Останній мольфар

"єговісти", "мормони"...

Модератори: Just_me, Artur, ihor

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: останній мольфар

Повідомлення andrey s. » 24 липня 2011, 22:46

o.Mykil писав:Прочитав на фейсбуці, що, мовляв, у Космачі (Гуцульщина) живе мольфар на всі гори Карпати, якого зовуть Михайло Дідишин. Він займається лікуванням жінок, крутить живу ватру, вміє розганяти хмари з градом і збирати каміння, через котре "п`ють" воду веселки і каміння, в якому ліняться гірські змії. Так само володіє магією, знаючи в карпатських горах усі плаї та кичери... :shock:

Так отче,це сумно,ростуть як гриби.Але це свідчить про нашу Українську духовну слабкість,і про недостатність духовного наповнення(роботи над цим,вияву людям потреби для Цього) в Церквах,як священників так і вірних.(Церков зараз вдосталь,це не 90 р.),бо вони(ті віщуни і всякі там) появляються тільки тоді,коли на них є попит.І тут мова не за заборону ходити до них(це ітак кожен Християнин,який ходить до Церкви,знає),а про духовне наповнення.У людей пустка в середині зявляється,і природньо,що вона має чимось наповнитись.А вони(віщуни) це прекрасно знають.
А коли така духовна слабкість,то тільки заборони(або розяснення) не поможуть,а навіть навпаки.Тому потрібно працювати над цим,над духовним наповненням і розясненням,що не всі,хто образами і хрестиками обвішався,насправді є слугами Господніми.
Тому робота потрібна,робота по духовному наповненню нації(це є проблема,а решта це наслідки).Вона йде,і навіть місцями дуже добре.(але за 20 років все не було реальним встигти).

А в мене на районі живе дядько,так він за пів літру не тільки хмари розгоне,а взагалі.Але пів літра вперед,для звязку з потойбічними силами.А потім скаже"На данний момент,немає связку з потойбіччям,потрібно спробувати пізніше або завтра. :D (звісно це жарт :) )
Дякую.
........
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ

Аватар користувача
Georgij
старець
старець
Повідомлень: 768
З нами з: 27 червня 2011, 07:54

Re: останній мольфар

Повідомлення Georgij » 25 липня 2011, 07:55

o.Mykil писав:Прочитав на фейсбуці, що, мовляв, у Космачі (Гуцульщина) живе мольфар на всі гори Карпати, якого зовуть Михайло Дідишин. Він займається лікуванням жінок, крутить живу ватру, вміє розганяти хмари з градом і збирати каміння, через котре "п`ють" воду веселки і каміння, в якому ліняться гірські змії. Так само володіє магією, знаючи в карпатських горах усі плаї та кичери... :shock:


Це все мені нагадує, коли в юності я читав Карлоса Кастанеду. Там латиноамериканські індійці таке чудили :shock: .Наші мольфари близько таке не могли зробити, хоча? Ні словами не передати ні не написати. Я навіть тоді подумав, що Девід Коперфілд володіє чимось таким. Той "путь знання" індійців вважався "вченням :shock: ", а попри те вчення були собі окремо і відьми та чаклунки :shock: , одним словом повний фарш. Тільки ці, що йшли шляхом "знання" вважалися добрими, а відьми -злими. І про Бога ніколи не згадували, мовляв це інша галузь. Ця книжка Кастанеди вийшла в світ у 80х роках. Цілі покоління хіппі, в цілому світі, в тому числі і совкові(українці теж, я знав багатьох особисто) почали "підсідати на Кастанеду :crazy:", а там щось девять книжок. Я прочитав тільки три. Всі захотіли "користуватися тими знаннями і володіти тими можливостями", бо ж інші релігії такого не пропонують. Тим більше в стані навчання потрібно було вживати психотропні засоби, трави там різні і різні гидотні приготування. :bad:
Ясна справа, що не кожен осягнув тої біди, але багато хто, що лишилися жити, живуть в тому ж руслі. В Україні те покоління видає різні журнали такої тематики, одним словом послужили не Богу. Одиниці навернулися до християнства.
Тобто крім українського відьмівсвтво-мольфарівської спдщини, долучився і інший вірус, а скіль їх ще є, бо дотепер, в в колах неформалів, що бавляться психотропами, ці байки і надалі вивчаються
Гнітять мене гріхи, але вони не здолають Божого милосердя до мене.

Аватар користувача
Злий Іван
старець
старець
Повідомлень: 579
З нами з: 18 лютого 2010, 14:39
Звідки: Львів

Re: останній мольфар

Повідомлення Злий Іван » 25 липня 2011, 10:13

Додам трішки про козаків, не характерників ( оффтоп, але хай не судять строго 8) ).
Козаки, задовго до європейців та американців, використовували підводні човни (турки про це в курсі :) ). Уявіть собі реакцію турків, коли ті з'являлися з-під вод біля їх міст.
Козаки використовували ракети: бойова ефективність була ніякою, зате візуально/акустично мало шалений ефект, така собі психологічна зброя. Вороги при цьому давали драла! І що вони, думаєте, після цього говорили про козаків?

На все це є джерела, якщо комусь дуже треба, я перелопачу нет і знайду посилання... :)
Називайте речі своїми іменами ̶ люди краще вас розумітимуть.

Аватар користувача
o.Mykil
старець
старець
Повідомлень: 3456
З нами з: 11 вересня 2008, 10:57
Звідки: Galicia
Контактна інформація:

Re: останній мольфар

Повідомлення o.Mykil » 01 серпня 2011, 07:53

Дискусія небіжчика М. Нечая з його вбивцею перед смертю (відеофакт) http://fakty.ua/video/show/597-3
Посадім любові квіти
На життєвій ниві:
Хоче всіх Господь зустріти
На шляху правдивім!

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9691
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: останній мольфар

Повідомлення о.Олег » 15 лютого 2012, 21:21

Зображення
[…] Із заснуванням совісного суду він став основною судовою інстанцією, що займалася справами про чаклунство та забобони. Про ці його повноваження йшлося у ст. 399 «Учреждений для управления губерний…», де пояснювалося також, чому держава перебирає на себе функцію боротьби з забобонами. Із властивою Катерині ІІ рішучістю заявлялося, що чаклунство та чарування повинні бути віднесені до категорії справ совісного судочинства, адже перебувають у площині людської дурості, ошуканства та невігластва. Вона не була першою, хто намагався долати чаклунство за допомогою законодавчих норм. У Росії певні кроки на цьому шляху в 1731 р. здійснила Анна Іоаннівна, яка оголосила чарівників шахраями. Злочини, якими раніше займалася церква й церковний суд, тепер відносилися до категорії цивільних, потрапивши до компетенції совісного суду, а отже, долати їх слід було не лише покаранням, а й переконанням, роз’ясненням, усвідомленням їх безперспективності, із тим набором понять, що наповнювали означення совісті. За спостереженнями В.С. Іконникова, справи такого характеру, зокрема в Київському совісному суді, конкурували навіть із земельно-майновими зверненнями.

Оскільки у законодавчому акті процедурні деталі, заходи запобігання й покарання самих правопорушників та решти учасників чародійних дійств докладно не виписувалися, надзвичайно великий інтерес викликають відповідні судові практики. Адже суд, не маючи чітких законів, повинен був узгоджувати свої ухвали не лише з нормативними актами, але й брати до уваги звичні умови народного життя, що видавалось особливо важливим при розгляді справ, пов’язаних зі знахарством та чаклунством, які відносилися до карних і надходили на розгляд совісних судів від губернських та повітових адміністративно-судових установ. Чаклунством, що засуджувалося та переслідувалося владою, як правило, займалася місцева поліція, котра, провівши розслідування, передавала сформовані справи на розгляд совісного суду. Попри те, що в «Учреждениях для управления губерний…» про «колдовство» йшлося узагальнено, у судовому повсякденні воно поділялося на кілька підвидів, у тому числі ворожіння, віщування, чаклування, пророкування, знахарство, забобонність, привороти, розкриття могил тощо.

До окремої категорії справ належали магічні дії, пов’язані з намаганнями вплинути на інших людей чи «скорегувати» дійсність на свою користь. Про те, що такими речами займатися заборонялося, знали як віщуни, так і їх «клієнтура». Якщо хтось щиро вірив у допомогу чаклунів, то інші, боячись наслідків ворожіння, або відчуваючи себе ошуканими, самі зверталися до влади, сподіваючись на захист та покарання шарлатанів. Приміром, підсусідок із села Бобровиці Козелецького повіту Гаврило Кошик, котрий тримав шинок, належав до першої групи осіб, адже коли до нього завітала якась бабця і з почуття вдячності за піднесену чарочку горілки розповіла «секрет», як зробити, аби його заклад став більш прибутковим, він на це повівся. Отже, слід було вдатися до чаклування — таємно вибрати землю з-під вулика, розчинити її у воді й помити нею весь посуд та підлогу в шинку. Після цього, мовляв, люди почали б сюди масово «зліталися», немов ті бджоли до вулика. Утім, у шинкаря не було пасіки, зате вона була в козелецького бургомістра Гонтаревського, де наймитував його син і якому легковірний батько доручив роздобути землю з-під вулика. Звісно, уся ця езотерична процедура не дала бажаних результатів, натомість бургомістр запідозрив і батька, і сина, що ті або бажають йому смерті, або хочуть занапастити його господарство! Київський совісний суд, у 1782 р. детально розібравши цю справу, розпорядився звільнити затриманих з-під варти, адже їх дії підпадали під ознаку злочину, що його вчиняють через «простоту и невежество». Щоби відвадити сім’ю Кошиків від звернень до чаклунства, суд присудив провести публічне церковне покаяння, мотивуючи це тим, що воно викличе «страх для других» та сприятиме «избежанию от подобных действий».
Зображення
У 1790 р. в Київській управі благочиння було сформовано справу про вчинок міщанина Микити Сторожила, який, відвідуючи свого зятя, сотенного писаря Чернявського, замість того, щоби сидіти за столом, двічі виходив із хати у сіни, а на третій раз, вихопивши з вузлика землю, сипонув нею в очі дружині. Допитаний М. Сторожил пояснював, що цією землею він нібито лікує подагру — збирає її на второваних шляхах та змішує з сіркою, а вузлик, мовляв, розв’язався випадково. Однак таке пояснення не задовольнило Київський совісний суд, адже сотенний писар свідчив, що при осипанні землею той промовляв: «Нехай тобі лихо і земля!».М. Сторожилові було присуджене публічне церковне покаяння, що його мав здійснити священик. У подібних випадках (за виливання води на розпутті, закопування овечих голів на кладовищі тощо) Київський та інші совісні суди присуджували чаклунам публічне церковне шеститижневе покаяння, а тим, хто до них звертався — двотижневе.

Справи Київського совісного суду вирізняються з-поміж решти тим, що він детально з’ясовував обставини чаклування, ставлення до нього оточуючих, аби розібратися у природі магічних явищ, які були малозрозумілими, однак приваблювали чимало людей. Часто ворожбитів передопитували безпосередньо у совісному суді. Справа про ворожку Ірину Ошумчиху, яка мешкала на подвір’ї бориспільського протопопа Назарія Яворського, особливо зацікавила суддів, адже до неї зверталося не лише місцеве населення, а й сам протопіп (який би мав відвертати її від ворожбитства!) та військовий товариш Афендик. Уміння й здатність ворожити передалося їй від матері, робила вона це на хлібові, який кидала на воду, і в такий нехитрий спосіб давала відповіді на болючі питання: кількість вкраденого добра, можливості його повернути, хто насправді винний, якщо підозри падали на сусіда, односельця чи зайду тощо. Потрапила вона до суду за скаргою однієї з жінок — причому спершу до Остерського нижнього земського суду, який, не вникаючи у суть справи, а лише відібравши показання І. Ошумчихи, припровадив її, передавши порушену справу, до совісного суду в Київ. І поки вона там упродовж двох місяців перебувала під вартою, були допитані очевидці та учасники ворожіння (зокрема ті, у кого зник кінь, речі, гроші), які під присягою засвідчили його результативність. Жоден із допитаних не вбачав у вчинку ворожки злочину, більше того — усі свідчили, що ворожіння І. Ошумчихи не мало «злых действий и одобрили её состояние». Київський совісний суд виніс рішення, що засновані на легковір’ї, пов’язаному з обманом, дурістю та невіглаством, дії І. Ошумчихи хоч і протизаконні, проте все ж не мали злих намірів і не становили загрози суспільству, відтак ураховуючи людські слабкості та керуючись гуманними принципами, а також побоюючись можливих порушень громадського спокою, як покарання їй зараховувалося перебування під вартою під час слідства. А для того, щоби відвернути її саму та людей з її оточення від ворожіння, І. Ошумчиха мала відбути публічне одноразове покаяння та привселюдно визнати своє гріхопадіння. Після цього ворожка передавалася на поруки.

Подібні справи розглядалися совісними судами впродовж всієї першої половини ХІХ ст., зокрема серед них кілька кваліфікувалися як забобони. Так, Дубенський повітовий суд у 1837 р. передав на розгляд Волинського совісного суду справу про вкидання до покинутого колодязя трьох хлібин, що нібито мало збільшити надої в корів. Оскільки за цим забобонним учинком совісний суд не вбачав недоброго наміру чи чаклування, то селянці Христині Романюковій, яка цим займалася, покарання не присуджувалося, її лише застерегли на майбутнє.

Схожою була й справа, що надійшла з Рівненського земського суду на розгляд Волинського совісного суду. Її в 1838 р. було порушено проти Тетяни Дідухової з села Пісків, яка «употребляла волшебство». І хоча вона сама зізналася у чаклунстві, однак підтвердити, що її дії мали злочинний, антигромадський характер, суду не вдалося. Більше того, односельці поведінку Т. Дідухової схвалювали, проте совісний суд таки визнав її винною в діях, що суперечили релігії. Та й сама підсудна не виявила міцної прихильності до християнської віри, а тому для очищення власного сумління й запобігання подібного в майбутньому чаклунка повинна була відбути духовне покаяння. Оскільки йшлося про регіон, де співіснували різні конфесії, суд указав на її «греко-російське» віросповідання, поклавши відповідальність за дотримання покути на місцеву духовну консисторію.
Зображення
Натомість інший совісний суд, Чернігівський, за заломи жита на полі, що належало прем’єр-майорові Василеві Красовському, присудив козачку із села Білоуса Євдокію Ющенкову до відповідальності на основі указу від 10 лютого 1763 р., щоправда, не зазначивши, за якою саме статтею. Цей вид чаклунства — заламування стебел колоскових культур на полях — був досить поширеним і його П. Литвинова віднесла до особливого відьомства, яке викликало у людей страх через можливу смерть і хворобу. Зокрема, за нього притягувався до відповідальності й 50-річний знахар Іван Мороз із села Жири Ковельського повіту. Власник поля, що й повідомив повітовий суд про цей учинок, як міг протидіяв магічним діям, читав «Отче наш», однак перемогло бажання врятувати свій врожай. Дванадцять опитаних селян засвідчили, що І. Мороз — лиха людина, п’яниця і сам «прибрав» собі знахарство. Це й вплинуло на присудження йому суворішого покарання — крім церковного покаяння ще й десять ударів різками.

У 1836 р. Подільський совісний суд розбирав справу, порушену губернським правлінням і яка вже розглядалася судовою карною палатою. Суть її полягала в тому, що дві дворянки—Магдалина Русецька (24 роки) і Марія Замрикитова (18 років) — ворожили й віщували події. А коли кілька разів їх пророкування підтвердилися, вони зажили слави серед місцевого населення. Поліція виявила, що підсудні вдавалися до таких магічних дій, як «збирання» слідів і «замазування» їх у печі, зрізання волосся, збирання поту і підмішування його у настої з дуже отруйної трави чемериці тощо. Саме використання отрути зумовило ретельне ставлення поліції до розслідування—виготовлені ворожками порошки було надіслано до Подільської лікарської управи на лабораторні аналізи. Суд призначив покарання (схвалене губернатором): після утримування під вартою ворожок повертали в колишнє місце проживання, де їм на певний час обмежувалася свобода переміщення. Крім того, на них накладалася церковна покута, що її, як і належні духовні настанови, мав забезпечити місцевий священик.

За віщування до судової відповідальності було притягнуто й селянку з Ямпільського повіту Феодосію Комишину, яка провістила пожежу в будинку поміщиці Аснашевої. Повітовий суд, що з’ясовував причини пригоди, допитав її та встановив, що вона вже давно практикує чаклування та ворожіння. Подільська духовна консисторія, за вимогою совісного суду, розпорядилася, аби місцевий священик переконав Феодосію, що, ворожачи, вона порушує істини християнського віровчення. Потреба з’ясувати, хто спричинив пожежу, провокувала появу тих, хто міг «провістити» її винуватців. Таких звернень до віщунів було чимало, що свідчило не на користь поліції, якій не дуже-то й довіряли через низьку ефективність її діяльності.

Подільський земський суд, порушивши відповідну справу, за нібито надприродні здібності притягнув до відповідальності селянського дванадцятирічного сина Якова Василькова з села Жердя Кам’янецького повіту. Свідчення 12 односельців і допит самого хлопчика переконали совісний суд, до якого потрапила справа, що бідність його батьків, котрі, власне, і пустили поголос про винятковий хист дитини, і аж ніяк не вроджена здатність віщувати, «виявлена» в нього якимось зайдою, літнім чоловіком, стала причиною того, що до Я. Василькова по допомогу почали масово звертатися люди. У результаті Подільський совісний суд заборонив хлопцю передрікати майбутнє, поклавши відповідальність за це на його батьків.
Зображення
Схожою була й справа Волинського совісного суду 1839 р., коли розбиралися віщування малолітнього (13 років) селянського хлопця Якова Підгайчука із села Глинки Рівненського повіту. У результаті ретельного розслідування, проведеного земським судом, було встановлено, що хлопець називав крадіїв майна і худоби у селян, відтак до нього зверталося чимало людей. Можливо через конкуренцію (або й бажання з’ясувати істину) поліція вирішила достеменно розібрати цю справу, яка, передана до совісного суду, багата на деталі та життєві подробиці. Отже, нічим не примітний юнак після перенесеного внаслідок хвороби безпам’ятства почав віщувати. Його оглядав штаб-лікар, за ним вели шеститижневе спостереження в рівненській градській лікарні, однак медики не виявили жодних відхилень у здоров’ї. Не обмежуючись цим, поліція провела допити тих, з ким спілкувався віщун, зокрема з його власником та батьками. Десять селян присягнули, що знають Я. Підгайчука з найкращого боку, а сам він дав свідчення про себе та підписку, що його допитували без упередженості. Розгляд справи прискорила скарга селянина Івана Добровольского з сусіднього Острозького повіту, на якого свого часу вказав Я. Підгайчук як на палія хати іншого селянина, Пантелеймона Гуменюка. Причому вказав, звичайно, без прізвища, а як на власника рябого вола. А оскільки вола такої масті ніхто більше не тримав, то захищаючи своє чесне ім’я, той спеціально приїжджав на зустріч із хлопцем, який повторив своє попереднє твердження. Це спонукало безневинного селянина звернутися до острозького справника, який саме проїжджав його селом. Таким чином, два повітові суди об’єдналися у своєму дізнанні й дійшли висновку, що плата за віщування, яку отримував Я. Підгайчук, змушувала його займатися подібними «пророкуваннями». Цієї думки дотримувався і Волинський совісний суд, поставивши хлопцеві у провину порушення громадського порядку, зваблення простих людей фальшивими пророцтвами та визначивши йому покарання — десять ударів різками за місцем проживання. Місцевому священикові ставилося в обов’язок переконувати Якова у шкідливості його дій.

Про потребу державного судового втручання, особливо у тих випадках, коли, довірившись ворожбитові, люди не мали очікуваного результату, яскраво свідчила справа Чернігівського совісного суду, розглянута в 1787 р. Тоді до Гадяцької нижньої розправи звернувся андріяшевський козак Данило Іванченко зі скаргою на Кіндрата Ульянченка, який називав імена злодіїв та місце приховування вкрадених речей. До цього його спонукало зникнення власних грошей (24 руб. 40 коп.), що трапилося з ним у Гадячі. К. Ульянченко дав скаржникові пораду — відібрати у своїх товаришів присягу, що вони не крали в нього грошей і, повернувшись на місце крадіжки, чекати, що вони самі з’являться. Проте дива не сталося, гроші безслідно зникли. Совісний суд виніс у цій справі просте рішення — передати ворожбита на поруки родичам, застерігши, щоби він надалі утримувався від шарлатанства.

Порушена Літинським повітовим судом справа про ворожіння по руці проти селянки з Яцковець Агафії Гончаручки також була передана до Подільського совісного суду. Оскільки підсудна сама зізналася, що займається ворожінням, це кваліфікували як незначне порушення, тож жодного покарання вона не зазнала. Подібною була й справа, надіслана до Чернігівського совісного суду з Прилуцького повітового суду про ворожіння на квасолі Уляни Назаренкової, порушена зі слів козачки Марії Плаксової, синові якої підсудна так і не змогла вказати, хто ж поцупив бджіл з його пасіки. Під час слідства з’ясувалося, що 35-річна піддана прапорщика Кулябки У. Назаренкова із села Щуровки ще до звернення до неї з приводу злощасних бджіл назвала, хто вкрав кобилу та пару волів. Успішними були також ще кілька подібних звернень. Шкоди у своїх діях вона не вбачала навіть тоді, коли її соромив священик. Лише у совісному суді повідомила, що в такий спосіб вона змогла, будучи незаможною й потерпаючи він тогорічного недороду, уникнути злиднів. Суд узяв до уваги її щирість, постановивши віддати ворожку на поруки родичам, які б заохочували в ній працьовитість, добрі звичаї та пристойну поведінку, за дотриманням чого мав наглядати нижній земський суд.

Ворожінням на картах у містечку Радзивилові займалася 45-річна єврейка Фрейда Васертрейгерова, по допомогу до якої досить активно зверталося місцеве населення, особливо після того, як вона один раз назвала винуватця покражі худоби. Під час розслідування було відібрано свідчення 12 місцевих євреїв, які підтвердили, що та ворожить не лише на картах, а й на квасолі. Помічницею підсудної була «вольноживущая» К. Царська, яка збирала з «клієнтів» гроші. Оскільки остання у ході слідства померла, совісний суд виніс рішення лише по Ф. Васертрейгеровій, якій було зроблене зауваження й попереджено, щоби надалі вона утримувалася від ворожіння.
Зображення
Як встановив І.Ф. Рибаков, Полтавський совісний суд удавався також до покарань псевдознахарів, не пояснивши, щоправда, різниці між останніми та знахарями, що лікували різними немедичними засобами. Як правило, їх сікли різками і саджали до в’язниць. За нашими спостереженнями, до совісного суду потрапляли лише ті справи, що їх як карні вирішували повітові суди, і які, потрапивши на апеляцію до судових карних палат, передавалися для остаточного з’ясування до совісного суду. Траплялося, що судам не вдавалося довести, що знахарство мало злочинний характер. Принаймні так було у справі державного селянина із Борисоглібівки Івана Царика, якого в 1837 р. запідозрили, що внаслідок його знахарювання помер унтер-офіцер Новомиргородського уланського полку Дмитро Сергієнко. Розслідування не дало чіткої відповіді про його провину, а сам він її не визнав. Дев’ятеро селян, засвідчивши його знахарські здібності, заявили, що вони ніколи не завдавали людям шкоди, а поведінку підсудного кваліфікували як добропорядну, із тверезим способом життя. Чернігівський совісний суд, посилаючись на ст. 202 Зводу карних законів Російської імперії, виніс рішення звільнити його з ув’язнення, повернути в колишнє місце проживання та заборонити займатися знахарством, за чим мав наглядати сільський уряд. Згадана стаття доповнювала катерининське законодавство, підтверджуючи, що чаклунство та чарування є обманом і забобонами, у природі яких — невігластво, ошуканство й шахрайство. Проте в ній уже наводилися різні їх прояви, узагальнені совісними судами за час відповідної практики, як-от креслення на землі, паління, залякування потворами, віщування на повітрі й воді, тлумачення снів, пошуки скарбів за допомогою чарів і привидів, нашіптування на папір чи траву тощо.

Розумів потребу судового втручання також поміщик Добриня, до якого в 1854 р. звернулась одна з його селянок, запримітивши, що її невістка готує зілля, яким, нібито, збирається отруїти її сина й свого чоловіка. За цим повідомленням пристав ініціював розслідування, а Житомирський повітовий суд передав вузлики із зіллям на аналіз провізору Волинської лікарської управи. Речовина виявилася не отруйною, та й допитаний син став на бік своєї 26-річної дружини Анни, заявивши, що вона його любить і не збиралася труїти. Місцеві селяни під присягою підтвердили його показання, а тому совісний суд, спираючись на зібрані факти, виніс ухвалу, що невістка невинна та «от наказания свободна». У цьому випадку радше маємо справу зі звичайним сімейним конфліктом.

Натомість справа того ж таки 1854 р. про селянина з Іванівців Брацлавського повіту Подільської губернії Федора Ломегу, який, згідно з матеріалами проведеного приставом розслідування, кілька разів поспіль розкопував могилу повішеного хлопчика, сповнена справді глибоких забобонів. Про плюндрування поховання, як і про те, що він при натовпі бив мертве тіло різками та забивав у нього осиковий кілок повідомила у земський суд мати нещасного небіжчика—Марія Якименкова. Крім поліції земського суду, яка детально розслідувала справу, допитавши самого 32-річного Ф. Ломегу, провівши очну ставку з селянами з натовпу та оглянувши могилу, справу розглядала Подільська карна палата і врешті совісний суд, котрий виніс остаточний вирок, схвалений цивільним губернатором. Ф. Ломега за свої спотворені уявлення, що похований без дотримання християнського обряду хлопчик після смерті нібито «ходить» селом, лякаючи людей, а також за спробу в такий спосіб викликати дощ, про що він дізнався від старожилів, отримав покарання — 50 ударів різками в Брацлавській градській поліції.

Утім, практично за таку саму провину 33-річний селянин Оникій Захарченко практично не зазнав покарання. Волинський совісний суд, що розглядав його справу, надіслану з однойменного повітового земського суду, 25 вересня 1839 р. лише роз’яснив, що забивання вільхових кілків у гріб повішеного свідчить про глибоке невігластво. Очевидно, таке рішення совісного суду зумовлювалося щиросердним зізнанням О. Захарченка у всіх своїх діях. Він пояснив, що, забиваючи кілки (один у горлянку, другий — в «ядра»), прагнув позбавити людей страху перед покійником, який, мовляв, бродить світом, переслідуючи односельців. Причому на допиті він спершу заявив, що діяв за намовою місцевого священика, але потім відмовився від цього свідчення.
Зображення
Розкопування могил каралося жорсткіше, ніж віщування та ворожіння. Так, у 1854 р. у селі Терноватій Балтського повіту Подільської губернії за наказом соцького й за участю місцевого дячка проходив обряд поливання викопаного тіла потопельника, що, за народними уявленнями, мало викликати дощ. Справу розбирав совісний суд, за рішенням якого соцького та інших активних учасників на півроку було відправлено в гамівний будинок.

Відповідно до вимог закону вчинив Волинський совісний суд, коли 1836 р. розглядав справу, що надійшла з Новоград-Волинського повітового суду про війта економії з села Сюмаківки, який, аби викликати дощ, топив селянок у викопаній ямі. Його дії було розцінено як «противные человечеству и закону». За покарання суд визначив не лише традиційну церковну покуту, а й привсе- людну порку: війтові 40, а його спільникам — по 10 і 20 ударів нагайкою. Крім того, підсудного усували з війтівства.

Окрему категорію становили справи про скотолозтво, причому кожного разу совісний суд сумнівався, чи його це компетенція, і як їх кваліфікувати — чи то фізіологічна вада, відхилення від норми, або прояв недоумкуватості та глупства? Якщо суд схилявся до останнього трактування, то приймав справу до розгляду, адже у цьому випадку вона підпадала під ст. 399 «Учреждений для управления губерниями…». Так було, коли в 1785 р. до Чернігівського совіс- ного суду надійшов рапорт від Прилуцької нижньої розправи, в якому йшлося про козака Михайла Зленка, викритого у скотолозтві. Допитаний у совісному суді, він у всьому зізнався та пояснив свої дії дурістю, невіглаством, а також нестриманістю та відсутністю «законного жития» з власною дружиною. Останнє й вирішило долю М. Зленка, оскільки, маючи дружину та дітей, його вчинок розцінювався як карний, відтак він підлягав юрисдикції не совісного суду, а розправи, де покарання було набагато жорсткішим.
Зображення
Катерина ІІ, пропонуючи поділ справ у совісному суді на кілька категорій, можливо, і не сподівалася, що до однієї й тієї самої особи можна буде застосувати декілька санкцій. Саме такою виявилась одна з перших справ Київського совісного суду в 1782 р. Надійшла вона з Київського земського суду й стосувалася селянки з села Старого Явдохи Дубогрєєвої, яка, живучи на господарстві свого двоюрідного брата, сама про себе свідчила, що має унікальні здібності, зокрема може накликати морози, і, мовляв, небувалі холоди, що тоді пошкодили посіви — це справа її рук. Совісний суд зажадав дорозслідування, аби на місці розібратися з її чаклунством. Запрошеному священику Я. Дубогрєєва так нічого довести й не змогла, зате суд переконався, що вона таки несповна розуму, і відправив жінку в божевільню.

В інших випадках за поширення про себе такого характеру чуток совісний суд міг присудити тілесні покарання. Прикладом може служити справа, порушена у Волинському совісному суді в 1854 р. з ініціативи священика, який звернувся до губернського правління з тим, що серед його парафіян об’явився поміщицький селянин, 27-річний неписьменний Ф.І. Білоусюк, який поширював про себе забобонні чутки, що він, мовляв, вампір, і що падіж худоби, який тоді вразив село — це справа його рук. У цьому випадку совісний суд удався до серйозного покарання — винному присудили 50 різок та церковну покуту.

Совісний суд не поспішав давати правову оцінку фактам, а також вчинкам, якщо вважав, що вони не мають відношення до його компетенції, тоді як місцеві суди намагалися передати їх на розгляд саме совісного судочинства. Зокрема, так було зі справою, порушеною Козелецькою нижньою розправою, яка звинуватила Параску Кордашеву-Прусиху в чаклуванні, адже та готувала зілля, що спричинило «обезумление» козака Трохима Плюща. З’ясувавши обставини, Київський совісний суд дійшов висновку, що у справі відсутні «колдовство и суеверие», та повернув її до Козелецької нижньої розправи. […]
http://joanerges.livejournal.com/1461048.html
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9691
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: останній мольфар

Повідомлення о.Олег » 31 травня 2012, 15:12

а кажете останній :)
Зображення
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Аватар користувача
andrey s.
старець
старець
Повідомлень: 2624
З нами з: 13 січня 2011, 19:40
Звідки: м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
Контактна інформація:

Re: останній мольфар

Повідомлення andrey s. » 31 травня 2012, 17:31

о.Олег писав:а кажете останній :)
Зображення

:D Є єдиновірний спосіб зняття цього прокляття)))))))) ....(шкода що інші , невинні :ROFL: , будуть шпортаючись в темноті страждати)))
А це звичайно продовжувати викручувати ті лампочки далі, а навіть з подвоєнним єнтузіазмом))))))))
Тоді буде все ок!!!!! :wink:
З повагою ПРОСТО андрій!!! УГКЦ


Повернутись до “Спільноти, що пов'язують себе з Християнством”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість