, що самі з власної волі виловлюють бунтівника-жида і домагаються
    його смерти за те, що називав себе жидівським королем і не каже платити податків. Тож тепер
    Пилат скористав поквапно з тої нагоди, що він не компетентний намісник і відіслав Ісуса
    Христа до Ірода.
    Ірод страх утішився, коли побачив у себе Ісуса Христа. Він чував вже богато про Нього,
    а однако не хотів до того понизитися, щоби враз із жидівськими селянами та ремісниками
    послухати Його наук та подивитися на ті чуда, які Ісус творив. Ірод не вірив в ніщо. Був се
    чоловік, так би сказати по теперішньому, безконфесійний. В Ісуса і Його посланництво Ірод
    не вірив. Може бути, що Ірод, побачивши у себе Ісуса, постановив Його не видавати жидам, бо
    вважав, що такого чоловіка, котрого слава розходилася по цілій Палестині, шкода губити. Для
    того Ірод зустрів Ісуса Христа з цілою елеґантією тогдішного світа та став зараз випитувати о
    все, що хотів знати.
    Однак Ісус Христос зігнорував його цілковито і на ставлені питання не відповів ні
    одним словом. Таке іґноровання мусіло Ірода, чоловіка на такім виднім становиську, до
    крайности роз'ярити. Тим часом жиди боялися, що коли Ісус Христос покаже яке чудо перед
    Іродом, то, певно, Його увільнить. Вони знали, що з Іродом буде трудніша справа, аніж з
    Пилатом, що Ірод коли схоче, то радше їх всіх скаже повішати, а Ісуса Христа таки не дасть.
    Вони для того піднесли страшенний галас і стали Ісуса Христа оп'ять обжаловувати перед
    Іродом. «Він, - кажуть, - прозивав тебе лисом.»
    Ірод мимо лютости, яка ним заволоділа, не випав ні разу з ролі світового
    джентельмена. Був ввічливим до кінця і не зважав на вуличні жидівські скарги, але постановив
    на Ісусі пімститися. Казав Ісуса Христа одягнути в білу одежу, яку носили архиєреї і королі,
    дати йому в руку трощу, неначе скепетр, і відіслав його оп'ять до Пилата. Ірод, вдоволивши
    себе видом Ісуса Христа і тою ввічливістю, яку йому оказав Пилат, узнавши його
    компетенцію, не дав себе випередити в чемності, тому відіслав Ісуса Христа Пилатові. Від
    того часу, як говорить євангеліст Лука (XXIII 12), стали вони собі приятелями.
    Ісуса привели оп'ять до Пилата. Пилат був, як між молотом і ковалом. З одного боку
    почуття справедливости і погорда жидів не дозволяли йому убивати Ісуса Христа, з другого -
    боявся жидівської мести, котрі не залишили би доносити на него до Риму.
    Пилат хотів спасти Ісуса Христа, та щоби якось себе заслонити, задумав опертися на
    народі. У жидів був давній звичай давати з вдячности для Єгови за висвободження їх з неволі
    перед Пасхою амнестію одному засудженому на смерть злочинцеві. Римляни не скасували
    того звичаю, бо се був звичай релігійний. Пилат хотів з того звичаю скористати, скликав нарід
    до уділення амнестії і щоби бути певним свого пляну, казав вивести і поставити побіч Ісуса
    Христа якогось Вараву, котрого за убійство засуджено на смерть і котрого всі знали.
    Але жидівська старшина заздалегідь забезпечилася против сего маневру Пилата і
    кинулась між нарід агітувати за Варавою. Коли Пилат спитав нарід, кого хочуть, щоб їм
    увільнив: Ісуса Назарянина чи Вараву розбійника, заверещала товпа, що хоче Вараву. «А що ж
    маю зробити з вашим королем?».
    «Розпни, розпни Його!». Не помогли ніякі представлення і уговорювання зі сторони
    Пилата, бо під'юджений нарід верещав як і перше: «Розпни, розпни!».
    Пилат ужив ще другої штуки. Казав Ісуса вибити батогами, гадаючи, що така кара
    вдоволить жидів та тим способом викличе в них співчуття. Тим часом жовніри скористалися з
    наказу свого пана і потішилися звірячим гнобленням Ісуса Христа. Одягли Його в багряницю,
    втиснули на голову терновий вінець, били і висміювали. Тепер Пилат показав народові Ісуса
    Христа, збитого до крові і зогидженого.
    Але нарід, під'юджений старшиною, ще більше роз'ївся і верещав заодно: «Розпни
    Його!». Далі стали відгрожуватися Пилатові, котрий все говорив, що не знаходить ніякої вини
    в Ісусі Христі: «Ти, - казали, - не єси приятелем цісаря, коли такого злочинця, що бунтує нарід
    і називає себе королем, не хочеш карати». Пилат сеї погрози налякався. Він тямив на свої гріхи
    супроти цісаря і знав дуже добре, що жиди мають своїх людей аж у Римі і потрафлять йому
    в'язи скрутити. На него і без того йшли всілякі доноси до Риму, отже, супроти такої завзятости
    жидів побачив себе безрадним і вчинив жидам волю. Інакше собі поведения Пилата
    витолкувати годі. Та ж він переконався лично о безвинності Ісуса Христа, побачив наглядно
    злобу жидів і знав, що тут розходилося о справу релігійну, до котрої не повинен мішатися.
    Супроти того повинен був Пилат увільнити Ісуса Христа, а бодай відложити вирок смерти на
    пізніше, опираючись на декреті цісаря Тіберія, про котрий згадує Таціт (Annal, III, 51), а після
    котрого вирок смерті не міг бути скорше виконаний, як десятого дня по його оголошенню.
    Лише розбійників і бунтівників можна було зараз згладити (Digost, XXVIII, tit 3). Та ж
    Пилат був римським намісником і мав на свої прикази цілі сотні добре узброєного війська.
    Мимо того Пилат уступив і лише відважився на протест против такої безправности,
    умиваючи собі руки, та застерігся, що не хоче брати на себе тої беззаконности.
    Цілий процес скінчився страшною екзекуцією на горі Голгофті.
    Маючи перед очима головні засади жидівського кримінального процесу та цілий
    процес Ісуса Христа, так як він був переведений, не трудно зміркувати, в чім поповнено, по
    теперішньому висказу, неважність.
    Візьмім насамперед під розвагу право матеріальне: сам злочин, за котрий Ісуса Христа
    розп'яли.
    Жиди судили Його перед своїм трибуналом за зневагу релігії, за хулу против Бога. Чин
    сей, так як його жиди хотіли мати, був признаний самий Ісусом Христом. Але чи се була
    хула, зневажання Бога? Та ж Ісус Христос називав все і всюди Бога своїм Вітцем, казав Його
    любити і поважати. Також не було зневаги Бога в тім, що Ісус називав Себе сином Божим,
    Месією. До суті діла зневаги Бога вимагалося після жидівського закону, щоби злочинець
    виговорив зложене з чотирьох букв ім'я Боже ЯГВЕ, котре лише архиєреєві в «Святая Святих»
    вільно було вимовляти - серед насмішок. Недовго по смерти Ісуса Христа апостоли Петро і
    Йоан попалися перед жидівський трибунал за те, що голосили народові науку Христову. Суд їх
    оправдав, а в мотивах вироку було сказано, «що за віросповідні погляди не можна нікого
    судити, лише треба полишити засуд самому Богові». Чи ж у так короткім часі могло
    консервативне жидівське право так дуже змінитися?
    Жиди знали, що за таке обжалования перед цісарським намісником їх висміють, для
    того треба було взятися за політику. Се була для римлян дуже дразлива квестія, бо вони добре
    знали, яким духом дишуть на них жиди та що вони сидять зі своїми легіонами на вулкані,
    щохвилі сподіваючись збройного повстання. Жиди, отже, вчепилися такого средства, котре, як
    видно до нинішнього часу, показується всюди і все дуже успішним, коли хочеться позбути
    ненависного чоловіка. Обжаловали, отже, Ісуса Христа перед цісарським намісником о
    головну зраду, о узурпацію жидівського королівства, о бунт против давання податків і то ще в
    Галілеї, між народом горячим, неспокійним.
    Жиди уміли найти найчутливішу струну римських нервів. Коли б се удалося доказати,
    тогді справді була б причина смертного засуду. Але крім голої денунціяції не могли жиди
    предложи-ти нічого. Пилат мусів над такою денунціяцією призадуматись і начати слідство. Як
    чоловік досвідний, зачав від того, що розмовився з Icy сом Христом в чотири очі. І що ж
    довідався? «Царство моє несть от міра сего».2 Пилат повірив тим словам, бо бачив перед
    собою чоловіка правдолюбного, котрий не мав у собі нічого лицарського, войовничого, а
    лише таких людей могли римляне боятися. На Пилаті зробила маєстатична постава
    Спасителя повне враження. Крім того Пилат мусів зміркувати, що сли би се була правда, що
    жиди говорять, то римська поліція давно би о тім знала і зробила порядок, тим більше що Ісус
    Христос проповідував явно перед тисячами народу.
    Отже, злочин політичний, о котрий жиди Ісуса Христа оклеветали, не був нічим
    доказаний, значить, його зовсім не було.
    Придивімося тепер до формальної сторони процесу.
    2 «Царство моє не від світу цього».
    Перше. Не придержуванося строго компетенції суду, бо не лише водили Ісуса Христа на суд
    до Анни, що не мав права і як один чоловік не міг судити, але не дали Ісусові Христові
    користати з права співучасти при складанні суду, де би міг суддів собі неприхильних
    виключити. Після жидівського закону злочин хули Божої належав перед трибунал, зложений з
    71 судці. - При голосованню знову понехано відвічне право, що голосувати має кождий суддя
    окремо, почавши від наймолодшого, при вимавлянню законної формулки. В процесі Ісуса
    Христа голосували всі гуртом «повинен умерти».
    Друге. Занехано принцип презумпції безвинности, після котрої слідувало обжалованого так
    довго уважати безвинним, поки йому вини не докажуть. Тут було зовсім інакше. Ісуса осудили
    ще далеко перед розправою, а розправа мала бути лише чиста комедія, щоби правність засуду
    удати.
    Трете. Занедбано того уважання, яке на підставі вищезгаданої презумпції обжалованому
    належалося. Вже при першім переслуханню Ісуса Христа у Каяфи позволено простому
    посіпаці зневажити його чинно. Так само дивились з утіхою жиди на те, що Ірод Ісуса Христа
    осмішив.
    Четверте. Занедбано принцип явности розправи, бо суд відбувався вночі і вели з Ісусом
    слідство поночі, хоча жидівська процедура такого слідства окремого не знала. Слідство велось
    у жидів при самій головній розправі. Явність розправи зупиняло і те, що розправа велася в
    місці, не кожному доступнім: в домі архирея, де доступ не кождому був дозволений.
    Євангелист Йоан оповідає (18, 15), що він з апостолом Петром лише завдяки своїй знакомості
    зі службою архиерея зумів втиснутися на подвір'я архиєрейського дому. Цілою, отже,
    публікою, що могла суд контролювати, була лише сволоч столична, що поночі волочиться і
    шукає поживи.
    П'яте. Переслуховувано свідків без присяги. Ніхто їм не ставив приписаних законом питань
    генеральних; «Не о твої домисли, або те, що ти почув, питаємо тебе; тям, що велика
    одвічальність тяжить на тобі, бо справа, котру маємо розсуджувати, не єсть грошева, котру би
    відтак можна винагородити. Коли б ти спричинився до несправедливого засуду, то кров Його
    упаде на твою голову. Бог зажадав би від тебе за се рахунку, так як зажадав рахунку від Каїна за
    кров Ав[е]ля - говори!»».
    Крім того, свідків не питали щодо ідентичности особи Ісуса Христа, ніхто не ставив
    питання, чи свідок остерігав Ісуса Христа, ніхто не закинув того, що до повного доказу потреба
    двох свідків, котрі би згідно говорили, та що саме признання до засуду на смерть цілком не
    вистає.
    Шосте. Ісусові не дали правного защитника.
    Семе. Після жидівського права не вільно було оголошувати засуду сейчас, але аж третього
    дня по розправі, а тут не минула одна доба, а вирок не лише був готовий, але й виконаний.
    Література, що Займається квестією того вікопомного процесу, досить обширна. Вона
    ділиться на два напрями. Одна часть обговорює той процес з християнського погляду на
    підставі Євангелія. Друга часть, заступлена через жида Сальвадора, француза Ренана і німців
    Шенкеля і Стравса, боронить т.зв. теорії оправдування (Rechfertigungstheorie) жидів.
    О першій групі писателів не буду говорити, бо ціла та розвідка зладжена в тім самім
    дусі. Згадати би лише про теорії оправдування. Писателі тої групи доказують, що хоч засуд
    Ісуса Христа після Мойсеевого права був цілком оправданий, то однак не можна звалювати
    вини тих мук, які Ісус Христос витерпів, на жидів, а лише на римлян і їх звірських жовнірів.
    Опираючися на Євангелію, сей погляд зовсім неправдивий, раз для того, що Ісуса Христа
    ніхто інший не видав римському намісникові, а лише самі жиди, оклеветуючи його о головну
    зраду, а по-друге, що Ісуса Христа зневажено і бито ще перед тим, заки попався в руки
    римської soldatesk'u. На римлян вини звалити не дасться. Не тут вести полеміку з тими
    писателями; досить буде для них навести характеристику, що такий Ренан оправдував
    поведения Юди Іскаріотського, а прецінь у всіх найменше освічених народів зрадник остане
    все погордженим і всяка мораль мусить його осудити.
    Суть і такі писателі, між іншими Самуїл Маєр (Geschichte des Strafrechtes)3, Людвик
    Філіпсон (Haben wirklich die Juden Jesus gekreuzigt?)4, а також доктор Варґа (Vertheidigung in
    Strafsachen)5, котрі твердять, що Ісус Христос не був суджений після жидівського права.
    Правда! - бо годі було Його після якого-небудь права засудити; однак з уваги на те, що
    Його судили жиди і то за такі мнимі провини, котрі лише в жидівськім праві містилися, що
    судили Його власним, хотя й некомпетентним і з нарушениям головних принципів
    жидівського процесу, судом, то не можемо інакше сказати, як лише, що Ісуса Христа судили
    після жидівського права. Що той засуд єсть найчистіший Justitzmord, то знову інша річ.
    ***
    Вперше надруковано в газеті «Діло» (26,28,29,30.03.1895 р.). Згодом – окремою брошурою
    «Процесь Исуса Христа. Юридична розвідка» накладам Комітету будови нової парохіяльної
    церкви в Тернополв в 1897 р. (31 с.). Останній передрук у виданні Львівського університету
    2002 р. у «Зібранні творів» Андрія Чайківського.
    3 Історія кримінального права.
    4 ЧИ справді євреї розп’яли Христа?
    5 Захист в кримінальних справах.
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: ПРОЦЕС ІСУСА ХРИСТА

Повідомлення andrivovk » 23 квітня 2011, 21:55

Кілька статтей по темі


СУД НАД ИИСУСОМ ХРИСТОМ: БОГОСЛОВСКИЙ И ЮРИДИЧЕСКИЙ ВЗГЛЯД http://www.goldentime.ru/hrs_text_001.htm

Суд синедриона над Иисусом Христом (анализ древнееврейского законодательства) http://www.kupriyanov.org/rus/sales_dep ... ge103.html

А.П. Лопухин. СУД НАД ИИСУСОМ ХРИСТОМ, РАССМАТРИВАЕМЫЙ С ЮРИДИЧЕСКОЙ ТОЧКИ ЗРЕНИЯ http://osipov.kiev.ua/5193-ap-lopuxin-s ... istom.html
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Sputnik
постійний дописувач
постійний дописувач
Повідомлень: 166
З нами з: 19 грудня 2011, 21:28

Re: Процес Ісуса Христа

Повідомлення Sputnik » 29 квітня 2013, 14:44

Ого-го! Супер! О це так тему підняли. Дійсно, дуже актуально та цікаво. Після опрацювання матеріалів, із задоволенням долучусь до дискусії. :)
Cogito, ergo sum

Аватар користувача
прочанка
старець
старець
Повідомлень: 1692
З нами з: 18 червня 2009, 15:09
Звідки: Львів

Re: Процес Ісуса Христа

Повідомлення прочанка » 16 березня 2016, 12:34

цікава тема і провокаційна одночасно.В нинішній час ми бачимо ці подї геть іншими очима, ніж перші християни... Фактом є те, що Ісуса засудили за неправдивими свідченнями, жорстоко знущалися і віддали на ганебну смерть. Питань, якщо чесно, більше ніж відповідей. Ісус погодився на Жертву і прийняв Чашу.
Але... якби Пилат таки не віддав наказу на розп яття? Чи прихильники Ісуса порятували б Його, відбивши ще від фарисеїв. Думки вголос. Тепер – чужі думки

«І бачив я під сонцем місце суду, а в нім — беззаконня...»
Суд над Ісусом Христом у викладенні євангелістів та в коментарях дослідників
http://www.umoloda.kiev.ua/number/92/175/2718/
Не бійтеся!

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9692
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Процес Ісуса Христа

Повідомлення о.Олег » 16 березня 2016, 13:38

прочанка писав:цікава тема і провокаційна одночасно.В нинішній час ми бачимо ці подї геть іншими очима, ніж перші християни... Фактом є те, що Ісуса засудили за неправдивими свідченнями, жорстоко знущалися і віддали на ганебну смерть. Питань, якщо чесно, більше ніж відповідей. Ісус погодився на Жертву і прийняв Чашу.
Але... якби Пилат таки не віддав наказу на розп яття? Чи прихильники Ісуса порятували б Його, відбивши ще від фарисеїв. ...

не знаю, чи до чогось доброго можуть привести "а якби", пані Прочанко :pardon:
Радий знову Вас чути :Rose:
З повагою, о.Олег
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).


Повернутись до “Святе Письмо”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість