Історії для душі

Євангеліє, розважання, проповіді, Житія, "історії для душі". Для читання, не для дискусій.

Модератори: Just_me, viter, Artur, ihor

Аватар користувача
Just_me
Модератор
Модератор
Повідомлень: 1374
З нами з: 25 лютого 2010, 10:20

Re: Історії для душі

Повідомлення Just_me » 13 лютого 2013, 13:30

“Коли я полюбив себе, то я зрозумів, що туга і страждання – це лише попереджувальні сигнали про те, що я живу проти своєї власної правди. Тепер я знаю, що це називається «Самобутність».

Коли я полюбив себе, я зрозумів, як сильно можна образити когось, якщо нав’язувати йому реалізацію його ж прагнень навіть тоді, коли ясно, що для цього недобрий час, що людина не готова до цього, і що цей «хтось» це – я сам. Тепер я називаю це «Повага».

Коли я полюбив себе, я перестав бажати іншого життя, і раптом побачив, що життя, яке мене оточує зараз, надає мені всі можливості і заохочує до зростання. Тепер я називаю це «Зрілість».

Коли я полюбив себе, я зрозумів, що за будь-яких обставин я перебуваю у належному місці в належний час, і усе відбувається виключно в належний момент, і тому я залишаюсь спокійним. Тепер я називаю це «Упевненість у собі».

Коли я полюбив себе, я перестав красти в себе час і мріяти про великі звершення колись у майбутньому. Зараз я займаюся тільки тим, що приносить мені радість і робить мене щасливим, тим, що я люблю, і від чого моє серце посміхається. Я роблю це у свій власний спосіб і у своєму власному ритмі. Зараз я називаю це «Простота».

Коли полюбив себе, я звільнився від усього, що приносить шкоду моєму здоров’ю – їжі, людей, речей, ситуацій. Всього, що вело мене вниз і відволікало від мене самого. Тепер я називаю це «Любов’ю до себе».

Коли я полюбив себе, я перестав турбуватися про те, щоби завжди бути правим. І саме тоді я став все менше і менше помилятися. Сьогодні я зрозумів, що це є «Скромність».

Коли я полюбив себе, я припинив жити минулим і хвилюватися про майбутнє. Сьогодні я живу лише поточною миттю, яка уміщує УСЕ моє життя. Тепер я живу кожного дня, смакуючи його від ранку до вечора, і називаю це «Задоволенням».

Коли я полюбив себе, я усвідомив, що розум мій може мені заважати, що від нього можна навіть захворіти. Але коли я зміг поєднати його з моїм серцем, він одразу став моїм цінним союзником. Тепер я називаю цей зв’язок «Мудрість серця».

Нам більше не потрібно боятися суперечок, протиборств, проблем із самими собою чи з іншими людьми. Навіть зірки стикаються, і з їхніх зіткнень народжуються нові світи. Тепер я знаю, що це і є «Життя».
Відповідей на всі питання у вас ніколи не буде. Це – нормально. Не мучте себе. Але ніколи не обманюйте хворих, даючи їм фальшиві надії. Джиліан Берн.

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення vitalko » 14 лютого 2013, 11:40

Один таксист із Нью-Йорка розповів таку історію.

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку!» – відповів тремтливий старечий голос. Я почув шурхотіння, так ніби щось тягли по підлозі…

По тривалому очікуванні, двері нарешті відчинилися. Переді мною стояла низенька, на вигляд 90-річна жінка. Вона була вбрана у картате плаття й капелюшок із пришпиленою вуаллю; виглядала як персонаж із фільму сорокових років.

Обік неї була невелика нейлонова валіза. Помешкання виглядало так, ніби тут ніхто не жив уже довгі роки. Всі меблі були накриті відрізами тканини.

Не було годинників на стінах, жодних забавок, ані посуду на столі. В кутку стояла картонна коробка, повна фотографій і скла.
«Ви б не могли віднести мою сумку до машини?» – запитала жінка. Я забрав валізку в авто, після чого повернувся, аби їй допомогти.

Вона взяла мене за руку, і ми поволі рушили у бік бордюру.

Трималася за мене, дякуючи за доброту. «Прошу, – відповів я. – Стараюся ставитися до своїх пасажирів так, як би хотів, щоби ставилися до моєї мами».

«Ох, ви такий добрий чоловік», – відповіла вона. Коли ми сіли в машину, жінка подала мені адресу, а потім запитала: «Ми могли б поїхати через центр міста?»

«То не найкоротший шлях», – швидко відповів я, вмикаючи лічильник.

«О, я не маю нічого проти, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я переїжджаю до госпісу».
Я глянув у дзеркало. Її очі блищали. «Вже немає нікого з сім’ї, – говорила вона лагідним голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не так багато…»

Я вимкнув лічильник. «Куди Ви хочете поїхати?»

Упродовж кількох годин ми їздили містом. Вона показала мені будинок, у якому колись працювала ліфтеркою.

Ми проїхали місцями, де вони з чоловіком жили як молодята. Попросила мене затриматися перед меблевим магазином, який колись був бальною залою, куди вона ходила танцювати ще молодою дівчиною.

Інколи просила пригальмувати біля якогось будинку або перехрестя, і сиділа, вдивляючись у темряву, без слова.
Коли перші промені сонця висвітлили горизонт, вона раптом сказала: «Я стомилася. Поїдемо вже, прошу». Ми мовчки їхали за вказаною адресою. То був низький будинок із пандусом, таким типовим для домів опіки.

Двоє санітарів вийшли назовні, щойно я загальмував на пандусі. Вони, схоже, чекали на неї. Були ввічливі й турботливі.

Я відкрив багажник і заніс маленьку валізу жінки під двері. Вона вже сиділа на інвалідному візочку.
«Скільки я вам винна?» – запитала, сягаючи по гаманець.

«Нічого», – відказав я.

«Треба заробляти на життя», – заперечила вона.
«Є інші пасажири», – відповів я.
І, геть не замислюючись над тим, що роблю, я нахилився й притулив її до себе. Вона міцно обійняла мене.
«Ти дав старенькій трошки радості, – сказала. – Дякую».
Я потис її руку, а потім вийшов у світанковий напівморок. За мною замкнулися двері – то був звук Життя, яке замикали.
Того ранку я не брав інших пасажирів. Їздив безцільно, занурений у думки. Що якби до цієї жінки вислали неввічливого водія, або нетерплячого, який хотів би закінчити зміну? Що якби я не підійшов до дверей, або посигналив тільки раз, а потім поїхав?
Думаючи про це зараз, вважаю, що не зробив нічого важливішого у житті.
Ми узалежнені від пошуку емоційних переживань і прекрасних хвилин, якими стараємося наповнити своє життя. Тоді як Прекрасні Хвилини можуть трапитися нам зовсім несподівано, під виглядом того, що інші можуть назвати рутиною.

Не пропустімо їх.

http://www.credo-ua.org/2013/02/76993
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

Michail
старець
старець
Повідомлень: 1196
З нами з: 29 грудня 2009, 10:42
Звідки: Ужгород
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення Michail » 17 лютого 2013, 00:34

Не знаю чи було вже це:

Професор з психології Кембриджського університету як то запитав у своїх учнів: - Чому, коли люди сваряться, вони кричать?
- Тому, що втрачають спокій, - сказав один.
- Але навіщо ж кричати, якщо інша людина перебуватиме з тобою поруч? - Запитав професор. - Не можна з ним говорити тихо? Навіщо кричати, якщо ти розсерджений?
Учні пропонували свої відповіді, але жоден з них не влаштував професора. Врешті-решт він пояснив чому це відбувається: - Коли люди незадоволені один одним і сваряться, їхні серця віддаляються. Для того щоб покрити цю відстань і почути один одного, їм доводиться кричати. Чим сильніше вони сердяться, тим голосніше кричать. - А що відбувається, коли люди закохуються? Вони не кричать, навпаки, говорять тихо. Тому, що їх серця знаходяться дуже близько, і відстань між ними зовсім маленьке. А коли закохуються ще сильніше, що відбувається? - Продовжував професор. - Не говорять, а тільки перешіптуються і стають ще ближче у своїй любові. В кінці навіть перешіптування стає їм не потрібно. Вони тільки дивляться один на одного і все розуміють без слів. Таке буває, коли поруч двоє люблячих людей. Так от, коли сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися один від одного, не вимовляєте слів, які ще більше збільшує відстань між вами. Тому що може прийти день, коли відстань стане така велика, що ви не знайдете зворотного шляху.

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення vitalko » 28 лютого 2013, 13:06

Код: Виділити все

[b]Кольцевая линия судьбы[/b]

Иногда люди путают одни предметы с другими: например, в магазине вы можете случайно дать кассиру десять рублей вместо, скажем, пятидесяти копеек. Бывает же такое. И обычно вам указывают на вашу ошибку. А бывает и так, что вместо пары монет человек отдает бездомному, просящему милостыню, свое обручальное кольцо — и не замечает этого. Ну а бомж, конечно, замечает. И возвращает кольцо, потому что понимает: человек ошибся. Правда, так бывает.

Есть мнение, что американские бомжи сильно отличаются от российских. И те, и те, конечно, сидят на улицах в компании собак и себе подобных и ждут, когда кто-нибудь поможет им чем сможет. Но если, например, американскому бездомному захочется покурить, то он подойдет к человеку, в руках которого заметил пачку, и спросит, не хочет ли тот по сходной символической цене продать ему одну-две сигареты. Естественно, курильщик ничего продавать не будет, а просто достанет из пачки сигарету и отдаст ее бродяге. И ритуал вежливости будет соблюден.

Впрочем, некоторые из тех ребят, что по какой-то причине вынуждены жить на американских улицах, оказываются и вовсе представителями той породы воспитанных и одновременно честных людей, что так редко встречается сейчас и среди счастливых обладателей крыши над головой. Вот Билли Рэй Харрис оказался человеком хоть и бездомным, но все-таки не безмозглым и уж точно не бессердечным.

Когда 8 февраля Сара Дарлинг, жительница Канзас-Сити, штат Миссури, случайно положила в его стаканчик для пожертвований свое обручальное кольцо из платины с бриллиантами, она не сразу это заметила. Да и сам Харрис, собственно, тоже — прошел час, прежде чем он идентифицировал подаяние. «Кольцо было большое и красивое, и я сразу понял, что оно дорогое», — рассказал бездомный мужчина.

Сама Дарлинг заметила, что кольца нет, только на следующий день. По словам женщины, она отдала кольцо по ошибке, просто перепутав его с мелочью — украшение лежало в кошельке, в кармашке для монет. В кошельке же кольцо оказалось потому, что оно, по признанию американки, ей мешало — женщина решила снять его и надеть уже дома.

Короче говоря, Дарлинг поняла, что кольцо — в кружке у бомжа, а бомж сидит около торгового центра, и отправилась туда, заранее морально подготовившись к тому, что с украшением ей увидеться больше не придется. Она подошла к Харрису, действительно сидевшему на своем месте все с тем же стаканчиком, и спросила, помнит ли он ее. «Я ответил, что не уверен, потому что вижу очень много лиц ежедневно. Тогда она сказала, что дала мне свою вещь по ошибке. И я спросил ее, не кольцо ли она имеет в виду, на что она сказала, что говорит именно о нем», — рассказал журналистам бездомный.
Кадр: телеканал KCTV5

Кольцо оказалось в целости и сохранности. Чернокожий бездомный Билли Рэй Харрис вернул его законной владелице. Она поблагодарила его и отдала всю имевшуюся при ней тогда наличность, все, что было в кошельке. А что же сам бродяга? Когда его история попала в американскую прессу, Харрис признался, что вообще не претендовал на украшение Дарлинг — он не собирался продавать кольцо или совершать с ним какие-то другие действия.

«Я так воспитан. Чужого мне не надо. С шести месяцев меня растил дедушка, он был священником, и я до сих пор, слава богу, еще помню то, чему он меня учил», — объяснил Харрис. Строгое воспитание и честность человека, просящего на улице милостыню, заинтересовали местную прессу, и Харрис не остался без внимания. К нему стали приезжать репортеры, жители США, узнав о нем, начали приносить еду и одежду, в конце концов на связь с бездомным вышли его родственники.

Тем временем супруг Сары Дарлинг веб-дизайнер Билл Крейчи тоже решил помочь бездомному Билли и организовал в Сети сбор денег. На сайте GiveForward.com появилось объявление о старте акции в помощь честному бомжу. Изначально Крейчи ставил перед добрыми людьми цель собрать тысячу долларов и в мае отдать ее Билли Рэю.

Однако буквально за несколько дней американцы, а вместе с ними жители Ирландии, Швеции, Германии, Португалии, Австралии и многих других стран перевыполнили план. К 22 февраля было собрано более 60 тысяч долларов, и сейчас пожертвования все еще продолжают поступать: кто-то переводит на счет для Харриса по пять долларов, кто-то дарит более крупные суммы, но главное, все действуют сообща и хотят помочь бездомному.

За то время, что писался этот текст, счет честного американского бомжа пополнился еще несколькими тысячами долларов. К настоящему моменту сумма пожертвований превысила 150 тысяч долларов. По словам Крейчи, он уже беседовал с Харрисом и тот поделился своими планами насчет будущих вложений. Веб-дизайнер заявил, что не готов рассказывать об идеях бездомного, но заверил, что они исключительно замечательные и благородные.

Сам Билли Рэй Харрис назвал все, что с ним произошло с того самого дня, удивительным. Особенно его поразила отзывчивость людей, которые перестали видеть в нем сидящего около торгового центра бездомного человека со стаканчиком, а рассмотрели честного и порядочного представителя общества. «Я ведь всего лишь вернул другому человеку то, что мне не принадлежало», — прокомментировал Харрис сложившуюся ситуацию.

Конечно, его можно понять: ведь уже много лет человек по имени Билли Рэй Харрис живет на улице (как и почему он там оказался — сугубо его личное дело, и вряд ли это такая уж увлекательная история), сидит со стаканчиком и просит у прохожих мелочь. И вдруг в один прекрасный день все меняется — люди, которые, вообще-то, все эти годы были равнодушными прохожими, начинают принимать живое участие в его судьбе и помогают собрать деньги, каких ему хватит на более чем нормальную жизнь. А все потому, что он просто повел себя по-человечески, и проявить эти свои качества ему удалось только после совершенно ювелирной работы, проделанной с его судьбой кольцом Сары Дарлинг. Кажется, задавать вопросы про шансы, возможности и процент вероятности того, что произошло, не имеет никакого смысла.

О Харрисе из новостей узнали его брат и сестра. С обоими он уже пообщался, и брат настаивает на том, чтобы Билли Рэй прекратил бродяжническую жизнь и переехал к нему. Честного бездомного уже почти удалось уговорить: он не видел брата 27 лет, но всегда пытался его отыскать, и теперь он ответил, что приедет к нему в Техас только тогда, когда поймет, что не станет для него обузой.

По словам брата Билли Рэя, Эдвина Харриса, переезд намечается на середину марта. Деньги Билли Рэй Харрис получит 15 мая. До этого времени сумма пожертвований, безусловно, увеличится, и вот тут-то бездомному американцу опять пригодятся знания и советы, данные ему когда-то дедушкой-священником.


Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві. Лк. 5:19
Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили. Лк. 25:40

Вірний Бог своєму слову і в боргу не лишається ніколи.
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 28 лютого 2013, 17:45

Когда Даниэла неожиданно почувствовала себя плохо, ее мужа не было дома. Он уехал паломником на Святую Гору Афон. У женщины поднялась и ничем не сбивалась высокая температура. Это случилось в мае 2005 года.
Беспокойство Даниэлы усилилось, когда к симптомам добавились слабость, обильное потоотделение и опухшие гланды. К тому времени, когда муж Даниэлы вернулся, срочная биопсия показала вторую стадию лимфомы Ходжкина – рака лимфоузлов.
Лечение помогало плохо, и спустя всего несколько месяцев Даниэла сражалась за свою жизнь с очень агрессивной формой рака, перешедшего в четвертую стадию.
- Держалась высокая температура, гланды опухли, все тело зудело, — вспоминает Даниэла в интервью журналу Familia Ortodoxă.
К сентябрю Даниэла уже практически не могла ходить. Из-за распухших гланд ее шея в два раза увеличилась в объеме. От боли и обильного потоотделения она не могла спать по ночам.
- Приходилось переодеваться по многу раз за ночь, температура не падала ниже 38 °C, — рассказывает она.
Даниэла начала тяжелый курс химиотерапии, за которым должно было последовать облучение. Однако вскоре она вынуждена был прервать лечение, потому что организм перестал справляться с побочными эффектами. Анализы быстро ответили на вопрос, что случилось: у Даниэлы начался туберкулез.
Теперь в дополнение к препаратам химиотерапии тело больной женщины накачали антибиотиками: чтобы справиться с туберкулезом, она в течение шести недель принимала девять различных антибиотиков. Затем врачи назначили томографию, чтобы посмотреть, насколько сильно болезнь повредила легкие женщины.
Две жизни на грани смерти
Вскоре Даниэла узнала, наверное, самую ошеломляющую новость в своей жизни.
- Во время томографии что-то пошло не так. Томограф неожиданно остановился, потом через какое-то время снова заработал.
Тогда она еще не знала, что врач остановил прибор, когда заметил, что он делает томографию не только ей одной.
Даниэла была беременна. Врач продолжил исследование только после того, как посоветовался с ее мужем, Ричардом.
- В результате меня облучили дважды, — рассказывает Даниэла
Жизни, которая неожиданно обнаружилась у Даниэлы внутри, угрожали сразу три опасности. Во-первых, токсичные химиопрепараты, во-вторых, противотуберкулезные антибиотики, которые принимала мама. Вдобавок малыш только что получил двойную дозу облучения, а оно, как известно, приводит к тяжелым нарушениям развития у плода.
Врачи настаивали на прерывании беременности.
- В тот момент мы почти не верили, что все закончится хорошо, — говорит Ричард, — Я волновался за здоровье жены и совсем не думал о Боге. Мне тоже аборт казался самым правильным решением.
После томографии только один врач нашел слова поддержки для подавленной Даниэлы. Он сказал: «Неужели вы думаете, что Бог послал вам ребенка, чтобы позволить его матери умереть?»
«У вас нет права распоряжаться жизнью ребенка»
Даниэла и Ричард пришли к своему духовнику, православному священнику Иону Попеску с вопросом, следовать ли им совету врачей сделать аборт или нет.
- У вас нет права распоряжаться жизнью ребенка, — мягко ответил священник.
Оба вспоминают, что после этих слов у них словно гора с плеч упала, «как будто Бог снял с нас эту тяжесть и взял на себя». Они доверились Богу.
Успокоившись, Даниэла и Ричард вернулись к вере, как к неизменному источнику надежды, силы и твердости. Если раньше они считали, что справиться с болезнью помогут доктора и лекарства, то сейчас после того, как они узнали о ребенке и получили благословение от своего духовника, пара решила полностью довериться Богу.
Уповая на Бога, Даниэла решила прервать лечение и больше не думать о своей болезни. Теперь все ее мысли занимал малыш.
Даниэла и Ричард посвятили своего нерожденного ребенка Богородице и все время молились ей: «Матерь Божья, пожалуйста, спаси этого ребенка. Мы посвящаем его Тебе, он Твой. Пусть исполнится воля Твоя».
Пара просила помолиться о них многих верующих в округе. В монастыре, где живет брат Даниэлы – монах, за них так сильно переживали, что буквально «засыпали» небо просьбами спасти мать и дитя и молитвами о благополучном родоразрешении.
Даниэла обратилась к святым Таинствам своей Церкви, чтобы обрести в них силу и получить исцеление. Каждую неделю она соборовалась, часто исповедовалась, чтобы пребывать в мире с Богом, и старалась как можно чаще причащаться Святых Христовых Тайн.
Один из гинекологов, правда, продолжал настаивать на том, чтобы Даниэла сделала аборт. «Ты не можешь получить все и сразу: и самой вылечиться, и беременность сохранить, и родить здорового ребенка».
Но доктор ошибся.
Чудо
Доктора сказали Даниэле: «Ты не можешь получить все и сразу: и самой вылечиться, и беременность сохранить, и родить здорового ребенка». Сейчас Антонию шесть лет, он стал «умным, красивым и послушным мальчиком», из которого «энергия просто бьет ключом». «Все его просто обожают»
Маленький Антоний появился на свет 17 января 2007 г., в день памяти преподобного Антония Великого. К великому изумлению врачей, многочисленные анализы показали, что с ребенком все в полном порядке, он совершенно здоров.
- За нас молилось столько народу: монахи, священники, прихожане. Мы уверены, что Господь совершил это чудо по их молитвам, — уверены родители.
Еще сильнее доктора изумились, обнаружив, что состояние Даниэлы намного улучшилось. Рентген, сделанный маме после родов, показал, что туберкулеза больше нет.
- Врач сравнивала два рентгеновских снимка – один сделали до родов, второй – после – и не могла поверить, что это снимки одного и того же человека, который был так сильно болен и несколько месяцев никак не лечился в традиционном понимании.
Дальнейшие анализы показали, что по основному заболеванию – раку – у Даниэлы наступила ремиссия.
- С Даниэлой произошло самое настоящее чудо, — считает ее муж Ричард. – Мы уверены, что она получила исцеление благодаря нашей вере в Бога. Случай был совсем безнадежный. И в таких безнадежных случаях одними лекарствами не обойтись. Нужно молиться, много молиться.
У Даниэлы больше нет рака, она прекрасно себя чувствует и считает, что нелегкие испытания были ей посланы для того, чтобы «все увидели могущество Господа».
- То, что мы живы – это настоящее чудо. Через него Господь показал свое могущество.
Пара теперь всегда «благодарит Бога за ниспосланное испытание» и говорит, что оно «зажгло в наших сердцах огонь любви к Богу». Они бесконечно признательны своему духовнику за его мудрые слова, ведь именно с них и «началось чудо».
- Вы только подумайте, что с нами было бы, не дай нам тогда отец Ион Попеску по-настоящему благочестивый совет! – говорит Ричард. – Скорее всего, ни Даниэлы, ни Антония сейчас не было бы рядом со мной.
http://www.pravmir.ru/beremennost-i-rak ... ja-pobedy/
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 28 лютого 2013, 17:52

Зображення
А це наша героїня, львів"янка Мар"яна Калабай, яка в ці хвилини бореться з хворобою, але не дає собі права вбити дитинку, щоб почати лікування, як їй радять лікарі..
Відео про Мар"яну http://www.youtube.com/watch?v=WGadJ6RVEq4
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Аватар користувача
Georgij
старець
старець
Повідомлень: 768
З нами з: 27 червня 2011, 07:54

Re: Наші цитати, "мій" епіграф для цього дня

Повідомлення Georgij » 23 березня 2013, 20:39

Розповідь фейсбук-користувача Святослава Романа про зворушливий випадок на одній з вулиць Львова за 11 годин з моменту опублікування вже зібрала 4 446 поширень і 4 009 лайків.

"Їдучи вчора по Франка, я побачив попереду на рівні з машиною, що їхала переді мною, стареньку бабусю, дуже згорблену, з палицею. Виглядала вона дуже бідно. В тому місці пішохідного переходу не було і пробігла думка, що вона так може простояти дуже довго. Бабуся зробила крок вперед і стало страшно, щоб Шевроле, що їхало переді мною, її не зачіпило. І тут - майже Диво..) Шевроле зупинилося, водій увімкнув аварійку, не соромлячись сигналів тих, хто "дуже поспішає" в нашому ряді за мною. З місця пасажира вийшла жінка і перевела цю бабусю через дорогу, здається, навіть, про щось ще з нею поговорила по той бік вулиці:)

Бажаю всім нам частіше опинятися "по той бік вулиці", вміти наважуватися на прості людяні вчинки..
Зображення
Гнітять мене гріхи, але вони не здолають Божого милосердя до мене.

Аватар користувача
Georgij
старець
старець
Повідомлень: 768
З нами з: 27 червня 2011, 07:54

Re: Історії для душі

Повідомлення Georgij » 25 березня 2013, 15:36

Якраз пасує на час посту....

Постанови
Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

"Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчина, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу".

За якийсь час він почув голос мами:

- Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.


- Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором поспитав син.

Скільки уже було таких "хотів би" у нашому духовному житті...

Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: "Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: "Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: "Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: "Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?

Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!"


Зроби щось, хай навіть маленьке.


Бруно Ферреро
Гнітять мене гріхи, але вони не здолають Божого милосердя до мене.

Michail
старець
старець
Повідомлень: 1196
З нами з: 29 грудня 2009, 10:42
Звідки: Ужгород
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення Michail » 08 квітня 2013, 16:02

Їхав один молодий чоловік на новому блискучому «Ягуарі» в прекрасному настрої, наспівуючи якусь мелодію. Раптом побачив він дітей, що сидять біля дороги. Після того, як він, обережно об'їхавши їх, зібрався знову набирати швидкість, він раптом почув, як в машину вдарився камінь. Молодий чоловік зупинив машину, вийшов з неї і, схопивши одного з хлопчаків за комір, почав його трясти з криком:
- Паршивець! Чого ти кинув у мою машину камінь?! Ти знаєш, скільки коштує ця машина?! - Вибачте мене, містер, - відповів хлопчик.
- У мене не було наміру заподіяти шкоду вам і вашій машині. Справа в тому, що мій брат
- інвалід, він вивалився з коляски, але я не можу підняти його, він занадто важкий для мене. Вже кілька годин ми просимо допомоги, але жодна машина не зупинилася. У мене не було іншого виходу, окрім як кинути камінь, інакше ви б теж не зупинилися. Молодий чоловік допоміг посадити інваліда в крісло, намагаючись стримати сльози і придушити підступили до горла ком. Потім він пішов до своєї машини і побачив вм'ятину на новенькій блискучій дверці, що залишилася від каменя. Він їздив багато років на цій машині, і кожного разу говорив "ні" механікам на пропозицію відремонтувати цю вм'ятину на дверцятах, тому що вона кожного разу нагадувала йому про те, що якщо ти проігноруєш шепіт, в тебе полетить камінь.

Аватар користувача
Just_me
Модератор
Модератор
Повідомлень: 1374
З нами з: 25 лютого 2010, 10:20

Re: Історії для душі

Повідомлення Just_me » 20 квітня 2013, 10:10

Історія для душі в фотографіях :)
http://www.adme.ru/fotoproekt/istoriya- ... vi-416905/
Відповідей на всі питання у вас ніколи не буде. Це – нормально. Не мучте себе. Але ніколи не обманюйте хворих, даючи їм фальшиві надії. Джиліан Берн.

Аватар користувача
отець Роман
дописувач
дописувач
Повідомлень: 88
З нами з: 16 листопада 2008, 15:40
Звідки: м. Кременчук
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення отець Роман » 20 квітня 2013, 20:02

http://vk.com/club48289936

Може трохи не за правилами, але там багато цікавого, ліньки перепостити)
Сину! Ти є позичений! - слова бл. памяті митрополита Андрея

Аватар користувача
отець Роман
дописувач
дописувач
Повідомлень: 88
З нами з: 16 листопада 2008, 15:40
Звідки: м. Кременчук
Контактна інформація:

Re: Історії для душі

Повідомлення отець Роман » 02 червня 2013, 14:28

Мы не могли не встретиться
Протоиерей Александр Авдюгин
Вечером мы собирались «на лавочке». Место это такое у дома Коли Малиновского. Дом старый, войну переживший и от шумной улицы высоким каменным собором огороженный и кустами сирени прикрытый. Там стол стоял с двумя лавочками, местными доминошниками сооруженный. К вечеру любители забить «козла» пенсионного возраста отдыхать расходились, уступая место молодому поколению «портянки». Портянкой наш район назывался по причине его расположения вдоль не утихающей ни днем, ни ночью улицы Портовой.
Иногда и мы домино баловались, но больше все же разговоры разговаривали, да по «Спидоле» или только что появившимся «Вэф»-ам, как Высоцкий пел, «контру ФРГ» слушали. Западные станции нещадно глушились, поэтому местные умельцы перестраивали нам коротковолновые диапазоны на частоты, где «глушилки» часто не работали.
Сама политика, как таковая, нас интересовала постольку-поскольку, а вот музыкальные программы Севы Новгородцева из Би-Би-Си да рок обзоры «Голоса Америки» были нашими. Мы их даже всеми возможными способами на ленточные магнитофоны записывали.
Сева Новгородцев из Лондона в 23.30 по субботам всегда в эфире вещал и музыкальные новинки рассказывал, а в полночь после новостей какой-то священник о Боге говорил, что было, конечно, любопытно, но не столь интересно. Наверное, так бы и приглушали мы звук после Севиной передачи, но как-то он всю программу рок-опере «Иисус Христос Суперзвезда» посвятил и так вдохновенно сюжет пересказывал, что стало ясно — в головах наших полное отсутствие знаний библейских. Обидное открытие и досадное.
Нет, о религии нам в школе, конечно, рассказывали, естественно, как о пережитке и полной ненужности, но то, что Христос может стать героем в рок-опере, было непонятным, а так как Сева пользовался безусловной репутацией, решили мы лондонского попа слушать, авось просветит…
После двух-трех передач четко определилось: надо бы почитать Библию и Евангелие. О том, что это одна книга мы еще не предполагали, как, впрочем, и не знали, что найти, в начале 70-х, в Ростове Библию не так просто.
На книжной толкучке в парке у областного драмтеатра, где не только менялись книжками, но можно было «из-под полы» приобрести практически все, что издавалось и в СССР, и «за бугром», на наш вопрос: «Где приобрести Библию?» — нас откомандировали к завсегдатаю ростовского книжного бомонда, сухонькому старичку со странным именем Порфирий.
Порфирий благосклонно выслушал, внимательно на нас посмотрел и изрек:
— Царская — пятьсот, современная — триста пятьдесят.
По тем временам подобные цифры стоимости книги кого угодно могли ввести в ступор, а для нас они вообще казались фантастическими. Да и как не казаться, если месячная зарплата у тех из нас, кто работал, не превышала 120–140 рублей, а кто в ранге студенческом пребывал — стипендии разве что на пирожок с компотом и проезд до институту хватало?
Решили в церковь пойти.
В ростовском соборе было малолюдно, прохладно и тускло. Служба уже окончилась. У темных икон горели свечи. Незаметные бабушки мыли каменные плиты пола. Слева, у длинного стола с продуктами, стоял священник с каким-то парнишкой, в темном до пят облачении. Священник бесконечно читал имена с маленьких книжечек, а его помощник складывал их в длинные ячейки странных ящиков, похожих на перевернутые полки.
Подойти к священнику постеснялись, да и занят он, поэтому обратились к женщине, продающей свечи и крестики.
Она, как и Порфирий на книжном рынке, внимательно выслушала и, пристально нас рассмотрев, ответила:
— Ребята, Библий мы не продаем. У бабушек своих поспрашивайте…
Бабушек имели все. Иконы в их домах и квартирах были, а вот Библия… Уж нам то, внукам, и не знать, чего у бабушки есть и чего нету?
Хотя, когда подумали и перебрали родственников, все же решили Библию по селам и станицам поискать. Может и сохранилась у кого.
Через неделю Витька Рыбак принес на экспертизу толстую книжку с крестом, написанную непонятным языком, как выяснилось позже — на церковнославянском. Фолиант именовался странным названием «Тріwдь Постная». Общими усилиями разобрались, что перевернутая английская «дубль вэ» означает «О», но понять, чего такое — «триодь», не смогли.
Помог «Словарь атеиста», где популярно разъяснялось, что это богослужебная книга, которую поют и читают на службах во время великого поста, а также говорилось, что во времена этих постов тысячи наших предков изнывали от голода и болезней. Еще в словаре было написано, что Триодь эта по библейским текстам составлена, но что толку расшифровывать отрывки на непонятном языке, не зная их смысла?
Дома, на вопрос к родителям, где Библию почитать — странный взгляд без комментариев и пожатие плечами.
Странно. Солженицына вкупе с Войновичем и Аксеновым, да и прочими писателями-диссидентами, за которых из института выгоняли и на пять лет на БАМ высылали, найти для нас проблемы не было, а вот Библия оказалась книгой недоступной.
Приближались майские праздники, три дня выходных. Все вместе, а нас пятеро друзей было, отвертелись всеми правдами и неправдами от первомайской демонстрации и несения знамен с лозунгами и отправились по широкому после весеннего половодья Дону в дальнее село, в устье реки на острове расположенное. Мы туда всегда на рыбалку ездили. Отцы наши на это дело всегда положительно смотрели, и лодку моторную выпросить у них проблем не составляло.
Там, за селом, в донских ериках и заводях можно было не только хорошей рыбы наловить, но еще и аборигенами себя почувствовать. Вокруг — только камыши да ивы с лозняком на островах. Днем птиц разноголосье, а вечером тишина первозданная. Даже лягушки замолкают. Если бы не комары донимающие — чистый рай. Мы так и назвали свой островок — Рай. Наверное, у каждого из нас есть такое место, где кроме тебя самого и друзей самых близких никого видеть не хочется. Таким для нас этот Рай был.
В селе докупили продуктов. Дров у знакомого рыбака за пол-литра выменяли. Майские ночи на Дону еще прохладные, хворостом не обогреешься. Долили в лодочный мотор бензина — и в Рай…
Еще на подходе к острову услышали запах дыма, а затем и два удилища увидели. Они над камышами торчали как признак того, что наша робинзонада приказала долго жить.
И точно. На любимом островке, которому от силы сто метров в длину да тридцать в ширину, в заливчике, куда так любили на утренней зорьки донские чебаки заходить, сидел пожилой мужик с небольшой окладистой бородой и читал толстую книгу. Увидев нас, он приветственно помахал рукой, мол, подходите, места хватит. Наши кислые лица, видно, ничего ему не говорили, хотя мы даже и не поздоровались. Да и как здороваться с оккупантом?
Дело шло к вечеру, искать иной остров уже было некогда. Да и где его в этих зарослях найдешь?
Выгрузились. Палатку установили. Стали снасти разбирать да костерок разжигать. Коля Малиновский, как самый главный и ответственный, все же решил к оккупанту подойти. Ведь, как не злись, ночевать вместе придется.
— Дед, клюет рыбка-то? — вместо «здрасьте» спросил Николай.
— Да Бог весть, сынок, может, и клюет, — ответил дед, и продолжал, — я вот поймал три штуки, мне хватит на ужин.
И точно, мы сразу обратили внимание, что старик все это время на поплавки не смотрел. Уткнулся в свою книгу и головы не поднимает.
— Что, книжка интересная? — решил до конца разобраться Николай.
— Интересная, — односложно ответил старик, а затем взглянул на нас добрым, располагающим доверием взглядом, и добавил:
— Про вас, сынки, книжка написана. Про апостолов.
Разговор получался насколько странным, настолько и интересным. Мы все к старику подошли.
— Это почему же про нас, дед? — не вытерпел Витька Рыбак.
— И чего это мы апостолы? — спросил я.
Дед усмехнулся, еще раз осмотрел нас добрыми глазами и ответил:
— Так апостолы рыбаками были. И тоже сетью рыбу ловили. Вечером в море уходили, к утру с уловом были. Про это в книжке прописано, — указал дед на толстый фолиант в зеленой обложке.
— Какой еще книжке? — не унимался Витька.
— Да в Библии, — просто ответил дед.
У Коли Малиновского, кроме «ух ты!», повседневно ироничные еврейские глаза стали среднерусскими, а у нас остальных физиономии выражали такое удивление, что наш собеседник рассмеялся. Смех у него был странным. Располагающий такой смех. После него еще поговорить хочется.
Рассказали мы нашему нежданному соседу, перешедшему из ипостаси «оккупанта» в ранг интереснейшего собеседника, как мы долго в Ростове Библию искали, как ее почитать хотели.
— Почитать мало, апостолы вы мои, — ответил старик, — Ею бы жить надо.
— Это как? — не понял я.
— Долгий разговор, сынки. А мне собираться надобно, пока совсем не стемнело.
Старик вытащил из воды кукан с тремя небольшими сазанчиками, смотал удочки и потянул за веревку, которую мы в траве и не приметили. Из прибрежного камыша выскользнула небольшая лодка. Погрузив свой улов и снасти, старик обернулся к нам и просто сказал:
— Возьмите, сынки, книжку. Она вам сейчас нужна, а мне, как кажется, уже без надобности.
Мы, ничего не понимая, молча провожали старика. Только спросили у него, где он живет-то, чтобы Библию после отдыха нашего завезти.
— Да тут, рядышком, — ответил старик и назвал село, куда мы заходили за продуктами.
Все три дня мы по очереди вслух читали Библию. Нет, рыбу тоже ловили и по утрам друг друга будили словами: «Вставай, апостол», но все же главной была Книга.
Возвращались через три дня. У сельского причала женщины белье полоскали. Спросили у них, где тут дед живет с бородкой, добрый такой?
Женщины удивленно на нас посмотрели, а одна из них заплакала.
— Нету уже деда вашего, ребята, в обед похоронили…
Много лет прошло, но слова этого деда: «Возьмите, сынки, книжку. Она вам сейчас нужна, а мне, как кажется, уже без надобности» — я помню.
А вот как звали его, мы так и не спросили…

джерело pravmir.ru
Сину! Ти є позичений! - слова бл. памяті митрополита Андрея

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 14 червня 2013, 09:26

- Алло, це бюро знахідок? - Запитав дитячий голосок.- Так, малюк. Ти щось загубив?- Я маму втратив. Вона не у вас?- А яка вона твоя мама?- Вона красива і добра. І ще вона дуже любить кішок.- Так, як раз вчора ми знайшли одну маму, може бути це твоя. Ти звідки дзвониш?- З дитячого будинку № 3.- Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.Вона увійшла в його кімнату, найкрасивіша і добра, а в руках у неї була справжня жива кішка.- Мама! - Закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. - Матуся моя!...
Артем прокинувся від свого власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув ...
Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, як зазвичай обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля ліжечка Артемка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:- Артеме, звідки в тебе ця фотографія?- Знайшов на вулиці.- А хто це?- Моя мама, - посміхнувся малюк і додав, - вона дуже гарна, добра і любить кішок.Завідуюча одразу впізнала цю дівчину. Перший раз вона приходила в дитячий будинок у минулому році з групою волонтерів. Напевно тоді і втратила тут свою фотографію. З тих пір ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї був один суттєвий недолік: вона була незаміжня.- Ну що ж, - вимовила Ангеліна Іванівна, - раз вона твоя мама, то це повністю міняє справу.
Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:- Можна до Вас, Ангеліна Іванівна? - І в дверях з'явилася та сама дівчина з фотографії.- Так, заходьте, Аліночка.Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідуючою товстелезну папку з документами.- Ось, - сказала вона, - Я все зібрала.- Добре, Аліночка. Я повинна задати ще кілька запитань, так положено, розумієш ... Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина - це не на 2:00 пограти, це на все життя.- Я все усвідомлюю, - видихнула Аліна, - просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.- Добре, - погодилася завідуюча, - коли ти хочеш подивитися дітей?- Я не буду на них дивитися, я візьму будь-якої дитини, якого запропонуйте, - сказала Аліна, дивлячись завідуючої прямо в очі.Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.- Розумієте, - плутано почала пояснювати Аліна, - адже справжні батьки не вибирають собі дитину ... вони не знають заздалегідь яким він народиться ... красивим або непривабливим, здоровим або хворим ... Вони люблять його таким який він є. Я теж хочу бути справжньою мамою.- Вперше зустрічаю такого усиновлювача, - посміхнулася Ангеліна Іванівна, - втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його, якщо ви готові.- Так, я готова, - твердим голосом сказала Аліна, - покажіть мені мого сина.Завідуюча пішла і через 5 хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.- Артемку, - почала Ангеліна Іванівна, - познайомся це ...- Мама! - Закричав Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що його пальчики побіліли. - Матуся моя!Аліна гладила його по крихітній спинці і шепотіла:- Синку, синочку ... я з тобою ...Вона підняла очі на завідувачку і запитала:- Коли я зможу забрати сина?- Зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного, спочатку тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім назовсім, якщо все в порядку.- Я відразу заберу Артема, - твердо сказала Аліна.- Гаразд, - махнула рукою завідувачка, - завтра все одно вихідні, можете взяти, а в понеділок прийдете, і оформимо всі документи як належить.
Артем був просто щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі, нянечки ... одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хусточками.- Артеме, до побачення. Приходь до нас у гості, - попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.- До побачення, прийду, - відповів Артем.Коли вони з усіма попрощалися і вийшли на вулицю, він, нарешті, зважився задати своїй новій мамі найголовніше питання:- Мама ... а ти кішок любиш?- Дуже люблю, у мене їх вдома цілих дві, - засміялася Аліна, ніжно стискаючи в своїй руці крихітну долоньку...
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 12 липня 2013, 20:22

Один подорожній підійшов до брами міста. Там він зустрів старшого дідуся. Паломник запитав - "Чи багато народилося у вашому місті великих святих?". Дідусь відповів - "Наскільки я пам'ятаю, то в нашому місті народжувалися тільки малі діти". :)

Джерело: Проповідь о. Володимира К. з церкви св.ап. Андрія.
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 16 липня 2013, 22:33

Загиблий у пустелі гонщик Нестерчук таємно допомагав онкохворим дітям

Спортсмен не афішував власну благодійну діяльність, але встиг допомогти кільком родинам.

Трагічно загиблий у пустелі гонщик Вадим Нестерчук допомагав онкохворим дітям та навіть заснував спеціальний фонд. Благодійна діяльність спортсмена була прихована від сторонніх очей, адже він не хотів, щоб це вважали піаром, йдеться у сюжеті програми "Гроші". Одного дня волею долі медсестра Чернігівської обласної лікарні Тетяна опинилася в таксі із заможним киянином, який виявився Вадимом Нестерчуком. Жінка скористалася моментом й розповіла незнайомцю, що допомагає онкохворим дітям. "Коли він дізнався, для нього це був такий легкий шок, що діти хворіють на онкологію. І маленькі. Він думав, що хворіють вже в дуже-дуже зрілому віці", - розповіла Тетяна про перші враження Нестерчука від розмови з нею. Жінці здалося, що на незнайомця розповідь подіяла. Він пообіцяв допомогти. Медсестра записала його телефон та подзвонила вже наступного дня з проханням про допомогу. Вадим Нестерчук допомагав дітям боротися з онкозахворюваннями "У мене була дитина, яка потребувала лікування, і потрібно було 15 тисяч гривень. І вони вже наступного дня вислали цю суму", - розповіла Тетяна про першу допомогу Нестерчука. А потім благодійник і сам завітав до дитячого онковідділення. Поговорити з хлопцем, якому дав гроші на лікування. Тепер Нестерчуку вдячні не у одній родині, де є онкохворі діти. А медсестра Тетяна лише пізніше дізналася, хто він - таємний благодійник. Долати дітям страшну хворобу допомагав знаменитий український автогонщик Вадим Нестерчук. Потім він заснував благодійний фонд, який регулярно давав і дає гроші на лікування онкохворих дітей.

З'ясувалося, Вадим нікому про свою благодійність не розповідав. Тоді він навіть виправдовувався перед Тетяною. "Він хвилин 10 пояснював, що це не піар, що він нікуди не балотуєтеся - бо тоді були вибори. Він дає гроші просто від щирого серця - тому що він хоче допомогти", - розповіла вона. Нагадаємо, відомий український автогонщик Вадим Нестерчук загинув 25 червня у Об'єднаних Арабських Еміратах. Під час тренування у найбільшій піщаній пустелі світу Руб Аль Халі автомобіль спортсмена загруз у сипучому піску. Вадим пішов за допомогою, але помер, не діставшись пункту призначення. Спортсмен загинув від зневоднення під час довгого переходу.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/ukrayina/zagibliy-u-puste ... 02539.html
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 26 липня 2013, 16:24

Зображення

тот снимок был сделан в одном из детских домов Ирака. Маленькая девочка мечтала о маме, которую никогда не видела. Устав ждать, она нарисовала себе маму на асфальте и уснула у неё на груди.

http://www.facebook.com/photo.php?fbid= ... =1&theater
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 28 липня 2013, 17:44

andrivovk писав:
Bohdan_ писав:
о.Олег писав:Зображення
Щоночі цей чоловік приносить свою девятнадцятирічну собаку в теплу воду озера, щоб вона могла хоч трішечки поспати. Собака страждає від артриту, а плавання в воді полегшує біль. Цей чоловік спас собаку, коли вона була ще маленьким щенятком і вони тепер нерозлучні друзі...



маленьке доповненя:
я читав що песик той спас чоловіка. В нього були депресії коли був менший і хотів якщо так сказати скінчити з життям і тут до нього прибіг маленкий песик який його забавив і відігнав думки про кінець, і від того часу дружба. Cам чоловік каже: я йому вдячний за життя, і те що я про песика роблю є мало тому що як би не він то мене би вже тут небуло... а далше як пишете :)

Продовження історії http://bigpicture.ru/?p=324792

Зображення


Цей песик здох. Проживши більше 20 років. http://bigpicture.ru/?p=416933
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

zvonar Yuriy
гість
гість
Повідомлень: 6
З нами з: 14 березня 2013, 09:42

Re: Історії для душі

Повідомлення zvonar Yuriy » 05 серпня 2013, 15:57

Не моє, проте сподобалось...

Ievgen Potykun
25 июня
https://www.facebook.com/ievgen.potykun

Не случайные случайности. Просто так ничего не бывает

Сначала немного предыстории. Сегодня нужно было побывать в Доме футболе. Мне после этого еще нужно было заехать в какую-то ж/д кассу, абы поменять обратный билет из Харькова, но вот и я думал, что сяду на Перечку, доеду домой, а потом пешочком пройдусь к ж/д станции Левый берег, где и проверну темное дело, но...

Обратно возвращались вместе с Andriy Gxlxy и пошли не до Печерки, а до Республиканки. Шли, болтали и я думал, что раз так, может на центральный вокзал поехать, но решил, что там много народа, потом думал к Левому берегу от Левобережки ехать, но стало лень долго трястись в маршрутке по такой-то жаре! Сделал пересадку на Льва Толстого, не спешил, встал на платформу. Тут чувствую, кто-то стучит по плечу. Мужчина и женщина, кажется, одеты в светлое, все что про них помню. Вежливо попросили помочь какой-то бабушке с внучкой занести пакеты в вагон метро. Сами эти пакеты опустили. Согласился, они ушли.

Бабушка такая старенькая-старенькая, голова уже дергается от старости. Черт его знает, как это называется, но просто не может ее голова находится в статическом положении. С ней внучка лет семи, как потом оказалось зовут Вероникой. Так вот, занес им два здоровенных пакета в вагон. Смотрю на бабулю и думаю, не, как она их дотащит, куда ей там надо. Спросил куда ей вообще надо. Сказал, на Выдубичи, там на электричку. Секунд 15 переваривал инфо, потом подумал, а почему и не Выдубичи? Там, как раз, поменяю и билеты, очень удачно, и по жаре не надо никуда переться, вышел и сразу кассы.

Приехали на Выдубичи, вывел бабушку из метро, она не знала, куда идти, Вероника бегала вокруг, а бабушка постоянно просила ее быть рядом. Девочка только и улыбалась всеми своими молочными зубами. Завел бабулю на платформу, спросил встретил ли ее кто, после утвердительного ответа, поставил два пакета. Рядом стоял жрец покращення, лет 40 ему, со своей фройляйн и каким-то пакетом. Попросил помочь бабуле с внучкой. Жрец выставил болт, многозначительно утверждая, что у него есть свой пакет. Не беда, нашел рядом парнишку, я его заприметил еще, когда по лестнице поднимался, он плеер слушал. Спросил на электричку ли он, он сказал, что, да, и согласился помочь бабуле. На этом наша история с ней и Вероникой закончилась.

Так к чему это я все. У меня столько раз была возможность принять не то решение, уйти в другое время из Дома футбол, не ждать бы Андрея, сергей владыко мог бы дать ему интервью и мы бы задержались, я мог поехать с Печерки, на центральный, Ж/Д и Левобержку, но почему-то так вышло, что за меня все выбралось так, что я оказался именно в то время, именно в том месте на платформе Палаца Спорту, абы меня попросили помочь этой старенькой бабушке с Вероникой. Когда ко мне подошли те мужчина и женщина, попросившие помочь, то после того, как я согласил, подумал. "Почему я?" не в плане, "Ну пооооочему я, рыжий что ли? Нафик-нафик". Нет, просто было интересно. Почему именно ко мне. Ответил на этот вопрос для себя довольно быстро: "Потому что я могу помочь, просто так". Столько всего совпало, чтобы они подошли именно ко мне. Да-да, абсолютные случайные совпадения, только я не верю в случайности. Везде есть закономерность, всегда, важно ее видеть. Ведь случайно и совсем не случайно кто-то меня притащил именно туда. Я уверен, что знаю, кто это был, но ту кагбэ каждый делает вывод сам за себя.

Кстати, билеты я на Выдубичах не поменял, в кассах не было света, пришлось ехать на Левый Берег, но значения это уже не имело.

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 28 серпня 2013, 13:40

Історія цього хлопця та його мами торкнула до сліз..
http://www.youtube.com/watch?feature=pl ... -hFkuKjdc#
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення vitalko » 30 серпня 2013, 13:13

Як допомогти, не промахнувшись.
Ця справа вже рушила й дістала відгуки в Мережі. Запис Сергія Марченка у його Фейсбуку набув поширення.

«Я повертався з занять по реабілітації і, проходячи повз стихійний базарчик біля дому, купив сливок у старенької бабці. Хороші сливи, й бабуся дуже мила. До речі, в бабусь я купую не просто так.

Я помітив, що чим вищий у людини рівень особистісного розвитку, тим гостріше зазвичай вона відчуває потребу в благодійності. Новинна стрічка забита закликами приєднатися до допомоги всіляким там людям і тваринам. Комусь ми реально допомагаємо, а десь (і часто!) стаємо жертвами шахраїв. Це викликає напруження. Не так грошей шкода, як неприємно почуватися лошарою…

Я вигадав для себе спосіб, як допомагати потребуючим майже щодня, нехай потроху, зате регулярно, і напевно тим, кому це потрібно. Йдучи за харчами, я стараюсь не брати нічого на базарних розкладках, а по змозі купувати все у селян, особливо літніх.

Вибираючись на базар, ці люди часто півдня проводять у дорозі. Все своє життя вони пропрацювали на колгоспи, і зараз мають з цієї праці мізерну пенсію, якої не завжди вистачає й за газ заплатити. Древні бабусі з чорними обличчями і руками, що трусяться, дуже потребують наших грошей. Набагато більше, аніж ситі й розслаблені базарні торговці. Нехай у цих бабусь не найякісніший товар і не найбагатший вибір, але продукти реально майже завжди смачніші, тому що своє, натуральне. Я сам із села й точно знаю: на ґрунті не росте ідеально рівний помідор чи морквинка. Живе – воно покручене.

Цих бабусь легко розпізнати за такими ознаками:

1. Зазвичай у них небагато товару — стільки, скільки вони можуть понести на собі.

2. Товар найчастіше не в пластикових чи картонних ящиках, а у відрах, сумках, наплічниках.

3. Овочі та фрукти мають нерівну форму, вони забруднені землею.

4. Неширокий асортимент.

5. По обіді їх зазвичай уже немає.

І, головне, дивіться на руки. Селянські руки чорні, з великими, потрісканими нігтями, з набряклими жилами. Такі руки неможливо імітувати. Це печать багаторічної праці, яка заслуговує на повагу більше за будь-яку іншу. Ні, вони не вважають себе героями, вони взагалі не думають такими категоріями. Вони просто живуть, народжують дітей, збирають урожай, тихо приходять у цей світ і непомітно його покидають. Але вони — сіль цієї землі та її глибинний сенс. Фундамент, із якого ми всі, такі розумні і з планшетами, проростаємо.

Мене ніколи не цікавить ціна — нехай продадуть, за скільки хочуть, ти на цьому багато не втратиш, а в селі зовсім інакша ціна грошам. Зайві 10 гривень там за щастя, це вагома цифра. І я завжди стараюсь розплатитися дрібними купюрами — так можна непомітно всунути зайву гривню, щоб вони не помітили. Адже вони просто так зайвого не візьмуть, не те виховання.

Як на мене, непогана система добрих справ; застосовуйте. Ну й ваш перепост допоможе просунути цей рух, не соромтеся.»

http://www.credo-ua.org/2013/08/101032
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9689
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення о.Олег » 15 вересня 2013, 15:01

в нас колись карикатура десь тут була: людина тоне у воді, а на березі люди, замість, щоб допомогти, повитягували мобілки, щоб фотографувати :(
нмсд про це - переможець Манхеттенського фестивалю короткоментражних фільмів 2007 року
http://www.youtube.com/watch?v=k1eVrMHBcyI
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 22 вересня 2013, 14:18

На руках у батька

Хлопчик намагався підійнятися по високому кам"янистому схилу. Він знав, що там, нагорі, стоїть дім, де тепло, де є світло та їжа. Там затишно й безпечно. Там на нього чекає батько. Хлопчик дуже жалкував, що не послухався тата й утік так далеко від хати.
Він дерся вгору, падав. Йог руки та ноги були вже добряче подряпані. Він замерз, втомився і нарешті зрозумів, що ніколи не зможе видертися на скелястий пагорб. Маляй заплакав і у відчаї став кликати батька.
Батько почув голос сина, спустився донизу, взяв хлопчика на руки і почав підійматися на гору. Хлопчик зігрівся, заспокоївся, а потім спитав у батька:
-Ти пробачив мені, що я пішов сам, без тебе?
-Так, пробачив, -відповів батько.
-Я ніколи більше не піду від тебе. Ми завжди будемо разом. Я завжди буду чемним.
Батько підіймався кам"янистим схилом усе вище та вище. Хлопчик поглянув на темні нависла скелі - і йому знову стало страшно:
-Я боюся.
-Я міцно тримаю тебе, -відповів батько
-А ти не впустиш мене? -запитав син.
-Ніколи!
-А тобі не тяжко?
-Ні.
-Я хочу допомогти тобі нести мене, -сказав хлопчик.
-Спробуй, -відповів батько.
-Я буду казати тобі, куди йти.
-Але я й сам знаю дорогу.
-Я буду підстибувати в такт до твоїх кроків, -запропонував син.
-Цим ти мені будеш більше заважати, ніж допомагати, -заперечив батько.
-Я буду перебирати ногами, ніби я також іду, -мовив хлопчик.
-Така допомога схожа, скоріше, на обман.
-Опусти мене на землю, я піду сам.
Батько поставив сина на ноги, проте хлопчик одразу послизнувся й ледь не впав. Батько встиг підхопити його:
-Ти не здолаєш цей схил самотужки.
-Але що я можу зробити, щоб тобі було легше нести мене?
-Подумай, -тихо промовив батько.
Хлопчик подививсь у батькові очі й проказав:
-Я так тебе люблю!
-Спасибі, це саме та допомога, якої я потребую.

Ісус зробив усе для того, щоб ми були щасливі. Якщо ти прийняв його у своє серце, Він обов"язково доведе тебе до тих світлих осель, де ти навіки будеш з Ним. Ми нічого не можемо додати до того, що зробив для нас Ісус Христос. Ми можемо тільки дякувати Йому та любити Його.
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 19 жовтня 2013, 14:55

Зображення
Десятирічний Андрій Шевчук разом із друзями катався на санчатах по замерзлій місцевій річці Чечва. Раптом п'ятирічний Петрик провалився під кригу.
Усі діти кинулися, щоб сповістити дорослих про трагедію. Андрій же кинувся до хлопчика, який опинився у воді. Спочатку намагався схопити Петрика за руку, але зісковзнула рукавичка, і малий пішов під лід. Андрій знову спробував дотягтися до дитячої руки. Та крига виявилася тонкою, і він провалився у воду сам.
Випірнув, стягнув куртку й шапку, які намокли і тягли донизу... А течія несла Петрика все далі. І щоб дістатися до нього, Андрій метрів шість ламав кригу голіруч. Витягнувши врешті-решт малюка на берег, юний рятувальник, замерзаючи у мокрому одязі, побіг до найближчої хати, що за 600 метрів від річки.
А в цей час звідусюди до Чечви бігли дорослі. Поміж них - і матері Андрія та Петра. Вони боялися, що їхні діти загинули...
Петрика після пригоди забрали до лікарні. На подив дорослих - він навіть не застудився. Андрія ж переодягнули та обробили йому рани.
Відтоді потерпілий Петрик не любить згадувати про той випадок. Андрій же свій вчинок подвигом не вважає, каже просто: "Я вмію плавати, а Петрик - ні".
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 19 жовтня 2013, 14:58

Зображення

Андрій Жовтоног
Коли б не мужність 12-річного Андрія з села Немішаєве, його братика вже не було б серед живих…
5-річний Бодя просто підскакував від радісного нетерпіння. Брат забрав його з садка і тепер вів у гості – знайома батьків купила щеня й обіцяла «познайомити» з ним хлопчиків.
До будинку тітки Насті залишалося метрів сто, коли Богданчик, побачивши пагорб, вирвав долоньку з руки брата, вибіг на гору і… зник.
- Я кинувся за ним і побачив, що Бодя впав до глибокої ями, - згадує Андрій. – Було чутно, що він уже захлинається у воді. Часу когось кликати не було. Я стрибнув услід, притиснув його до себе і сказав: «Навіть не думай мені тут умирати!».
Мама (вона чекала їх у Насті) кинулася зразу ж після зникнення хлопчиків. Зателефонувала всім родичам і знайомим. Зрозуміла - сталася біда...
На сполох піднялися співробітники міліції. Сім годин вони безуспішно прочісували місто. Весь цей час Андрій, стоячи по груди в крижаній воді, тримав на плечах братика.
- Я перестав відчувати ноги й руки, - згадує він. - Страшенно боліла шия. Здавалося: ще хвилина – і знепритомнію. Але брав себе в руки, розумів: якщо впаду – брат загине.
Їх знайшли...
- Коли мене привезли в лікарню, Бодя сидів, закутаний у ковдру, і пив каву – щоб тиск піднявся, - у мами хлопчиків, Людмили, від спогадів досі навертаються сльози. – А Андрійко лежав увесь синій, губи – як чорниці об’ївся. Я заціпеніла: помер?! А він усміхнувся і сказав: «Мамо, все добре!».
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

vitalko
старець
старець
Повідомлень: 987
З нами з: 25 березня 2009, 14:13
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення vitalko » 08 листопада 2013, 19:27

Він викликав у мене страх і відразу

Зображення

Публікую цю світлину в контексті того, що нам показав Папа Франциск, пригорнувши чоловіка з генетичною хворобою.

Мені пригадалося фото з Лісабону, яке не потрапило до жодного каталогу Я його вкинув у папку зі світлинами, які, вважаю непридатними.

Це було паломництво Святішого Отця до Португалії у 2010 році, околиці будови одного з вівтарів, ми чекали на молебень. Потроху прибували вірні. Мене здивував великий вільний проміжок в одному місці. Я підійшов туди. Виявилося, що там тихо сидів цей чоловік, спотворений якоюсь жахливою хворобою. Він був чисто та охайно вдягнений. Сидів сам, мовчав, думав, може чекав. Спочатку мені здалося, що це звичайний жебрак. Може й так, але коли він потім він пішов у напрямку вівтаря на урочистість, у цьому виникли сумніви, можливо, він не прийшов туди за грошима…

Я зробив одне фото, зізнаюся, швидше заради того, щоб наблизити за допомогою фотоапарату його обличчя, з людської цікавості. Я боявся підійти ближче, він викликав у мене жах та відразу. Тепер думаю… яка ж це марнота. Я був частиною марноти людей, які здалеку його оминали, створюючи порожню зону, що кидалася в очі.

Публікую цю світлину в контексті того, що нам показав Папа Франциск, пригорнувши чоловіка з генетичною хворобою. Аж дрижаки пробігли у мене по шкірі, я відчув себе по-дурному. Мені потрібно працювати над своєю емпатією. Дякую, Святіший Отче, за приклад.

PS. Хтозна, можливо, це той самий чоловік…

http://www.credo-ua.org/2013/11/105341
"Для чого шукаєш ти для себе почесті в інших? Поважай сам себе, і ніхто не принесе тобі безчестя."
св. Йоан Золотоустий

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 11 листопада 2013, 11:38

Вище я писала про Мар"яну Калабай. Ось вона й повернулась до Львова після складного лікування ( з маленькою Емілією). Який Бог добрий! Радію за них..
Зображення

Завдяки добрим людям зібрали величезну суму -156 тис.євро на пересадку кісткового мозку і потім ще 12 тис.євро за пологи. Мар"яна ще буде 2 роки спостерігатись в лікарів і контролювати всій стан.
Хай їй Бог допомагає і вона буде щаслива.
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 29 листопада 2013, 15:58

Народилася за три місяці по смерті своєї мами

В Угорщині дитина народилася через три місяці після того, як у її матері констатували смерть мозку. Всі говорять про чудо. Ніхто не звинувачує лікарів, що рятували 15-тижневий плід.
Світовими медіа розійшлася інформація про незвичайне досягнення угорських лікарів: їм вдалося довести до народження дитину, матір якої вже не була живою протягом трьох місяців. Навесні цього року в 31-річної угорки було стверджено смерть мозку. Драма була подвійною, оскільки молода жінка перебувала на 15-му тижні вагітності. Тоді лікарі з медичного центру при університеті Дебречина запропонували підключити жінку до апаратури життєзабезпечення, що давало принаймні мінімальний шанс урятувати ще не народжену дитину. Ішлося не про якийсь там невизначений «плід», а саме про дитину. Нікому й на думку не спало, що він має справу з якимось там комплексом клітин. Рятували ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.
Дитина нормально розвивалася під постійним наглядом лікарів, її провідували тато і бабця. Коли на 27-му тижні вагітності виникли порушення кровообігу, медики вирішили провести кесарів розтин. Маленька дитинка важила близько 1,4 кг. Ця непересічна подія сталася ще в липні.
Упродовж тривалого часу пресу не інформували про те, що відбулося. Лише недавно про це «медичне чудо» повідомлено на прес-конференції. Професор Бела Фулешді запевнив, що дитина здорова і добре розвивається.
Це дивовижно і неймовірно. Не тільки з огляду на таке непересічне народження, на велику волю до боротьби тих угорських лікарів за життя дитини. Дивує також і те, що в той самий час, коли світ захоплюється чудесним народженням, безліч людей все так же само не мають нічого проти убивання таких дітей у процедурі під назвою «аборт». Якщо абортмахери переконують нас, що на 12‑му, 15‑му чи й 27‑му тижні вагітності ми ще не можемо говорити про «людину», а тільки про «плід», то кого ж тоді рятували угорські лікарі? Чому вони взялися за таку дорогу і непевну щодо шансів на успіх процедуру, аби рятувати те, що ще «не є людиною»?
Повертаючись до теми померлої мами: після народження дитини найблидчі померлої дали дозвіл на пересадку її органів, що врятувало життя чотирьом іншим людям. Хоч один з оперованих помер, та четверо інших живуть, тому що людям з оточення померлої жінки не забракло любові. Лікарі виконали пречудову роботу, сім’я знала, що у лоні померлої перебуває справжня людина, а не якась цитоплазма. Бог так діє в буденності. І, як зауважив один із творців демотиватора, інколи Він має обличчя лікаря.
http://www.credo-ua.org/2013/11/105850
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33

Аватар користувача
andrivovk
старець
старець
Повідомлень: 2907
З нами з: 09 січня 2010, 16:49
Звідки: леополіс

Re: Історії для душі

Повідомлення andrivovk » 07 січня 2014, 17:52

«Историческая правда»: Рождество, остановившее войну

Зимой 1914-го на Западном фронте произошло необычное событие. За неделю до Рождества британские и немецкие солдаты отказались стрелять друг в друга и начали обмениваться рождественскими подарками. Такие «рождественские перемирия» происходили и позднее.

Начало Первой Мировой войны было удачным для Германии. На востоке русская армия, не смотря на героическое сопротивление, вынуждена была отступать под ударами «тевтонов». На западе успешный удар через Бельгию позволил кайзеровским войскам подойти к столице Франции Парижу. Во время битвы при Эне войска Антанты были не в силах прорвать немецкий фронт и война постепенно перетекала в стадию позиционной. К началу ноября между французами и британцами с одной стороны и немцами с другой сформировалась устоявшаяся линия фронта.

В канун Рождества британские наблюдатели заметили, что немцы около Ипра начали украшать свои траншеи рождественской атрибутикой. Вскоре британцы услышали немецкую рождественскую песню «Stille Nacht», а еще через некоторое время со стороны немецких позиций на ломаном английском послышалось: «Merry Christmas to you, Englishmen» (Счастливого Рождества Вам, англичане). В ответ британцы запели «Silent night». Слова у этих песен разные, но мотив один и тот же, и вскоре немецко-британский хор слился в одно целое.

Вот как те события описывал один из британских солдат: «Перед своими траншеями «швабы» поставили праздничные елки, как бы в знак доброй воли. Через минуту мы услышали песню «Stille Nacht». Немцы начали выходить к нейтральной полосы без оружия и звать нас. В их руках были коробки с подарками».

Увидев безоружных немцев, из своих окопов стали выходить и «Томми» (так называют британских солдат – «Историческая правда»). Один из офицеров британской армии те события описывал так: «Я выглянул из окопа и увидел четырех немецких солдат, которые вышли из своих траншей и шли в нашу сторону. Я приказал двоим из моих людей пойти и встретить «гостей», но без оружия, так как немцы были не вооружены.

Но мои ребята побоялись идти, поэтому я пошел один. Когда немцы подошли к колючей проволоке, я увидел, что это были трое рядовых и санитар. Один из них на английском сказал, что он только хотел поздравить нас с Рождеством. Я спросил какой приказ немцы получили от офицеров, раз пошли в нашу сторону, а они ответили, что никакого приказа не было и они пошли самовольно.

Мы обменялись сигаретами и разошлись. Когда я вернулся на позиции, то увидел, что в наших траншеях никого нет. Оглядевшись, я с удивлением увидел толпу из 100 - 150 британских и немецких солдат. Они смеялись и праздновали.

Через некоторое время я заметил двух немецких офицеров и через переводчика, сказал им, что встречаться надо на нейтральной полосе и без оружия. Один из врагов сказал мне, что мечтает о скором конце войны и я согласился с ним».

Офицер британской армии Брюс Барнсфатер также был свидетелем «рождественского перемирия». Вот как он вспоминал те события: «Я заметил германского офицера и намекнул ему, что «облюбовал» пуговицы на его мундире. Немец разрешил срезать несколько штук, а я в замен дал ему несколько своих. Скоро я заметил, как один из моих пулеметчиков, будучи в мирной жизни парикмахером, стрижет немца, который терпеливо стоит перед ним на коленях».

«Рождественское перемирие» использовали и для того, чтобы собрать трупы погибших солдат, которые пролежали уже несколько месяцев на нейтральной полосе. Были даже проведены совместные церковные службы.

В перемирии участвовала даже авиация. Так, в рождественскую ночь британский пилот пролетел над французским городом Лиллем, оккупированным немцами, и сбросил в самый центр неприятельских позиций большой, хорошо упакованный сливовый пудинг.

В 2010 году на одном из британских аукционов продавалось письмо неизвестного британского солдата, который писал матери о том, как происходило «Рождественское перемирие» во Фландрии. Вот выдержки из того послания: "После обеда мы разыграли футбольный матч. Несколько немцев пришло посмотреть. Кроме этого немцы выслали своих санитаров ближе к нашим позициям, чтобы те похоронили убитого нами вчера немецкого снайпера. Наши солдаты пошли помочь немецким санитаром. Перед обедом пообщался с немцами и обменялся с ними вещами. Так мы отпраздновали Праздник Рождества Христова».

Интересно, что футбольные матчи между британцами и немцами во время перемирия случались довольно часто. Чаще всего «швабы», обыгрывали родоначальников футбола. О тех матчах на поле боя потом писали многие британские газеты.

Мало кто знает, что такие же события происходили и на восточном фронте. В конце декабре 1914 года немецко-российский фронт проходил по территории Королевства Польского, на линии рек Бзура и Равка. И в немецкой и в российской армии было много католиков. Историки вспоминают, что во время битвы под Сохачевом «мазуры» в немецких касках «пикельхаубах» насмерть бились со своими соотечественниками в русских папахах. Но в рождественскую ночь бои утихли и над полем сражения разнеслась польская песня «Cicha noc». Ее пели и «немцы» и «русские». Ведь праздник был один для всех.

В декабре 1914 г. на Северо-Западном фронте были отмечены случаи т.н. рождественского «братания» между солдатами 249-го Дунайского пехотного и 235-го Белебевского пехотных полков русской армии и солдат кайзеровской армии. В телеграмме командующего 1-й русской армии генерала А. Литвинова отмечалось, что немцы все чаще «приглашают русских в гости».

Царским командирам предписывалось пресекать такие «хождения в гости» и арестовывать как предателей тех, кто ходит в расположение немцев. Кроме этого, командование русской армии отдало приказ открывать пулеметный огонь по тем, кто идет на братание.

Но рождественские «встречи» русских солдат с немцами не прекращались. Так, 20 солдат, 4 унтер-офицера и один ефрейтор 301-го Бобруйского пехотного полка 76-й пехотной дивизии русской императорской армии приняли приглашение немцев посетить их и, оставив свои позиции, пошли к «фрицам». Во время одного из братаний русских и немцев состоялось состязания по песнопению. Солдаты менялись хлебом, папиросами, алкогольными напитками, шоколадом.

Рождественские братания происходили и в декабре 1915-го. В одном из русских донесений, в частности, отмечалось, что части Русской императорской армии на некоторых участках фронта установили с противником «дружеские отношения».

Например, солдаты 55-го Сибирского пехотного полка на Западной Двине и русские солдаты в Форте Франц условились с немцами «жить в дружбе», не стрелять во время праздников и не брать пленных. От немцев русские солдаты получали коньяк, папиросы, а санитарам давали ... медикаменты. Что самое интересное, в таких дружеских отношениях с немцами состояли не только рядовые чины, но даже офицеры. Не смотря на попытки прекратить контакты с противником со стороны командования, в дни Рождества и Нового 1916 года русские и немецкие солдаты встречались и обменивались праздничными подарками.

Как мы уже говорили, реакция главного командования русских войск на факты «Рождественского братания» была отрицательной. Но и британцы не были в восторге от фактов дружбы между «Томми» и «Гансами». Командир британского 2-го корпуса, генерал Горацио Смит-Доррен, узнав о братании британцев с немцами в декабре 1914 г., издал жесткий приказ которым запрещал все контакты с противником. В 1915 году попытки братания под Рождество присекались британскими офицерами. Однако обмен подарками и пение рождественских песен все же случались.

Большинство историков подчеркивает, что братание было вызвано прежде всего религиозным фактором. Для западных европейцев праздник Рождества был одним из главных и поэтому в 1914 году командование пошло на объявление двухдневного перемирия. К тому же была и практическая необходимость похоронить убитых и умерших, которые, лежали на ничейной полосе уже несколько месяцев. Наконец, с каждым месяцем войны происходила эрозия пропагандистских клише. Непосредственные контакты британцев и русских с немцами приводили их к мысли, что им противостоят такие же обычные люди, как и они сами, которые тоже хотят жить. Поэтому люди вместо смерти выбирали жизнь.

Автор: Игорь Мельников, кандидат исторических наук


Також в статті є фото, які ілюструють написане :)

http://katolik.ru/blog/item/3719-istori ... voynu.html
Хороші релігійні книги по теології, біблеїстиці http://esxatos.com/books

Аватар користувача
о.Олег
Адміністратор
Адміністратор
Повідомлень: 9689
З нами з: 29 вересня 2009, 12:53
Звідки: м.Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення о.Олег » 22 травня 2014, 13:00

Известный в Германии художник Михаэль Тригель, долгие годы считавшийся атеистом, принял католичество. Несколько лет назад тогдашний архиепископ Регенсбурга, а ныне – префект Конгрегации доктрины веры кардинал Герхард Мюллер заказал ему написать портрет Папы Бенедикта XVI. Немецкая пресса тогда иронизировала, что атеист стал официальным портретистом Папы. Однако 46-летний художник пребывал в состоянии духовного поиска уже давно, но при этом ожидал явного откровения свыше, подобного пережитому апостолом Павлом (тогда еще Савлом) по дороге в Дамаск, которое, тем не менее, никак не наступало. Всё это время Михаэль активно интересовался церковным искусством и исполнял некоторые заказы для Церкви. На его духовный поиск повлияла и личность Бенедикта XVI, причем не столько контакты во время работы над портретом, сколько изучение его богословских трудов, посвященных вопросу соотношения между разумом и верой. Последним шагом на пути обращения стали пройденные Михаэлем 30-дневные духовные упражнения по системе св. Игнатия Лойолы. Михаэль Тригель принял Крещение в ходе Литургии Навечерия Пасхи этого года. И, как он признался в интервью, данном еженедельнику «Die Zeit», во время его Первого Причастия ему было даровано то самое откровение свыше, которого он напрасно ожидал долгие годы. «Подобно св. Павлу, я какое-то время не осознавал, где нахожусь», — заявил Михаэль корреспонденту еженедельника. На вопрос, почему он выбрал именно Католическую Церковь, Михаэль ответил так: «Я взыскал тайны, истины по ту сторону того, что можно выразить словами. Кроме того, в католицизме существенную роль играет связанная с чувствами эстетика, изображения и образы, а ведь я всё-таки художник». Михаэль Тригель также выразил желание написать портрет и нынешнего Папы Франциска. «Он произвел на меня сильное впечатление, а его лицо представляет интерес для художника. Но влияние личности Бенедикта XVI на меня всё же сильнее», — подвел итог Михаэль.

Читайте подробности на сайте Сибирской католической газеты — http://sibcatholic.ru/2014/05/22/izvest ... katolikom/
© sibcatholic.ru
"Ніхто не може любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13).

Міра
активний учасник
активний учасник
Повідомлень: 340
З нами з: 25 лютого 2013, 09:52
Звідки: Львів

Re: Історії для душі

Повідомлення Міра » 24 жовтня 2014, 12:26

Суть християнства за 30 секунд http://www.kulturologia.ru/blogs/211014/21886/
:good:
Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим.
Лк.17,33


Повернутись до “Добре Слово”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість