Темна ніч душі і сходження на гору Кармель

на будь-яку тему. Відповідати може кожен дописувач Форуму, за винятком тих, кому модератори заборонили це робити.

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Patlatus
дописувач
дописувач
Повідомлень: 129
З нами з: 05 серпня 2011, 11:57

Темна ніч душі і сходження на гору Кармель

Повідомлення Patlatus » 26 березня 2014, 14:37

Чи хтось з присутніх читав твори святого Йоана з Хреста "Темна ніч" http://andriymasliukh.wordpress.com/tra ... he-oscura/ і "Сходження на гору Кармель" http://andriymasliukh.wordpress.com/tra ... e-carmelo/ ?

Мені здається, що я зараз переживаю таку темну ніч, про яку описував святий Йоан з Хреста. Хоча не знаю точно. Не відчуваю жодних емоцій.
Не відчуваю радості, коли молюся, чи співаю духовні пісні, не вдається довго молитися на самоті, перебувати на молитві, бо не відчуваю ніякого духовного задоволення, яке відчував раніше.
Хоча сумніваюся, чи є це темною ніччю чуттів, чи щось інше. Чи хтось знає, чи є якийсь тест чи щось інше?

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Темна ніч душі і сходження на гору Кармель

Повідомлення andrivovk » 26 березня 2014, 19:07

Patlatus писав:Чи хтось з присутніх читав твори святого Йоана з Хреста "Темна ніч" http://andriymasliukh.wordpress.com/tra ... he-oscura/ і "Сходження на гору Кармель" http://andriymasliukh.wordpress.com/tra ... e-carmelo/ ?

Дехто з присутніх планує читати... :D

Patlatus писав:Мені здається, що я зараз переживаю таку темну ніч, про яку описував святий Йоан з Хреста. Хоча не знаю точно. Не відчуваю жодних емоцій.
Не відчуваю радості, коли молюся, чи співаю духовні пісні, не вдається довго молитися на самоті, перебувати на молитві, бо не відчуваю ніякого духовного задоволення, яке відчував раніше.
Хоча сумніваюся, чи є це темною ніччю чуттів, чи щось інше. Чи хтось знає, чи є якийсь тест чи щось інше?

Щоб багато не говорити, то прочитайте собі уважно уривочок з книги св.Альфонса Лігуорі "Як любити Ісуса Христа".

Внутрішні страждання і духовна посуха
"Оманливим є, – твердить св. Франциск Салезій, – оцінювання нашої побожності пережитими втіхами. Правдива побожність полягає у рішучій волі зробити все, що подобається Богові". А Бог саме через духовну посуху притягує до себе найулюбленіші душі.
Зате правдивою перешкодою у досягненні єдності з Богом є прив'язання до наших невпорядкованих схильностей. Коли Господь хоче потягнути душу до своєї досконалої любові, старається відірвати її від усякого прив'язання до створених благ. Так спершу відбирає їй дочасні блага, насолоди світу, майно, почесті, товаришів, рідних, а також здоров'я тіла і за допомогою цих втрат, неприємностей, упокорень, смерті і хвороби, віддалює її від усього, що створене, щоб тільки у Ньому поклала всі свої уподобання.
По-іншому Господь поводиться з душею, яка щойно вступила на дорогу досконалості. Щоб прив'язати її до благ духовних, дозволяє їй зазнати численних втіх і радості, що супроводжується щедрими сльозами, зворушенням і ніжністю. Завдяки цьому душа сама робить заходи, щоб відірватися від чуттєвих приємностей, тим більше старається умертвляти себе покутами, постами, дисципліною. Тоді духовний провідник повинен її радше стримати і заборонити хоч деякі умертвлення, бо особа, охоплена таким запалом, легко могла б підірвати своє здоров'я. Це також може бути диявольським витвором: бачачи, що хтось посвячує себе Богові, а Бог дає йому зазнати радості, характерної для початкуючих на цій дорозі, сатана робить усе, щоб знищив здоров'я через сувору покуту. А коли прийде хвороба, щоб людина залишила не лише покути, але й молитву, Євхаристію і всі побожні практики, а в кінці повернулася до свого давнього життя. Тому духовний отець повинен дуже розважливо давати дозволи на такі покути початкуючим особам у духовному житті. Повинен, проте, дуже заохочувати їх до внутрішніх умертвлень, таких як терпеливе зношення упокорень і прикрощів, послух настоятелям, боротьба з надмірною цікавістю і т.п., повчаючи їх одночасно, що після цього – як вже набудуть відповідних навиків через внутрішні умертвлення, – будуть гідними практикувати зовнішні умертвлення.
З другого боку є великою помилкою твердження, як це роблять деякі, що зовнішні умертвлення нічого не дають або тільки трохи. Немає сумніву, що для досконалості необхідними є внутрішні умертвлення, але це не означає, що зовнішні є зайві. Св. Вікентій а Паульо вважав, що хто не практикує зовнішніх умертвлень, ніколи не буде умертвленим ані зовнішньо ані внутрішньо. А. св. Іван від Хреста додає, що духовному провідникові, котрий погорджує умертвленням тіла, хоч би творив навіть чуда, не слід вірити.
Повернімося, однак, до нашої теми. Людина, перебуваючи на початку свого посвячення Богові, переживає насолоду у духовних втіхах, якими Господь старається її принадити і знеохотити до земних втіх. Вона в якійсь мірі відривається від створінь і прив'язується до Бога, але у цій прив'язаності є певний дефект. Стає більше притягнена бажанням зазнавати духовних втіх, ніж правдивою волею і прагненням здійснити Божу волю. Також обманює себе, вважаючи, що чим більше знаходить уподобання у своїй побожності, тим більше любить Бога. Це є причиною того, що коли їй перешкоджають у тих вправах, якими насолоджується, коли послух наказує їй зайнятися чимось іншим, чи то ділами милосердя, чи то обов'язками стану, тоді тривожиться і сумує. Ось загальна вада нашої нужденної людської природи – пошук у кожному ділі тільки власного задоволення. Коли ж в тих побожних практиках не знаходить раніше відчутої втіхи, відмовляється від них або обмежує їх і, так роблячи день у день, зовсім їх покидає. Така доля зустрічає багатьох людей, які – покликані Богом до Його любові – починають дорогу до досконалості і роблять на ній кілька кроків, але тільки доти, доки відчувають духовну втіху, коли ж це минає, покидають усе і повертаються на попередню дорогу.
Тому треба бути свідомим, що любов до Бога і досконалість не полягають у відчуванні ніжності і духовних втіх, але у перемозі над самолюбством і у виконанні Божої волі. Ось що говорить св. Франциск Салезій: "Бог є достойний любові однаково, коли нас втішає і коли завдає нам болю".
Крім того, коли переживаємо духовну радість, зовсім не є великою чеснотою залишати чуттєві приємності і зносити зневаги і прикрощі. Серед тих насолод душа стерпить все, але випливає це скоріше з відчутих насолод, ніж з сили правдивої любові до Бога. Тому Господь, доки не скріпить її в чесноті, відходить від неї і відбирає їй всі уподобання почуттєві, щоб звільнити її від самолюбства, яке насичується тими приємностями. Там, де раніше душа відчувала насолоду від вчинених актів пожертви, довір'я і любові, тепер, коли закінчився перший порив, робить ці вчинки з черствістю і великою мукою; не милі їй будь–які духовні вправи, молитва, читання і навіть Євхаристія; крім того – не відчуває нічого іншого, як тільки темноту і страх, а також, здається їй, що вже все пропало. Молиться, звичайно, і в цьому не перестає, але перебуває в сумі і має переконання, що Бог вже не хоче її вислухати.
Тепер розважмо, як ми повинні повестися в такій ситуації.
Коли Господь у своєму милосерді втішає нас любовними відвідинами і дає нам відчути присутність своєї ласки, було б невідповідним відкинення цих Божих радостей, як вважають деякі фальшиві містики. Приймімо їх з вдячністю, але вважаймо, щоб не затриматися тільки на почуттєвій насолоді духовними втіхами. Св. Іван від Хреста такий стан називає духовною жадібністю, що є помилкою і Богові не подобається. Тому стараймося витіснити з нашого розуму почуттєві уподобання в тих насолодах духу, а особливо бережімося від думок, що Бог дає нам ці піднесення, бо ми ревніші від інших. Така думка є пустотою і змусила б Господа повністю віддалитися від нас і залишити нас з нашими нуждами. Треба Йому гаряче дякувати за всі духовні втіхи, що є для нас великими дарами, значно більшими, ніж усі скарби і почесті дочасні, але, одночасно, не шукаймо вже уподобання у тих чуттєвих приємностях, а з покорою пригадаймо собі всі гріхи нашого минулого життя.
Слід вірити, що ті любовні жести є чистими проявами Божої доброти і Господь, можливо, хоче ними скріпити нас, щоб ми пізніше терпеливо зносили всі муки, котрі нам пошле в майбутньому. Тому стараймося тоді охоче зносити кожну муку, як зовнішню, так і внутрішню, кожну хворобу, кожне переслідування, кожну черствість духа, кажучи: "Мій Господи, ось я, вчини з мене і зі всього, що до мене належить, що Тобі подобається; а мені дай ласку любити Тебе і досконало виконувати твою волю. Про ніщо інше Тебе не прошу".
Коли маємо впевненість, що перебуваємо в ласці Божій, хоч позбавлені як приємностей цього світу, так і втіх, що походять від Бога, то все ж таки ми задоволені своєю долею, бо знаємо, що любимо Бога і Він любить нас. Але Бог, бажаючи нас ще більше очистити і звільнити нас від кожної чуттєвої приємності, щоб повністю з'єднати з собою через чисту любов, що ще робить? Поміщає нас в ярмі духовної посухи і внутрішніх мук, що перевищують усі інші внутрішні і зовнішні страждання, які людина може будь-коли перетерпіти. Позбавляє нас свідомості, що перебуваємо в ласці Божій. Залишає нас серед найгустішої темряви, де нам важко знайти Бога.
Навіть більше – часами людині, яка переживає таку "ніч", здається, що Бог дозволяє, щоб її напастували найстрашніші спокуси почуттів, котрі супроводжують найбільш принизливі порухи її органів або також викликає в неї думки повні недовіри і розчарування, та навіть ненависті до Нього. Має враження, неначе Бог відкинув її від себе і більше вже не слухає її молитов. Бо намови диявола тоді є страшні, а пожадливість розбуджена, знаходиться у великій темряві. Хоч її воля противиться спокусам, не вміє добре розрізнити, чи робить це як слід, чи також їм піддається. Тому зростає безмежно її страх, що втратила Бога і що Бог заслужено, через невірність у цій боротьбі, залишив її повністю. Здається їй, що вже дійшла до повного падіння, – що вже більше не любить Бога і що Бог її зненавидів.
Таких мук зазнала сама св. Тереза. Вона визнала, що тоді самотність вже її не втішала, але стала тільки мукою, а коли йшла на молитву, здавалося їй, що опинилася у самому пеклі.
Якщо такий стан діткне особу, яка любить Бога, нехай не жахається ані вона, ані сповідник, котрий її веде. Всякі порушення почуттів, спокуси проти віри, недовір'я і зневаги, які схиляють зненавидіти Бога, є тільки страхом, муками душі або зусиллями противника, але не нападами волі, отже не є гріхами. Особа, що справді любить Ісуса Христа, повністю чинить опір їм, не даючи згоди на подібні намови, але, з уваги на темряву, що охоплює її, не вміє це розпізнати і перебуває в неспокої. Тому що здається їй, що стала позбавлена ласки, боїться і сумує. Легко також зауважити, що в осіб, випробовуваних Богом, цей стан є тільки страхом і неспокоєм, а не правдивим злом. Запитайте їх – навіть тоді, коли такі неспокійні – чи вчинили б свідомо хоч один легкий гріх, то відповіли б рішуче, що готові терпіти не лише одну, але тисячу смертей, ніж свідомо зробити Богові цю прикрість.
Тут слід зрозуміти різницю між довершенням якогось доброго вчинку, як спротив спокусі, довір'я до Бога, любов Його і бажання того, чого Він бажає, і свідомістю, що саме це робимо. Друга дійсність – свідомість довершення доброго вчинку, служить нам самим для нашої радості, зате вся користь міститься в першій: у факті довершення добра. Бог задовольняється першою і позбавляє душу другої, тобто свідомості, що зробила щось добре для того, щоб звільнити її від будь–якої приємності особистої, котра в дійсності нічого не додає до довершеного діла. Бо Господь більше дбає про нашу користь, ніж про наше задоволення.
Ось як пише св. Іван від Хреста до однієї особи, що переживала внутрішні муки, щоб її втішити: "Ти ніколи не знаходилася в кращому стані від теперішнього, бо ніколи не була так упокореною і відірваною від світу, ще ніколи не була такою злою, як тепер, ще ніколи не зреклася так самої себе і не була так далеко від шукання себе". Не думаймо, що чим більше переживаємо насолоди духа, тим більше Бог нас любить. Не в цьому полягає досконалість, але в умертвленні нашої волі і з'єднанні її з Божою.
У станах духовної посухи і внутрішніх мук не можемо слухати диявола, котрий вмовляє нам, що Бог покинув нас. Ми не повинні відмовлятися від молитви. Саме це є прагненням сатани, щоб міг привести нас до гріха. Св. Тереза пише: "Духовною посухою і спокусами Бог випробовує своїх улюблених. І хоч би ця духовна посуха тривала ціле життя, нехай душа не перестає молитися, колись прийде час і за все одержить належну нагороду". Перебуваючи в стані муки, повинна впокоритися, вважаючи, що терпить це за всі зневаги, зроблені Богові, і повністю підкоритися Божій волі, кажучи: "Ось я, Господи, якщо хочеш, щоб я була так покиненою і такою сумною ціле життя, а навіть цілу вічність, дай мені свою ласку і вчини, щоб Тебе любила, а тоді роби зі мною все, що Тобі подобається".
Непотрібним буде тоді, бо може навіть викликати ще більший неспокій, прагнення впевнитися, що перебуваємо в ласці Божій і що цей стан є тільки випробуванням, а не покинення Богом, бо Бог не хоче, щоб ми були цього свідомі. Не хоче цього для більшої нашої користі. Бажає натомість, щоб ми більше упокорилися, примножили наші молитви і акти довір'я до Його милосердя. Ми хотіли б це зрозуміти, зате Бог не хоче, щоб ми мали цю свідомість. Тому св. Франциск Салезій так говорить: "Постанова не згодитися на жодний гріх, навіть найменший, запевнює нас, що перебуваємо в ласці Божій".
Коли, однак, душа знаходиться в глибокому клопоті, не усвідомлює собі цього виразно. Однак, не повинна в цьому стані прагнути відчувати те, чого сама хоче. Повинна задовольнитися самим актом своєї волі і так віддати себе повністю в руки Божої доброти. Яку любов викликають у Бога ці наші акти довіри і посвяти серед темноти внутрішніх клопотів! Довірмося Богові, як говорить св. Тереза, бо Він любить нас більше, ніж ми самих себе.
Щоб у цьому розважанні зачерпнули трохи сили, ті особи, дорогі Богові, які постановили повністю належати Йому, і які відчувають себе позбавленими всякої утіхи. їхні муки і самотність є знаком, що Бог дуже любить їх і що приготував їм у небі місце, де втіхи є повні і вічні. Нехай будуть переконані, що чим більше зазнають мук на цій землі, тим більшою буде їх радість у Царстві Небеснім: "Коли сипа турбот у моїм серці, – твої втіхи розвеселяють мою душу " (Пс. 94, 19).
Для втіхи тих осіб хочу навести тут деякі факти з життя св. Йоанни де Шанталь, котра протягом 41 року була пригноблювана різними страшними внутрішніми муками, спокусами і страхом, що є в неласці у Бога і що він її повністю покинув. Вони були постійні і такі страшні, що тільки думка про смерть, – як твердила, – була для неї втіхою: "Це такі навальні напади, що не знаю, де сховати мою бідну душу. Часом здається мені, що втрачаю терпеливість і готова все залишити". І додавала: "Спокуса є як тиран, такий жорстокий, і щоб від нього утекти, я радо вибрала б смерть. Часом навіть позбавляє мене прагнення сну і їжі".
Останні вісім або дев'ять років життя спокуси, що її переслідували, були надзвичайно страшні. Мати Хатель розказувала, що її свята настоятелька переживала вдень і вночі постійне внутрішнє мучеництво, таке було, коли молилася, коли працювала і коли відпочивала, дуже їй у цьому співчувала. Були в неї напади щодо всіх чеснот, за винятком чистоти, за допомогою посилених сумнівів, темряви і прикростей. Деколи Бог навіть позбавляв її свого світла, видавався їй дуже розгніваним, так наче хотів відштовхнути її від себе. Зі страху була змушена тоді деінде звертати свій погляд, щоб знайти втіху, а не знаходячи її, була знову змушена вдивлятися в Бога і віддаватися Його милосердю. Здавалося їй, що під натиском спокус могла згрішити у будь–який момент. Хоч Божа опіка не покидала її, мала враження, що Бог покинув її, бо не відчувала вже ніякої втіхи, відчувала тільки втому і смуток, що охоплював усе: у молитві, у читанні побожних книжок, у Євхаристії й у всіх інших духовних вправах. У цьому стані духовної посухи керувалася тільки одним: вдивлялася у Бога і дозволяла Йому робити, що тільки хотів.
Ось слова цієї святої: "У тих всіх опущеннях новим хрестом є ця дорога, повна простоти, а неможливість будь-що зробити – ще більшим хрестом". Здавалося їй, що є хворою людиною, прибитою болем, яка не може навіть описати своїх мук; сліпою, що не бачить подають їй ліки чи отруту. Плачучи, безперервно говорила: "Маю враження, що я позбавлена віри, надії і любові до мого Бога". Однак, завжди зберігала спокійний погляд, була милою в розмовах з іншими і постійно вдивлялася у Бога, відпочиваючи на лоні Його волі. Так про неї писав св. Франциск Салезій, її духовний провідник котрий досконало знав, якою милою була Богові її прекрасна душа: "її серце було як глухий музикант, який, хоч надзвичайно співав, не відчував у тому ніякої насолоди". А до неї самої так написав: "Ти повинна служити своєму Спасителеві лише з любові до Його волі, позбавлена будь–якої втіхи, навіть під час суму і страху". Так народжуються святі.
Вони, як співає Церква в Часослові, є вибраними каменями, сформованими за допомогою відповідних ударів різця, тобто спокус, страху, темряви, внутрішніх і зовнішніх мук, щоб пізніше їх можна було, таким чином підготовлених, поставити на троні блаженного Царства Небесного.
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
ShMariam
Модератор
Модератор
Повідомлень: 4635
З нами з: 06 грудня 2008, 14:08
Звідки: Львів

Re: Темна ніч душі і сходження на гору Кармель

Повідомлення ShMariam » 26 березня 2014, 19:45

Нмсд, перш ніж говорити про "темну ніч душі", треба відсіяти всі інші обставини, через які
Patlatus писав:.... Не відчуваю жодних емоцій.
Не відчуваю радості, коли молюся, чи співаю духовні пісні, не вдається довго молитися на самоті, перебувати на молитві, бо не відчуваю ніякого духовного задоволення, яке відчував раніше.

:Search:

Коротше кажучи, треба відрізняти, чи то Ви в тому винні, чи вже такі обставини, чи то спеціально Божий допуст для зростання у святості. Гріх(и), в т. ч. "ні, я не вважаю це гріхом", в т. ч. задавнений, перевтома, гормональний фон...
Важливо!Може врятувати життя: http://forum.ugcc.org.ua/viewtopic.php?f=3&t=97&p=56358#p56281

Patlatus
дописувач
дописувач
Повідомлень: 129
З нами з: 05 серпня 2011, 11:57

Re: Темна ніч душі і сходження на гору Кармель

Повідомлення Patlatus » 27 березня 2014, 11:56

andrivovk писав:...


Цікавий уривок, співзвучний з творами Івана від Хреста. Дякую, andrivovk.

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Темна ніч душі і сходження на гору Кармель

Повідомлення andrivovk » 28 березня 2014, 19:26

Ще один уривок про те, як переносити важкі випробування віри.

Ожидание Бога

Ставя человека в трудные ситуации, Бог вызывает в нем акт веры. Такие ситуации являют нам всю нашу немощь, и тем самым углубляют наше томление по Богу. Бог не хочет приходить к нам незваным. Любовь хочет быть долгожданной, если ее не ждут, значит, ею пренебрегают. В этом смысле вера - это ожидание. Сила твоего ожидания свидетельствует о твоей вере в мощь и любовь Бога. Ожидание Господа никогда не может быть достаточным. Мы должны все сильнее и сильнее ожидать Того, Кто жаждет прийти и Кто хочет, чтобы Его приняли. Это происходит благодаря твоим попыткам, но прежде всего, с помощью Его благодати, под воздействием которой твое томление по Нему усиливается и углубляется. У Господа Бога есть Свои способы животворить ожидание Его пришествия и милостей.

Эти способы можно разделить на две категории. Бог может пробудить в наших сердцах жажду Его пришествия, например, с помощью творческого беспокойства или крайней нужды. Тогда вера станет выражением нашей потребности Бога, а возрастание ее будет проявляться в усилении ожиданияи жажды Бога. В других же случаях Он может допустить или сделать так, что тебе придется пройти тяжелые испытания веры, с которыми ты не сможешь справиться сам. Это могут быть проблемы нравственного плана (например, грехи, которым ты не можешь противиться), семейные сложности (распадающийся брак, пьющий или неверующий сын, живущий в незаконной связи). Это могут быть проблемы с пошатнувшимся здоровьем - твоим или твоих близких. В такие моменты ты отчетливо ощущаешь, что не можешь справиться с этим сам, что теряешься, и, благодаря этому, в тебе пробуждается жажда Бога и ожидание Его прихода. Это случай дарованный для возрастания и углубления твоей веры. Все проблемы и трудности, которые Господь Бог допускает или даже Сам создает в твоей жизни, призваны пробудить в тебе жажду Его; это испытание твоей веры. Глядя на все во свете веры, ты научишься видеть духовное значение событий. Это значение состоит в том, что всякое событие - явление Бога, нередко направленное на то, чтобы возбудить в тебе жажду Его присутствия, Его помощи, Его спасительного вмешательства. Чем серьезнее ты болен, тем сильнее ощущаешь потребность во враче. По мере усиления ощущения собственной беспомощности и угнетения различными трудностями, в тебе растет желание, чтобы, наконец, пришел Тот, Кто может тебе помочь, Кто охватит благодатью Искупления все твои проблемы и сможет спасти тебя. Просто нужно, чтобы ты поверил: Он хочет дать тебе все, в чем ты нуждаешься. Поверь в Его силу и бесконечную любовь.

Если Бог хочет, чтобы ты достиг глубин веры, Он может подвергнуть тебя весьма тяжелым испытаниям, может многое у тебя отнять, лишить тебя практически всего. Он может лишить тебя каких бы то ни было корней, чтобы, оставленный без человеческих подстраховок, ты надеялся лишь на Его спасительную помощь.



О.Дайчер Фаддей.Размышления о вере.
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books


Повернутись до “Запитання-відповіді”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей